– Ти й досі збираєшся сказати їм правду? – пошепки спитала я його.

– Казати правду, зазвичай, набагато легше, – різко мовив Рейлі, – а між друзями – набагато доречніше.

– Не забувайся, Волтере, – застеріг його Метью, закипаючи гнівом.

– Я забуваюся?! І це каже мені той, хто зв’язався з відьмою? – Волтер не поступався Метью у здатності швидко втрачати рівновагу. А ще в його голосі почулася нотка непідробного страху.

– Вона – моя дружина, – парирував Метью, пригладжуючи своє волосся. – А стосовно того, що вона відьма, то кожного з нас у цій кімнаті можна звинуватити у якомусь гріхові – уявному чи реальному.

– Але ж оженитися на відьмі… Про що ж ти думав своєю головою? – уперто напосідав Волтер.

– Про те, що її кохаю, – відповів Метью. Кіт закотив очі й знову налив собі вина зі срібного графина. Мої сподівання на те, як ми сидітимемо з ним біля затишного каміна, обговорюючи питання магії та літератури, ще більше зблякли в холодному світлі сьогоднішнього листопадового ранку. Я навіть доби не пробула в 1590 році, а мене вже нудило від Крістофера Марлоу.

Зачувши цю відповідь Метью, усі присутні в кімнаті замовкли, а мій чоловік і Волтер продовжували свердлити один одного поглядами. Із Кітом Метью був поблажливим та зрідка дратівливим. Джордж і Том навівали на нього спокій, а Генрі викликав почуття братерської любові. Але Волтер Рейлі був рівнею Метью – по розуму, силі й, можливо, по безжальній жорстокості, і це означало, що в цій суперечці значення мала лише думка Волтера. Вони побоювалися й поважали один одного, наче двоє вовків, що придивляються, хто із них переможе і очолить зграю.

– Он воно як, – повільно мовив Волтер, скоряючись авторитету Метью.

– Саме так, – підтвердив Метью, зручніше вкладаючи ноги на килимок біля каміна.

– Ти маєш надто багато таємниць і надто багато ворогів, щоб одружуватися. Але все одно пішов на цей крок, – сказав Волтер з виразом величезного подиву на обличчі. – Дехто звинувачував тебе в тому, що ти надмірно покладаєшся на власну хитрість і гостроту розуму, але до цього моменту я не вірив цим людям. Чудово, Метью. Якщо ти такий розумний, то скажи, що нам слід відповідати, коли виникнуть запитання – а вони виникнуть неодмінно.

Кіт гепнув келихом об стіл, і вино вихлюпнулося йому на руку.

– Невже ти гадаєш, що ми так просто…

– Вгамуйся, Кіте, – сказав Волтер, кинувши на Марлоу розлючений погляд. – Зважаючи на ту брехню, якою ми змушені прикривати тебе, ти взагалі не маєш права розтуляти рота. Продовжуй, Метью.

– Дякую, Волтере. Ви п’ятеро – єдині у всьому королівстві, хто вислухає мою розповідь і не визнає мене божевільним. – Метью пригладив пальцями волосся. – Ви пригадуєте, коли ми востаннє обговорювали ідею Джордано Бруно про безкінечну кількість світів, не обмежених простором та часом?

Чоловіки обмінялися здивованими поглядами.

– Я не впевнений, – обережно почав Генрі, – чи ми розуміємо, куди ти хилиш.

– А туди, що Діана – з Нового Світу. – Метью на мить замовк, і це дало можливість Марлоу обвести тріумфальним поглядом кімнату. – Із прийдешнього Нового Світу.

Запала тиша, і очі всіх присутніх прикипіли до мене.

– Вона ж казала, що походить з Кембриджа, – отетеріло зауважив Волтер.

– Не з того Кембриджа. Мій Кембридж знаходиться у штаті Масачусетс. Від напруження та довгого мовчання мій голос заскрипів, як немазане колесо.

Я прокашлялася. – Поселення утвориться на північ від Роаноука через сорок років.

Кімната вибухнула вигуками, і на мене з усіх боків посипалися запитання. Гарріот невпевнено простягнув руку і з деяким острахом торкнувся мого плеча. Коли його палець відчув тіло, він відсмикнув руку з невдаваним подивом.

– Я чув про істот, здатних примушувати час підкорятися їхній волі. Сьогодні видатний день, правда ж, Кіте? Чи міг ти коли-небудь уявити, що стрінеш прялю часу? Нам слід бути з нею обачними, бо можемо потрапити до її тенет і збитися зі шляху.

– А що ж вас сюди привело, господине Ройдон? – прорізався крізь гамір низький голос Волтера.

– Батько Діани був ученим, – відповів Метью замість мене. Усі зацікавлено загомоніли, але помахом руки Волтер їх вгамував. – І її мати також. Обоє належали до відьмацького роду й загинули за таємничих обставин.

– У цьому ми з вами схожі, Д-д-діано, – сказав Генрі, здригнувшись. Та не встигла я спитати, що він мав на увазі, як Волтер махнув рукою Метью – продовжуй, мовляв.

– У результаті її освітою як відьми ніхто не займався, – продовжив Метью.

– Така відьма – легка здобич, – нахмурився Кіт. – А чому ж у цьому прийдешньому Новому Світі так мало приділяється уваги вихованню відьом?

– Мої потенційні магічні здібності й моя багата родинна історія нічого для мене не важили. Мусите розуміти, як почувається людина, котра бажає вийти за рамки своїх вроджених обмежень. – Із цими словами я глянула на Кіта, сподіваючись знайти у нього якщо не співчуття, то розуміння, але той відвернувся.

– Невігластво – непростимий гріх, – сказав він, нервово посмикуючи шматочок червоного шовку, що вибивався із одного з численних розрізів його чорного камзола.

– А невірність й віроломство – також, – обірвав його Волтер. – Продовжуй, Метью.

– Може, Діану й не навчили бути відьмою, але вона – далеко не невіглас. Вона – теж науковець, – гордо заявив Метью. – І предметом її пристрасті є алхімія.

– Дами-алхіміки – це все одно, що кухонні філософи, – пирхнув Кіт, – бо вони більше цікавляться покращенням кольору власних облич, аніж розумінням таємниць природи.

– Я вивчаю алхімію в бібліотеках, а не на кухні, – відрізала я, забувши при цьому надати своєму голосу належної модуляції та акценту. Кіт здивовано витріщився на мене. – А потім навчаю цьому предмету студентів університету.

– Невже жінкам дозволено викладати в університетах? – отетеріло й водночас зацікавлено вигукнув спитав Джордж.

– І не лише викладати в університетах, а й навчатися в них, – пробурмотів Метью, потерши кінчик свого носа. – Діана навчалася в Оксфорді.

– Мабуть, це значно покращило відвідуваність лекцій, – сухо зазначив Волтер. Якби жінок пускали до Оріельського коледжу, то і я б залишився надовше, щоб отримати ще один диплом. А чи не зазнають жінки-науковці нападів у цій майбутній колонії десь на північ від Роаноука? – Виходячи з того, що встиг розповісти Метью, це було цілком резонне запитання.

– Зазнають, але не всі. Річ у тому, що Діана знайшла в університетській бібліотеці книгу, яка вважалася втраченою. – Члени групи «Школа ночі» аж роти пороззявляли й подалися вперед. Представників цієї групи втрачені книги цікавили набагато більше, ніж неосвічені відьми та жінки-науковці. – У тій книзі містяться секретні відомості про світ і створіння, що його населяють.

– Книга Таємниць, що начебто розповідає про наше створення і світобудову? – здивовано запитав Кіт. – Раніше ти не цікавився такими байками, Метью. Більше того – ти відкидав їх, як забобони.

– А тепер я в них вірю, Кіте. Бо відкриття Діани привело небезпечних ворогів прямісінько до її порога.

– І з нею був ти. Тож ті вороги просто відсунули засув і увійшли до помешкання. – Волтер похитав головою.

– А чому кохання Метью до Діани призвело до таких важких наслідків? – поцікавився Джордж, намацавши чорну шовкову мотузочку, якою його окуляри були прив’язані до застібки в камзолі. Його камзол, згідно з тодішньою модою, мав набиті об’ємні груди, які шурхотіли й ворушилися, наче мішок з вівсом, від кожного його руху. Джордж підніс до очей окуляри в круглій оправі й став пильно придивлятися до мене, наче я була цікавим об’єктом дослідження.

– А тому, що відьмам та верам заборонено одружуватися, – пояснив скоромовкою Кіт. Я ще ніколи не чула слова «вер» з його свистячим «в» на початку та гортанним «р» наприкінці.

– І демонам та верам також заборонено, – мовив Волтер, застережливо поклавши руку на плече Кіта.

– Та невже? – Джордж здивовано закліпав очима спочатку на мене, а потім на Метью. – А хто заборонив такі шлюби – королева?