– Метью, ти граєш в небезпечну гру, в якій можна втратити все, а здобути дуже мало. Після твого від’їзду Гелоуглас прислав мені повідомлення. Вершник вирушив іншим маршрутом і випередив тебе, прибувши раніше. Поки ти сюди добирався, король Шотландії заарештував більше сотні відьом і ув’язнив їх в Единбурзі. Не підлягає сумніву, що Конгрегація вважає, що ти зараз їдеш туди, щоб переконати короля Якова відмовитися від своїх планів.

– Тоді це іще одна причина забезпечити Діані твій захист, – жорстко зауважив Метью.

– А воно мені треба? Навіщо? – Холодний тон і вираз обличчя Філіпа засвідчували, що він казав те, що думав.

– Бо я кохаю її. І через те, що ти сам казав мені: Орден Лазаря існує для того, щоб захищати тих, хто сам себе не може захистити.

– Я захищаю інших маньясангів, а не відьом!

– Може, тобі слід ширше поглянути на світ, – уперто наполягав Метью. – Зазвичай, маньясанги цілком спроможні постояти за себе.

– Ти прекрасно знаєш, що я не зможу захистити цю жінку, Метью. Уся Європа ворогує через питання віри, і теплокровні прагнуть офірних цапів, яких можна було б звинуватити в їхніх теперішніх негараздах. І вони неминуче спрямовують свої погляди на створіння довкола себе. Однак ти цілком свідомо привозиш цю жінку – яка, за твоїми словами, є тобі парою і відьмою по крові – привозиш її в цей божевільний хаос. Ні. – Філіп емоційно похитав головою. – Звісно, ти можеш сподіватися, що твоє нахабство візьме гору, але я не стану наражати родину на небезпеку, провокуючи Конгрегацію та ігноруючи умови заповіту.

– Філіпе, ти мусиш…

– Не вживай цього слова у розмові зі мною! – гаркнув Філіп, тицьнувши в Метью пальцем. – Упорядковуй свої справи і повертайся туди, звідки прийшов! Отам і можеш просити допомоги в мене або в тіток цієї відьми! Не тягни свої негаразди у минуле, тут їм не місце.

Але у двадцять першому сторіччі у Метью не буде Філіпа, на чию допомогу можна було б розраховувати. Бо він на той час вже буде мертвий і лежатиме в могилі.

– Я ніколи й нічого у тебе не просив, Філіпе. До сих пір. – Атмосфера у кімнаті небезпечно охолола на кілька градусів.

– Ти мав би передбачити мою реакцію, Маттеусе, але ти, як і завжди, не подумав головою. А що, якби тут була твоя мати? Що, якби на Трір не опустилася погана погода? Ти ж знаєш, як вона ненавидить відьом. – Філіп витріщився на свого сина. – Знадобиться чималенька армія, щоб утримати її від того, аби розірвати цю жінку на дрібні шматочки, а в мене зараз кожен вояк на вагу золота.

Спершу була Ізабо, яка хотіла прибрати мене з життя свого сина. Болдвін навіть не намагався приховати свою зневагу до мене. Геміш, приятель Метью, остерігався мене, а Кіт відверто виказував свою неприязнь. Тепер настала черга Філіпа. Я стояла й чекала, коли батько Метью погляне на мене. І коли він це зробив, я сміливо зустріла його погляд. Філіп ошелешено заблимав.

– Метью не чекав такої зустрічі, мсьє де Клермон. Він сподівався на вашу підтримку, вірив вам, але виявилося, що в даному випадку його віра виявилася безпідставною. – Я зробила паузу, щоб перевести подих. – Я буду вам вдячна, якщо ви дозволите мені переночувати сьогодні у Сеп-Турі. Метью майже не спав кілька тижнів, а у знайомому місці йому спатиметься значно легше. Завтра я повернуся до Англії – без Метью, якщо це буде потрібно.

На мою ліву скроню впало пасмо мого новонабутого кучерявого волосся, і я підняла руку, щоб відкинути його, але відчула на своїй кисті міцну хватку Філіпа де Клермона. Не встигла я й оком моргнути, як Метью враз опинився біля свого батька і вхопив його за плечі.

– Де ви дістали ось це? – спитав Філіп, витріщившись на середній палець моєї лівої руки. Перстень Ізабо. Зі смертельною злобою в очах Філіп прикипів до мене поглядом. Його хватка стала іще міцнішою, і я відчула, як хруснули мої кості. – Вона нікому не віддала б мого персня, допоки ми обоє живемо.

– Вона й досі живе, Філіпе, – хрипкою скоромовкою сказав Метью, скоріше намагаючись просто повідомити батькові інформацію, аніж заспокоїти його.

– Але якщо Ізабо жива, тоді… – голос Філіпа урвався і розтанув у тиші. Якусь мить на його обличчі залишався ошелешений вираз, який поступово змінився виразом розуміння. – Що ж, я також, зрештою, не безсмертний. І коли почалися ваші останні негаразди, ти вже не зміг покликати мене на поміч.

– Не зміг, – насилу видавив із себе Метью.

– Однак ти залишив свою матір наодинці з ворогами. Як ти міг? – злісно напустився на нього Філіп.

– Із нею Марта. А Болдвін з Аленом потурбуються, щоб з нею не трапилося нічого лихого. – Слова Метью лилися заспокійливим потоком, але його батько й досі тримав мене за руку. Мої пальці почали німіти.

– Ізабо – і віддала мій перстень відьмі? Як дивно. Утім, він їй личить, – невимушено мовив Філіп, повертаючи мою руку до світла, яке йшло з каміна.

– Маман теж була такої думки, – тихо сказав Метью.

– Тоді… – Філіп різко замовк і похитав головою. – Ні, не треба. Не кажи мені. Жодна істота не має знати часу своєї смерті.

А моя мати передбачила свій моторошний кінець, а також кінець мого батька. Змерзла, виснажена та переслідувана власними невеселими спогадами, я почала тремтіти. Здавалося, батько Метью не помічав цього, так і продовжуючи витріщатися на наші руки, зате Метью це помітив.

– Відпусти її, Філіпе, – наказав Метью.

Філіп зазирнув мені у вічі й розчаровано зітхнув. Попри перстень на моїй руці, я не була його коханою Ізабо. Він зняв свою руку з моєї, і я відразу ж відступила від нього назад на поштиву відстань.

– Тепер, вислухавши історію Діани, ти надаси їй свій захист? – вимогливо спитав Метью, вдивляючись в обличчя свого батька.

– А це вам потрібно, мадам?

Я кивнула, стиснувши пальцями вигнутий підлокітник сусіднього крісла.

– Тоді згода. Лицарі Лазаря потурбуються про вашу безпеку.

– Дякую, батьку. – Метью рвучко обійняв Філіпа за плечі, а потім рушив до мене. – Діана втомилася. Побачимося завтра вранці.

– Нічого подібного, – кинув Філіп із протилежного кінця кімнати, наче батогом ляснув. – Твоя відьма під моїм дахом і під моїм захистом. Вона не спатиме з тобою в одному ліжку.

Метью взяв мене за руку.

– Діана далеко від власного дому, Філіпе. І вона не знайома з цією частиною замку.

– Вона не ночуватиме у твоїх апартаментах, Метью.

– А чом би й ні? – поцікавилася я, похмуро поглянувши на Метью, а потім на його батька.

– Бо ви обоє не спаровані, хоч яку б красиву брехню Метью вам не розповідав. І дякувати Богу, що ні. Може, нам, зрештою, і вдасться відвернути катастрофу.

– Не спаровані? – приголомшено спитала я.

– Обмін обіцянками та прийняття маньясанських уз іще не гарантує непорушної угоди, мадам.

– Він – мій чоловік в усіх відношеннях, – відказала я, відчуваючи, як мої щоки заливає рум’янець. Коли я сказала Метью, що кохаю його, він запевнив мене, що ми тепер спаровані.

– Ви також не належним чином одружені, принаймні не так, щоб витримати перевірку правильності вашого шлюбу, – продовжив Філіп. – А таких перевірок буде багато, якщо ви й далі наполягатимете на цій претензії. Метью завжди проводив у Парижі більше часу за книжками з метафізики, замість того, щоб вивчати закони. У цьому випадку, сину мій, твоя інтуїція мала б тобі підказати, як слід правильно чинити, якщо цього не зробив твій інтелект.

– Перед тим як вирушити в подорож, ми обмінялися клятвами вірності. І Метью подарував мені перстень Ізабо. – Упродовж останніх хвилин у Медісоні ми здійснювали щось на кшталт церемонії. Я подумки швидко перебрала події в їхній послідовності, вишукуючи потенційні слабкі місця.

– Маньясанське парування – це те, що знімає всі заперечення проти шлюбу, які висувають священики, юристи, вороги та суперники: фізичне поглинання. – Ніздрі Філіпа роздулися. – А ви іще в такий спосіб не поєдналися. Ваші запахи не лише дивні, а цілковито відмінні – як у двох окремих створінь замість однієї. Будь-який маньясанг збагне, що ви не повністю спаровані. Герберт та Доменіко, напевне, помітили це, щойно Діана опинилася поблизу них. Та й Болдвін також, це однозначно.