Доки ми їли, Генрі поводився з незмінною чемністю. Він жодного разу не спитав мене про щось особисте й не виказував нав’язливого інтересу до справ Метью. Натомість граф розважав нас оповідками про своїх псів, про свої володіння, про свою сувору й педантичну матір, не забуваючи при цьому наминати хліб, підсмажений у вогні каміна. Та щойно він почав розповідь про те, як збирається перебратися до Лондона, коли у дворі почулися звуки сварки. Та граф, сидячи спиною до дверей, нічого не почув.

– Вона просто жахлива! Ви всі мене попереджали, але я й гадки не мав, що людина може бути такою невдячною! Після всіх тих багатств, які я кинув їй під ноги, вона могла б принаймні… Ой, вибачте.

Одвірок заповнився широкими плечима нового гостя, з яких звисала мантія так само чорна, як і кучері, що вибивалися з-під його капелюха, чудово прикрашеного перами.

– Метью, що сталося? Ти занедужав?

Генрі здивовано обернувся.

– Доброго дня, Волтере. А чому ти не при дворі?

Шматок підсмаженого хліба застряг у мене в горлі. Наш новий гість був, напевне, ніким іншим, як останнім із відсутніх членів «Школи ночі» – сером Волтером Рейлі.

– Вигнаний із раю через брак належної посади, Холе. А це ще хто така? – У мене угвинтилися пронизливі блакитні очі, а з-поміж чорної бороди блиснули зуби. – Ну ти й хитрун, Генрі Персі! А Кіт розповідав мені, що ти задумав затягнути до ліжка русяву Арабелу. Якби я знав, що твої вподобання поширюються на жінок старших за п’ятнадцятирічних дівчат, то я уже давно віддав би тебе у ярмо до якої-небудь хтивої вдовиці!

«Старших за п’ятнадцятирічних дівчат? Удовиці?» Мені щойно виповнилося тридцять три.

– Напевне, її чари завадили тобі піти до церкви цієї неділі. Що ж, мусимо подякувати дамі за те, що ти не став стукати лобом об підлогу, а сів на коня і приїхав сюди. Поза вершника природніша для тебе, аніж поза молільника, – додав Рейлі з густим, мов сметана, девонширським акцентом.

Граф Нортумберлендський поклав виделку для підсмажування хліба на килимок і уважно поглянув на свого приятеля. А потім похитав головою і знову повернувся до свого заняття.

– Вийди геть, потім знову увійди і спитайся у Метью про те, що нового сталося в його житті. І при цьому не забувай притримувати свого язика.

– Не може бути! – Волтер роззявив рота й отетеріло витріщився на Метью. – Вона – твоя?..

– Так, і має перстень на підтвердження цього факту, – відповів Метью і своєю довгою ногою, взутою в чобіт, посунув йому з-під столу стілець. – Сідай, Волтере, і попий пива.

– Ти ж присягався, що ніколи не одружишся, – спантеличено мовив Волтер.

– Без умовлянь не обійшлося.

– Ще б пак! – Волтер Рейлі знову зупинив на мені свій оцінюючий погляд. – Шкода, що вона дісталася холоднокровній істоті. Я б не зволікав ані хвилини.

– Діана знає про мою природу і нічого не має проти моєї, як ти кажеш, «холоднокровності». До того ж, це її, а не мене довелося вмовляти. Я покохав її з першого погляду, – пояснив Метью.

Волтер зневажливо пирхнув.

– Не будь таким циніком, мій старий друже. Стріла Купідона й тебе може вразити. – Сірі очі Метью блиснули пустотливим вогником, бо він явно знав, яке майбутнє чекає Волтера Рейлі.

– Купідону доведеться трохи почекати зі своїми стрілами. Бо наразі я займаюся тим, що відбиваю ворожі наскоки королеви та адмірала. – Волтер кинув свого капелюха на сусідній стіл, де він ковзнув блискучою поверхнею дошки для гри в нарди і перервав гру, що була в самому розпалі. Невдоволено застогнавши, Волтер сів біля Генрі. – Здається, кожен прагне шматочка моєї шкури, але ніхто й пальцем не поворухне, щоб допомогти мені, допоки оця справа з колонією висить на моїй шиї. Так, ідея святкування річниці належить мені, однак ця жінка взяла й призначила мене церемоніймейстером, – сказав він із наростаючим гнівом.

– А з Роаноука є якісь новини? – обережно поцікавився Генрі, подаючи Волтеру келих густого брунатного елю. У мене похололо в грудях від думки про авантюру Рейлі у Новому Світі, приречену на фіаско. Про наслідки події, яка мала статися в майбутньому, тут заговорили вперше, але явно не востаннє.

– Минулого тижня Вайт повернувся до Плімута, бо його загнала додому погана погода. Йому довелося припинити пошуки своєї доньки та онуки. – Волтер зробив добрячий ковток пива і втупився поглядом поперед себе. – Одному лише Христу відомо, що з ними сталося.

– Прийде весна, ти повернешся туди й знайдеш їх, – впевнено мовив Генрі, але ми з Метью знали, що зниклих колоністів з Роаноука так ніколи й не знайдуть, а Рейлі вже ніколи не ступить на землю Північної Кароліни.

– Дай-то Боже, щоб усе сталося так, як ти кажеш, Холе. Але годі про мої нешастя.

Із якої частини Англії походять ваші родичі, господине Ройдон?

– Із Кембриджа, – тихо відповіла я, намагаючись відповідати стисло, і, по змозі, щиро. Правда, той Кембридж знаходився в штаті Масачусетс, а не в Англії, але якщо я зараз почну хитрувати й вигадувати, то не зможу безперервно узгоджувати одну вигадку з другою і десь неминуче проколюся.

– Значить, ви донька вченого? Чи, може, ваш батько був теологом? Мету приємно буде обговорити з кимось питання віри. За винятком Хола, його друзі є безнадійними невігласами у тому, що стосується доктрин і вчень. – Волтер відсьорбнув пива і очікувально замовк.

– Батько Діани помер, коли вона була іще молодою, – сказав Метью, беручи мене за руку.

– Мені так жаль вас, Діано. Втрата батька – це ст-т-т-рашний удар, – стиха мовив Генрі.

– А ваш перший чоловік – він залишив вам на втіху синів та дочок? – поцікавився Волтер зі слабкою ноткою співчуття у голосі.

У цім місці й у цій історичній добі жінка мого віку вже давно б вийшла заміж і встигла обзавестися трьома-чотирма дітьми.

– Ні, – відповіла я, похитавши головою.

Волтер нахмурився, але не встиг він розвинути цю тему, як заявився Кіт, а слідом за ним – Джордж і Том.

– Нарешті. Волтере, поговори з ним і вдихни у нього здоровий глузд. Метью не може гратися в Одісея та Цирцею, – сказав Кіт, беручи келих, що стояв перед Генрі. – Доброго дня тобі, Генрі.

– У кого я маю вдихнути здоровий глузд? – обережно спитав Волтер.

– Звісно, що в Метью. Ця жінка – відьма. І вона якась не така. – Очі Кіта звузилися. – Вона щось приховує.

– Відьма? – обережно перепитав Волтер.

Служниця з оберемком дров заклякла на порозі.

– Так, – кивнув головою Кіт. – Ми з Томом відразу ж розпізнали характерні ознаки.

Служниця кинула дрова у порожній кошик і поквапилася геть.

– Кіте, як для чоловіка, котрий пише п’єси, ти маєш гідне подиву почуття доречності. Вірніше, не маєш його взагалі. – Волтер перевів на Метью погляд своїх блакитних очей. – Нам кудись вийти, щоб обговорити виниклу проблему, чи то просто дурні фантазії Кіта? Якщо останнє, то краще я залишуся в теплі й доп’ю свій ель. – Двоє чоловіків уважно поглянули один на одного. Коли Метью й оком не повів і Волтер стиха вилаявся, з’явився П’єр – наче за підказкою.

– У вітальні розпалили камін, мілорде, – сказав вампір, звертаючись до Метью, – а вашим гостям подали їжу та вино. Вам не заважатимуть.

Вітальня виявилася не такою затишною, як кімната, де ми снідали, і не такою вражаючою, як велика зала. Надмір різьблених крісел, розкішних килимів та полотен у вишуканих рамах вказував на те, що головним завданням цієї кімнати було розважати поважних гостей. Над каміном висіла прекрасна картина Гольбейна – варіація на тему Святого Єроніма та його лева. Мені не доводилося бачити її раніше; не бачила я і ще одного полотна Гольбейна, яке висіло поруч: портрет Генріха VIII зі свинячими очицями, з книжкою та окулярами в руках. Він задумливо дивився мені в очі, а перед ним виднівся стіл, усипаний коштовностями. Із протилежного боку кімнати на нього пихато поглядала донька Генріха – теперішня королева Єлизавета. Їхнє жорстке протистояння аж ніяк не сприяло поліпшенню мого настрою, коли ми влаштовувалися у вітальні. Метью, схрестивши руки на грудях, прихилився до стіни біля каміна, і з голови до п’ят виглядав так само грізно, як і представники династії Тюдорів на стінах кімнати.