■» — Оксано! Жалко мені тебе рішатись, бо, бачить бог, і тепер тебе так люблю, як спершу полюбив. Хотів покрити твою славу, хотів показати людям, що вони неправедно осуждають; хотів бути батьком твойому сироті, бо на... нього нічого сподіватись. Коли, кажеш, хочеш бути дочкою, якою й була, так у сім ділі послухаймо матері: як вона скаже, так нехай і буде.
Подумавши, Оксана сказала: «Нехай буде, як мати скаже». От і пішли додому.
Мати вислухала Петра, потім вислухала і Оксану і сказала: «Петре, велика твоя душа! Бог тобі нехай відплатить за усе, що робив для нас і що тепер хочеш робити. Дяки нашої тобі мало! Дуже б я сього хотіла, щоб ще на свойому віку побачити моєї Оксаночки славу покритою; та що ж робити? Оксана правду каже. Ти молод чоловік, ти ще не знаєш, що можуть зробити людські речі... Хоч по капельці дощик крапа на камінь, а таки проїсть його; так і тут. Стануть говорити, товкувати, судити; ти се усе чуєш; попереду тобі нічого; а далі станеш прислухатись, думати, передумувати; далі й повіриш і станеш жалкувати, що узяв таку... зненавидиш її... А яка її доля тогді вже буде? Тепер яка єсть вона, одним одна душею, усе перестражда, усе перетерпить. Так, Петре! Правда, бачу, Оксанина. Будь же братиком, не покинь її з сиріткою, як я вмру, а мені будь таким, як я і до сього часу тебе бачу і благословляю тебе за се».
— Матінко рідная! — поклонивсь аж у ноги Петро і каже: — Прийми ж мене, сироту, у свою сім’ю. Благослови мене, як сина! Не цурайтеся мене і не бороніть мені содержа™ вас. Сестро Оксано! Уручи ж мені твого хлопця. Я приньмаю його замість сина. Як ти присягалася своєю славою, так і я от перед матір’ю заприсягаюсь, що не оженюсь ніколи. Після мене він наслідує і мою худобу. Благослови, мамо!
Векла поблагословила їх усіх і віддала Митрика Петрові руками і сказала: «Нехай же він буде Митро Зав’яжи-світ, бо він нам усім зав’язав світ».
Так і почали хлопця звати і у сільські списки так його записали. Векла з дочкою не мали ні у чім нужди: Петро їм помагав і усім поділявся. Сяк-так зібралися, купили двір і жили собі, хвалячи бога милосердного.
Раз, так вже годів через п’ять після того, як се діялось, убіг у хату Митрик і кричить до Оксани: «Мамо, мамо, а в мене є біленький шажок! Ось бач!» І показує гривеник.
— А хто се тобі, сину, дав? — пита Оксана.
— Пан дав,— каже.
— Який же там пан?
— А ось який,— каже вже Петро, що увійшов за ним у хату.— Копитан.
Оксана так і поблідла, і затрусилась.
— Та не лякайтесь, а слухайте, що було,—кл.ілп 11гг-ро.— Дивлюсь, на станціоннім дворі, що біля мене, стоїи, бричка і ходить по двору таке, мов наш копитам. Я підійшов ближче... дивлюсь... він і е. Я подумай, що м ііьоіо буде? Покликав Митрика та і йду у хату, буцім до смотрителя, а він мене і зопинив:
— Се твой мальчик? — каже.
— Нєту, ваше благородіє,— кажу я,— се копитан-ський.— Так прямо і відрізав.
— “Как копитанський? — аж скрикнув і підійшов до хлопця.
— Так, ваше благородіє,— кажу,— команда стояла тут, так копитан зманув у нас дівку, Оксану, Так вона утекла від нього і принесла сього хлопчика.
— Так ето єйо син? Да, мошенник, какой бойкий,— та узяв його за чубчик і поскуб легенько, та й каже: — Так она-таки дійшла назад? А мені сказали, што она із сином утопилась.
— Ні, ваше благородіє,— сказав я,— прийшла сюди і живеть тут у великій бідності...
— Виш, как мене обманули,— каже.— О, да плут бу-деть мальчик. Увесь у меня.
Тут ще подьоргав його то за ухо, то за чубчик, а далі вийняв гривеник, та й дав хлопцеві, і каже: «На, отдай матері, штоб тобі орішков купила». А сам сіп у бричку і поїхав.
Так розказував Петро.
Оксана узяла гривеник, звела очі до бога і кинула той гривеник у вікно, аж геть на вулицю, де діти грались; обняла Митрика і гірко-гірко заплакала...
ЩИРА ЛЮБОВ
Елисачсте Николаевне Смирнитской1 от щирой любови посвящает Основьяненко
Що то є любов? Багато про неї і пишуть у книжках, ї розказують, та бачиться мені, що усе щось не так. Потурати хлопцям, молодим парубкам, що вони розказують і про яку вони любов кажуть! Оттак, аби б тільки. Поговорив з дівчиною — вже й каже, що полюбив, а частісінько не зна, яке у дівчини серце, яка душа. А того не зна, що без сього не можна нікого любити. Коли б же то поговорив, так би ще туди-сюди; а то тільки зобачив,
що на ній скиндячки красивенькі, запасочка шовкова і сама уся чепурненька, що пригляділася із усіх: от вже, каже, і полюбив, і вбивається за нею... А як ще в неї на шиї намиста разків десять та хрестів три-чотири, так тут вже зовсім вмира... На другий день побачив не то красивішу, а тільки іншу, вже вп’ять сю любить, а про учорашню і не згадує! Чи се ж любов?
Інший, та нігде правди діти, таки прямо скажу, і інша, слухаючи, що у вічі його або її похваляють: «Яка гарна дівчина, яка моторна, чепурна!» або: «Який красивий парень, який штепний, бойкий!» — от серденько заграло, і здається вже, що кріпко полюбила того, що хвалить. А се він або вона не кого любить, як себе, і дума, що отеє правду так у вічі і кажуть. Так се вже не любов, а дяка, що мене похваляють, та що весело мені про те слухати. Отже, далебі, що се по любов, а так — іграшка, вітер! Вітром навіяло, вітром і вижене.
Та чи мало в людей через що зоветься «любов»? В них любов і через карії очі, через довгу косу, через рум’янії щоки, через гарну плахту, через вишивані рукава, через танці, через проворство... та я ж кажу, що і через намисто, і через усяку худобу, усе в них «любов»! І там, кажуть, любов, де її і ні капелинки нема.
Послухайте мене; я таки пожив на світі, бачив дечого чимало на своєму віку, а що й чував від стариків; бачив і добро, і худо, розберу потроху, де чорне, де біле; бачив я, живучи стільки на світі, усякі любові і який з них товк бува; так от що то є «щира любов».
Щира любов не приглядається, чи карі, чи чорні очі, чи з горбиком ніс, чи біла шия, чи довга коса: їй до сього овсі нужди мало. Часто бува, що один одного не дуже і розгляділи, не мовили промеж собою ні словечка, не знають, хто є і відкіля; а-вже один одного зна, один одного хоч де, то пізна, один на одного дивиться, один без одного скуча, і, якби могли обоє, кинулися б один до одного, зчепилися рученятами та й не розлучалися б повік.
От як так одна душа другу знайшла, що як сестри собі рідненькі, як серце з серцем здружилось, то вже їм і. не можна нарізно жити, треба їм зійтися, треба їм одно одному втіхою і порадою бути. Такі не довго будуть’ дожидати: скоро зійдуться, мов давнішні приятелі, буцімто були колись укупі, розрізнились, а тепер знов зійшлись. Стануть промеж себе розговорювати: думка в них одна, речі знакомі, обоє однаковісінько об усім розмишляють, обоє об усім однаково знають, одного хотять, одне люблять, одного не хочуть, одного цураються,
Так бува меж людьми, усе нарівно, чи вони чоловіки, чи чоловік з дівкою, чи жінки промеж себе. Тут тільки душі себе знають, а до прочого діла нема. Аби б тільки вони вдвох, то їм ні до чого діла нема: їм і скрізь хмари сонце сяє, їм і під дощем сухо, на морозі тепло, у пустині весело. Мовчать, а один одного думку зна; одному горе — другий точнісінько так же стражда; одному весело — другий усе своє лихо забув. Одному треба ниточку, він рад усю худобу віддати; один захоче що достати, другий турбується, нічого не жаліє, усе кида, аби б його удоволити. Одному приходиться слізку пустити, другий усю кров свою рад віддати, щоб оборонити його од того; одного притіс-няють, зобиджають, другий за нього хоч на муку, хоч на смерть готов. Коли одному з них приходиться постраждати, довіку у біді жити, другий, не думаючи довго, сам йде у біду, аби другому було добре. «Постраждаю, каже, і не витерплю: вмру? Дарма, кого люблю, защищу від біди, збавлю від горя».
От сама щира любов, хоч меж нами, чоловіками, хоч меж жіночим родом. Нема мого нічого — усе приятелеве. Не для себе живу — для приятеля, як і він для мене.
