Ого, скільки тої професури зі всього світу бралося до розшифрування наукової спадщини цих пришельців! Але серед цієї когорти модерних мудреців пам’ятник у Мексиці спорудили тільки йому, харків’янину.

А я думав собі: чого це я аж ніби схибнувся на тих майя? А виявляється, майяніст номер один у світі – українець, котрий народився там, де й дід мого сина, – під Харковом!

Більше того, якби не українець, можливо, феномен, загадка і, головне, мудрість майя залишалися б під замком, як багато чого незбагненного на Землі, над тлумаченням чого людство мордується тисячоліттями.

Юрій Кнорозов – лауреат Державної премії СРСР, кавалер найвищої нагороди Мексики – ордена Ацтекського орла і найвищої нагороди Гватемали – ордена Великої золотої медалі.

Майже двометрова його скульптура з’явилася у Мексиці 23 березня 2012 року, тобто за півроку до «кінця світу» у час весняного сонцестояння із його космічним смислом. Образ геніального вченого – із категорії абстрактних, хоча найперше, що нагадує, – Хрест…

Ще до війни харківський студент «захворів» спочатку на Єгипет, а відтак сповна віддався у «полон» майя. Поголос про цього «шамана» з Харкова ще тоді, у тридцятих, сколихнув переважно консервативні професорські кола. Однак уперше, принаймні у радянській науці, аспірант спочатку прийшов на захист кандидатської. А йому вчена рада присвоїла… одразу докторську! Причому, що називається, за лічені хвилини.

Війна і геніїв робить гарматним м’ясом та посилає на смерть. Однак він був серед тої абсолютної меншості радянських солдат, яких вона, смерть, оминула. Дійшов солдат Кнорозов до Берліна, бо мав місію. Скільки нам наговорено-набріхано про взяття Рейхстагу і про лабіринти бункера Гітлера. Нема лише у хроніці найбільшої світової бійні малозначущого за земними мірками факту: як солдат із палаючої бібліотеки вискакує із врятованою книгою в руках.

Донині жоден кінематограф не зняв про цю документалістику жодного кадру – подумаєш, знайшовся книголюб у смертельному вирі. Нам бункер подавай із кадрами, як гауптман підпалює труп страховиська, яке зжерло мільйони люду і ще вчора стояло на тремтячих ногах і називалося фюрером.

А всесвітньо-галактичну значимість пригоди із бібліотекою могли збагнути хіба що мудреці майя, бо рядовий солдат, українець Кнорозов, виніс книгу про майя. Потім він сам скаже, що, можливо, без цієї цеглинки не спорудив би він одне із найгеніальніших відкриттів останнього століття.

Зробив це Кнорозов у 1975 році – майже водночас із Пенфілдом, що знайшов кратер від астероїда. Саме цей рік вважається датою винайдення ключа від знань майя, що кваліфікується як найбільш загадкова інтелектуальна головоломка людства.

Мушу зізнатися, що вперше про Кнорозова я прочитав у книзі, придбаній у Канкуні. Там так і написано: «A dramatic shif began in 1958 when Ukrainian investigator in the Soviet Union, Yuri Knorosov, showed that Mayan writing was precisely of a fundamentally phonetic nature» – Велике просування (у розшифруванні послань майя) розпочалося у 1958 році, коли український дослідник у Радянському Союзі Юрій Кнорозов довів, що писемність майя має фундаментальну фонетичну природу.

Для мене ключове слово – Ukranian. Як неважко здогадатися, росіяни на всі голоси сьогодні репетують: він наш. Однак я вірю майя, які написали – Українець, з великої літери. Їм, я думаю, видніше.

Варто побіжно згадати увесь цей страдницький шлях до розшифрування вчення майя, яке розпочалося мало не з тих часів, коли сюди прийшли конкістадори. 200 років тому Дієго де Ланда подав свою версію майянського алфавіту. Відтак естафету перейняв Сільванус Морлі, якому належить кілька пріоритетів: першим сфотографував піраміди в середині позаминулого століття, першим видав книгу про майя.

За англійцем прийшла черга німцям сказати своє слово. Ернст Форстман першим почав перекладати Дрезденський код, який містить отой «Календар майя».

Томас Кайчус здогадався, що їхні тексти треба читати не тільки зліва направо, а й згори вниз. Едуард Келер збагнув, що смислове значення має колір, яким виведено ієрогліфи. Відтак прийшов визнаний корифей, якого вважають основоположником вчення про цивілізацію майя, – Ерік Томпсон.

Йому й кинув виклик Кнорозов і довів, що ієрогліфи – не букви, а слова, якщо сказати дуже спрощено про його відкриття. Геніальність його полягала у тому, що він, на відміну від американців та європейців, вийшов за лінгвістичні межі і встановив гармонію між абстрактною асоціацією, смислом життя і реальним зображенням.

Той самий Томпсон не хотів поступатися місцем на троні, і, за усіма правилами «холодної війни», оголосив вчення Кнорозова «комуністичною пропагандою».

А Українець не просто зробив наукове відкриття. Я гадаю, він піднявся (першим із землян) до способу мислення майя. Він проник у лабораторію світобачення майянських мудреців. Він думав, як майя! Не так, як люди із їхньою світовою наукою, а як ці, незбагненні для нас пришельці.

Але чому провидіння, чи майя десь звідтам, зробили свій вибір на українцеві? Пихаті англосакси, німці та гарвардські світила просто билися головою об стіну непізнання.

На моє глибоке переконання, наука, як сфера продукування НОВИХ знань, за природою не є і не може бути ремеслом. Шукав, мовляв, учений муж невтомно істину і в результаті цього пошуку знайшов те, що шукав. Усе відбувається зовсім не так. У головах в одну прекрасну і незбагненну мить опускається ЗВІДТАМ нове знання.

Звичайно, значення має, чому саме у цю голову. Безумовно, це має бути голова пошуковця і найбільш підготовлена для цієї місії обнародування нового одкровення. Геніальні відкриття у науці і геніальні тексти у літературі просто вливаються у ваш мозок, який слугує ретранслятором нових смислів, які належить оголосити світові у черговий момент. Думаю, що ейнштейни і ньютони, як і творці геніальних художніх чи філософських книг, підтвердили би правомірність сказаного.

Саме так було і з генієм на прізвище Кнорозов.

До речі, на відміну від усіх своїх західних колег, український професор не мав змоги особисто побувати на Землі майя, бо сидів у в’язниці під назвою СРСР, з якої людей у світ випускали лише у порядку винятку. Однак, відчуваючи у собі велетенську креативну силу, наш герой не особливо журився. Коли у часи брежнєвського застою він таки зробив відкриття і сколихнув світ – його найперше питали: «Як то? Ви ж ніколи там не були!»

«Для того, щоб знати майя краще од усіх, не обов’язково лазити по пірамідах», – такий його особистий коментар до власного відкриття тоді облетів світові наукові кола.

Чому він так сказав? Щоб приспати КДБ, яке його не випускало, чи, можливо, з тих міркувань, що він не встановив класову природу свого вчення і не довів зв’язку між майя і марксистами?

Очевидно, що так, бо уже на схилі віку, коли та сама комуністична в’язниця відчинила двері, уже в роки незалежності України харківський професор на запрошення мало не всіх шести карибських держав, які вважають себе спадкоємцями майя, відвідав їхню священну землю.

Попросив дати йому змогу пожити у джунглях разом із майянцями. Зробив це досхочу і не квапився додому, і прощання із Мексикою було для нього болісним, бо відбулася ця зустріч із цим українським обранцем сакральної землі і сакрального людського племені незадовго до того, як він попрощався не тільки із Юкатаном, а й із Землею.

Стою на тому ж місці, де Юрій Кнорозов переживав миттєвість своєї особистої гармонії із цією галактичною містерією, яка вершилася на Землі і яка відкрила йому свої одкровення. Його привезли сюди з почесним ескортом. Запросили також Паваротті і влаштували біля підніжжя Храму величне мистецьке дійство. А Кнорозов укотре поводився, як не від світу цього. Усі захоплювалися видатним співаком, а він знову за своє: ну що там людський спів, навіть архіталановитий, у порівнянні зі звуками, якими вони донині розмовляють з нами…