Оттаке-то було весілля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному містечкові паном сотником!
XIV
Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар Прокіп Ригорович Пістряк. Та, ввішедши, так і поточився па лаву, схиливсь на стіл та й заголосив...
— Не задавай жалю, Ригорович! — каже йому Уласович.— Тут і так нудно на світ дивитись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хіба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?
— Бодай усі на світі і Солохи, і Пазьки, і Явдохи, усі, усі покоростявіли, то мені й байдуже. Горе; Уласовичу! Горе постиже мою утробу до раздраженія!
.— А мені що за нужда?—казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому ніякої порадоньки, та ще у вічі і насміявся.
— Не возпом’яни моїх первих беззаконій, друже! Нині і аз, грішний, у простоті єодержуся.
— Як так? — спитав Уласович; а Пістряк- по-своєму, по-письменницьки, і розказав, як він прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотні, Дем’яиа Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща», і звелів йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім ділі. Ригорович захотів помудро-вати і, щоб з першої пори запуздати папа сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писареві: «Не так!» — а писар йому ув одвіт: «Так! Я вже знаю, що по-моєму лучче буде!» Пан .сотник крикнув: «Пиши по-моєму!» — а писар каже: «Я на те писар, я знаю, як і що треба!.» Як же пан сотник розлютується, як крикне: «Так ти вже н,е писар, сякий-такий сину!» і почав коренити і батька, і матір, поперед Забрьо-шиних, а далі й Пістрякових, і ввесь род їх, а далі самого Пістряка лаяв-лаяв на усі боки, та у потилицю і вигнав
його з хати, і змінив його з писарства, а иамість його настановив підписчого, хлопця, блазня, «єго же,— так закінчив Пістряк,— не єдино'жди за возлобіе чухрав і по лядві-ям поруганіє чиних».
— Скажи мені на милость, Ригорович, - питав Микита Уласович,— хто се нам таку капость укрутпп?
'— Оле мені! — здихнувши, казав Пістряк.— Враг рода чрловічеського, Явдоха Зубиха, великоімспитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмсздила, що й. полетів єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нині паню Халявську, та ще — ох! — і сотничку, воєже би іміти непреткновенное наміреніє соїтися з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумленіє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона преврати гнусообразную твою пашо Солоху — нехай здорова буде! — замість ліпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть і вина, і причина, і предмет. А все сіє учини ув отмщеніє за поруганіє над лядвіями єя, Вотще ми її, друже, замість прочуханки, не сожгохом, яко язичницю хварисейку, садукейку і митарку,( у пещі халдейськой!
— Так подаймо на неї лепорт!—казав Забрьоха.— Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позміняли та ще мене на Солосі оженили. Нехай її посадять у колоду...
. — Овва! — здихнув Ригорович і каже: — Не імать.нині власті над нею ніхто. Пані сотничка учинила їй парчеве возглавіє, сиріч очіпок, і нову намітку, і плахту; а пан сотник Халявський пристави к ній раба і даде коня, і мест-ника, і ділателя, щоб і дрова рубав, і воду возив, і кота годовав. І дана їй власть на усьому лиці земному і чакло-вати, і обаяти, і глумитися цілоє урем’я і полвремеиі, .
— Так знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрі, до себе в гості. Перш почастуєм, а далі надаєм тусанів, і щоки їй попіб’єм, і зуби останні повибиваєм.
— Плюнь, друже, на сію Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде паче і обаче.
— Та й випиймо ж!
От Уласович і гукнув на Солоху, а вона їм уточила і унесла, чого треба було. Стали кружати. Повиціджувавши гарненько скільки там иосаток, з журби ледве розійшлись по хатам. І після того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нічого їм було більш робити. Минулося панство!
ЗАКІНЧЕНІЄ
А сюю повість, або казку, та розказував мені покійний Панас Месюра — коли знаєте; і вона дуже довга. Там є такс, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному містечкові Конотопі намість Микити Уласорича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, і його з сотенства змінили. А його жінка, себто Олена йосиповна, що була панна хорунжівна і попереду жила у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, так щось там... якось-то... гм! проброїла... не знаю, що і як... тільки мужик їй і очіпок збив, усі патли пообривав, і очі попідбивав, а далі підрізану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намість Прокопа Ригоровича Пістряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та півголо-ви йому уподовж оббрив, та й прогнав від себе...
Усім же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі — щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як він є начальник, та щоб робив по правді, щоб слухав, що приказано від начальства, а то йому начальство предписує у поход іти, може, боронити народ від неприятеля, а він узявсь заполіскувати жінок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцімто відьми можуть проти небесної сили яку капость на світі зробити? Усе йде по божому повелінію. Та щоб не топив народу; бо, поки до відьми добрався, скільки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що і у вирій полетів, мов гусак, людям на сміх!
Пістряку Ригоровичу — щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його у дурні, а щоб робив і каза:і перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, н<; робив їм біди, як тут з жінками: на кого сердився, а скільки душ занапастив, у воді потопив, і сиріт зоставив? А щ > найпуще, щоб не пив так цупко горілки.
І пану Халявському з його жінкою не минулося; і:я пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до відьми? Зачим через чаклування та ворожіння, покинувши закон святий, собі побралися? Еге! Хоч і прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху, та через її реп’яхи, та кісточки сушеної жаби, так воно усе і пало прахом.
А що Зубисі досталося, так нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкоші. Був їй і батрак, була й наньмичка, від сотника панщиною приставлена, і на ралець ходили до неї люди зараз після сотнички, і ніхто не смів її ие тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна або пані Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського змінили, так і на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавліла і скоро дуба дала. Та ще не зараз і вмерла. Що вже страждала! Умира і не вмира; і руками, і ногами не двига; а стогне на всю хату, так що і па вулицю чути було. А тут ще кіт її розходився та нявчить за нею скільки є духу... От там-то не страшно було!.. Далі зірвали стелю... тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетів над неї, крилами махнув... тут їй і амінь... тільки зуби вискалила!., а кіт так і лопнув, як пузир; а ворон, хто його зна, де і дівсь!.. Нікуди її по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кілком та зверху і заплішили* щоб хце не скочила. Собаці собача смерть!
От вам і конотопська відьма!
ОТ ТОБІ й СКАРБ
Посвящается любезному внуку Андрею Александровичу Щербине
Чому се по нашому селу, Джигунівці, але не видно, щоб хто по вулиці шлявся? Таки і малої дитини не поба? чиш. Уранці схопилося сонечко таке веселеньке і зараз обогріло усюди. Де була яка калюжка після учорашнього дощику, не забарилася висохнути, а де ще дуже у холодку зоставався сиіжочок, так і той усе потроху пропадав, бо весіннє сонечко де його тільки забачувало, так його і злизовало. На небі хоч би тобі хмариночка: пташечки співають веселенько; травонька по вгородам зеленіє, як те сукно; дерево, а вже не яке, як та верба, розпукується.., Отто десята була масна1, і Юрія припадало2 на великодніх святах, так і веснк прийшла упору, і до великодня зійшла повідь, і у полі усе якраз іде добре, і от об Юрії ворона у житі сховається, і тим-то на сей день так надворі тепленько і усюди, мов рай, так весело!
