- Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв,- сказав Зiнько.
- Дак же нема з чого нам побiльше й давати,- вiдмовив Карпо.
- Це так,- згодився Зiнько.- То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.
- _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! - скрикнув Васюта.- Гарний чоловiк, кращий за мене - куди! Дмитро Василенко - вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.
- А що ж,- промовив Карпо.- Дмитро справдi чоловiк добрий,- вiн i в громадi за нас був.
- _ I я так думаю, що його треба прийняти,- згодився Зiнько.
- Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв,- упевняв Васюта.
- А я читати його навчу,- сказав Зiнько.
- А хiба такий старий навчиться? - спитав Грицько.- Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.
- А чому не навчиться? Аби схотiв!
Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:
- Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?
- I дуже радий! - зрадiв Зiнько.- Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.
Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.
Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами - усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: "Як присудите забрати в мене землю - жалiтимусь далi". Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.
Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло,- через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.
- Таке тепер на мене зло, що й годi! - розказував Грицько.
- Лютий рiд i немилосердний,- промовив Карпо.
- Це такi, що зубами на свiтi живуть,- доточив Васюта.
- Що лютi, то так,промовив Зiнько,- а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.
- Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! - вигадував Васюта.- А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.
- Та нi, вже пiзно,вiдмовив Карпо.
- Справдi-таки пiзненько,- згодивсь i Зiнько.- Нехай уже в четвер - свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.
- _ Ну, моя така, що не пiде!..- махнув рукою Грицько.
Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.
- Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо,- не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка,- казав Карпо.
Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея".
- Нехай i те слухають! - вiдказав йому Зiнько.- Треба й їм щось тямити про громадськi справи.
- Та… нехай!.. Будеш ходити? - спитав Карпо свою жiнку.
- А чому ж? Буду,вiдказала та, почервонiвши.
- _ Про мене!..
Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину,- не про бабу Мотрину, нi,- про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi,.а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути,так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!
- А вони, бiднi, плачуть - сльози, як горох,- та аж у ноги батьковi падають, та просять,розказувала Гаїнка.- А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. "Не просiть його! - крикнули.- Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!" Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: "Не мiшайтесь, тату,- це не ваше дiло!" Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: "Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!.." Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: "Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.." Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…
III. ВОРОЖI ЗАХОДИ
Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в недiлю з Чорновуса, iшов собi помалу лукою. Дивився на сiльськi садки й городи, що збiгали вiд хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. I враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрi очi: придивившися, пiзнав iздалека, що то Зiнько. Не здивувався, бо там була стежка i всi люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, нiж вулицею. Iшов далi, про своє мiзкуючи, i знов, згодом уже, уздрiв, що з тих же верб, тiльки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченкiв город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб i вiдразу пiзнав, що то Ївга.
"А що ж то?-подумав.-Удвох там сидiли, чи як? Уже ж нiяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди пiсля його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!.."
Зрадiв Рябченко. Та як же не зрадiти, коли виходило, що Зiнько зовсiм не такий праведний, як здавалося, що вiн хоча i кричить про правду, а сам робить так, як i всi грiшнi. Бач, де збiгаються! Ну, хiба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!.. Той уже йому дасть! Бо вiн сам до Ївги пiдлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!..
А куди ж цей братик пiшов? Пейне, не додому, бо свiй провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жiнкою в одному мiсцi, а з чоловiком у другому. Мабуть, там зiбралися всi та знов якi каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! I чого в'язнути? Що цей паршивий Зiнько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак нi! Йому не того, йому чогось iншого заманулося! Кун панiю з харпаками завiв, товариство все бiльшає. Скiльки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани iдольськi! Ну, тут iще так-сяк зарадили лиховi… дак що ж? Пожалiється куди далi (i як це вiн i досi не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хiба це саме? Скрiзь уїдається! Намагається, щоб двiчi на рiк волость щитати! Якби вiн iще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, i гляди, що. Цей гурт дедалi бiльшатиме, набиратиметься сили. I, може, колись так iзробиться, що й їм, Рябченковi з товариством, увiрветься бас у громадi. Не можна цього попустити, нiяк не можна - треба щось робити.
