Причинивши ворота, пiшов улицею…

Не сидiла дома й Гаїнка. Скоро Зiнько з дому, то й вона швидко накинула на себе юпчину та й побiгла на Завалiївський куток до баби Мокрини. А баба Мокрина - то була собi така знаюча баба, на все село знахарка. Чи в кого яка хвороба, чи в чоловiка що пропало, чи якiй дiвчинi вiд любощiв, чи до любощiв треба,- всi до неї, до тiєї баби Мокрини йшли. Стара вже була, а ще моторна й бачача на все така, що ну! I все як пiдеш до неї, то й не думай нiчого брехати, бо однак вона вгада, що брешеш,- тодi вже й пособляти не схоче. "Iди, iди! - скаже.- Я не пособляю таким, що мене дурять. Треба по правдi, а неправди я не люблю, не дай, боже, як не люблю! I сама нiколи не кажу, та й менi ж нехай нiхто не каже".

I вже тодi, як розсердиться баба за брехню, то вже й пособляти не хоче, нiяк не хоче! Хiба вже, хiба як хто такий багатий та добре вже дасть їй, то тодi, може, зласкавиться…

Через те, хто йшов до баби Мокрини, то той уже їй усю правду повiдав - як на сповiдi. I як вона що казала, то так уже до кожного словечка її прислухалися, так вже їй вiрили, що поповi й з половини так не йняли вiри, як їй.

I Гаїнка дуже їй вiри доймала. Звiсно, Зiнько казав, що баба Мокрина нiчогiсiнько не тямить, тiльки людей дурить…

Гаїнка знала, що Зiнько розумний… дуже розумний!.. Як на її думку, то навiть i на всьому селi розумнiшого не було, бо вона сама бачила, що Зiнько з ким схоче може зговорити: чи з писарем, то й з писарем, чи з попом, то й з попом… i з паном… i з кожним… А розумно говорить, так аж страх! I нiхто так гарно книжок не читає, як Зiнько… Це так, правда тому всьому… ну… ну, а вже що про ворожок та про вiдьом, що вiн не вiрить, то то вже помиляється… хоч як, а помиляється!..

Де ж таки! Це ж усьому свiтовi звiсно, що вiдьми корiв доять, i з сохи молоко доять, i в комин лiтають,- пе ж кожне знає, хоч кого спитай!.. А хiба мало людей бачило, як вони перекидаються то собакою, то свинею, то копицею… Це ж i дядько Охрiм бачили, i Петренко… А в Чорновусi йшов один парубок, а вона, така здорова бiла собака, та лапи йому на плечi… А вiн її за лапи, та в хату притяг, та й повiдрубував їй лапи… Ой боже, який же й немилосердний!.. Тодi пустив… Аж уранцi глянуть, а у вдови-сусiди пальцi понадрубувано… Та що тут i казати!.. Це ж усяке знає!.. I про ворожок звiсно, що правду кажуть i пособляють… Нi, це вже Зiнько помиляється!..

Та хоч i помиляється, а все ж вона боїться йому признаватися, що до баби Мокрини бiгає. Та вiн би її засмiяв, та вiн би їй такого наказав!.. Ой-ой-ой!.. Та їй i самiй сором iздумати!..

Сором… нi, воно не сором… а так… якось… Вона сама не дуже й хоче того… Чи то пак так: раз хоче, а вдруге не хоче. Звiсно, як побачить вона Карпову Катрю,- це ж її й приятелька,- як та дитинку пригортає та вчить її ходити, то, їй-бо, так чогось i Гаїнцi схочеться, щоб учити дитинку ходити, свою дитинку, не чужу… i цiлувати його… такого маленького… Цiлувати його в щiчки, в носик, в оченята, в нiжки, в ручки… i тулити його до себе - так дуже-дуже!.. А воно пручається - нiжками й ручками…

Пручається рученьками,

Всмiхається оченьками,

А озветься губоньками…

Таке гарне!..

Ну, а вже як ото кричить та вмажеться, та треба його мити та чепурити,- ну, ото вже й не гарно!..

А Зiнько дуже хоче сина!.. Так хоче, так хоче - "хоч поганенького", каже смiючись. Поганенького! Нi, вона поганенького не хоче: коли вже син, дак щоб гарний!.. Та де ж вона йому вiзьме, коли нема?

А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: "Пiди,каже,- до баби Мокрини - пособляє".- "А ти хiба ходила?" - "Нi, менi не треба було… люди кажуть…"

Ну, вже ж, щоб Зiньковi догодити, то треба пiти… хоч вiн би й смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зiлля пити i звелiла: як вип'є- прийти, то ще дасть. Оце ж вона i йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тодi вже не Зiнько з неї посмiється, а вона з Зiнька. "А що,- скаже,- не вiриш ворожкам, а от тобi син!.."

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло, i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.

- Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.

- Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…

Он завдав би у темниченьку

Свою дочку-єдиниченьку.

Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi - як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: "Ти ж моя зозуленька!" - та й пригорнув. А князь як кинеться туди. "Будь же,- каже,- ти, проклята, навiки зозулею!" Дак вона - пурх! - та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це - нi? От якби й про це пiсню спiвати!..

Не всi тiї сади цвiтуть,

Що весною розвиваються,

Не всi тiї замiж iдуть,

Що любляться та кохаються!

Одна така та князiвночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цiлувалась-милувалася…

"Ой боже мiй! Що.ж це я? - припинила сама себе Гаїнка.- Чи не дурна? Серед чужої левади стою й.пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!.."

Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

- _ Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.

Скинула черевики й побрела через неглибоку, чисту, як сльоза, течiйку, що бiгла попiд вербами рясними та осокорами високими. Осокори гордо знiмались до неба, а, верби, нахилившися над поточком, стиха зазирали в його.

- Хi, як видивляються в воду на свою вроду - мов дiвчата… Гарнi, гарнi!.. Годi вже видивлятися! - озвалася до їх Гаїнка, знов узулася та й подалася далi.

Незабаром була вже знову на вулицi. Он уже й хату бабину Мокринину видко.

Ой! Що то вона Гаїнцi скаже? Гаразд, як добре, а як же нi? А неминуче, неминуче треба Зiньковi сина! Бо як же вiн, бiдний, буде без помочi? Неминуче!..

II. СПОКУСА И ПРАЦЯ

Зiнько йшов до Грицька Момота.

Звичайно товаришi зiходилися в Зiнька, але трапилося несподiване лихо: Грицько вибив собi ногу i мусив сидiти дома. Це сталося так: Панас та Iван Момоти все нахвалялися забрати жито з тiєї десятини землi, що за неї сварилися з Грицьком. Одначе не поспiшилися цього зробити. Грицьковi дало помiч товариство: Зiнько, Васюта, Карпо та сам Грицько як заходились учотирьох, то так i перелетiв хлiб з поля на тiк до Грицька. Панас тiльки тодi оглядiвся, як уже сусiдин хлопець убiг у хату та йому сказав. Вискочив з хати, вхопив дрюка та вулицею до Грицькового двору. Прибiг, як останнi вози вже до ворiт пiд'їздили. Став на воротях, пiдняв ломаку:

- Назад! Назад!.. У мiй двiр!.. Моє жито… Голову розвалю!

Махає ломакою, що й справдi страшно приступити. Позбиралися люди, почали його вмовляти, а вiн одно:

- Не пiдходь!.. Уб'ю!.. На гамуз псину поб'ю, щоб i на свiтi не смердiв!..

Кинувся з ломакою за Грицьком, а Грицько поза возами; бiгають круг возiв,- той не втече, а той не дожене. Коли Грицько спiткнувся та й упав. Панас пiдбiг, замахнувся ломакою… Всi так i похололи: от уб'є!.. На щастя, Васюта пiдбiг ззаду, вхопив Панаса та й звалив, а тут люди наскочили, вiдняли в нього дрюка, самого вiдвели геть. Вiн пручався й репетував: