Отак вона і довго сама собі розмовляла, аж поки у хаті зовсім стало темно, що хоч око виколи... Аж ось па вулиці загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, відкриіі спої очиці і посвіти, чи не вони се йдуть?» Кіт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха і бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокіп Ригорович пап Пістряк, і щось у руках, і під плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, горнула його проти шерсті, так іскри з нього і посипали, і нона засвітила каганець, поставила на стіл, а сама полізла під стіл чогось-то доставати.

Аж ось — рип у двері, і ввійшли пан сотник з писарсм, шапки з паличками постановили біля двері, а самі і стали озиратись, і пан Забрьоха і каже: «Світло горить, а її, бачу, і дома нема».

— Де то вже нема! — обізвалася Зубиха, лізучи з-під покутя і таскаючи превеликенний горщок, ганчіркою зав’язаний.— Ось де я була; отеє доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев’ять рік, так, отже, пап конотопський сотник присилував мене повипускати хмарп і дощ пустити.

— Та вже, тітусю, годі об сім,— поклонивсь пан Забрьоха і став гостинець доставати.— Ось тобі хусточка, що мені попівна вишивала та подарувала, так отеє покланяюсь нею вам,, та от ще аж цілісінька копа грошей, тільки, будь ласкава, тітко, не сердься на мене і вибачай, що так з тобою прийшлося... Се так... теє-то... якось-то не хотячи...

— Як не хотячи? — аж запищала, крикнувши, Явдоха.— Як не хотячи? Коли б тобі хто так пику списав... то ти б не те сказав... Не хочу твоїх подарунків, цур тобі! Пек тобі! Війся з ними! Не мішай: іду дощі випускати, а то вп’ять пеня буде, і завтра так мене знов випарють, що сьогодні не зможу сидіти, а завтра вже і не стоятиму. Пустіть мене, піду дощ випускати.

— Тіточко, матіночко! — аж в ноги упав сердешний Микита Уласович, та кістляві руки відьомські цілує, та просить. — Не буду вже тебе турбовати та й що мені за діло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодовати не буду; той прийде з хлібом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби б тільки позивались, то нам, старшині, і дощі не під час, хоч би ти їх, тітусю, і повік держала у себе під покутем, От моїй біді;

поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулівки, от-півсотні тарані, ще свіжа була по весні; осьде ж і серпа-ночок.. тільки зділайте милость, пособіть моїй біді, ось що я вам розкажу...

— Знаю, знаю про твою біду, якого тобі мудрого печеного гарбуза піднесла йосииошіа Олена, що з Безверхого хутора, і як ти після нього насилу па другий день очуняв! Знаю, знаю усе.

Аж і здивувавсь пан Забрьоха, що відкіля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась і заступилась за нього.

— А що я тобі робитиму? — пита Явдоха.— Не йде за тебе хорунжівна, так мені яке тут діло? Не йде, так ськай другої.

— Та де її у гаспида ськати! — здихнувши, каже Уласович.— Одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебі не хочу, бо смертельно улюбив Иосиповну Олену, так хоч би мені і суддівна аби хоч і полковничівна, так я і не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усім тілом і душею, і серцем, і усім животом, і бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або світ за очима піду... Поможи, паньматіночко! — та беркиць їй у ноги, га аж плаче, та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти, та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотіла йти.

— Та як за тебе і йти такій дівчині? — вп’ять каже Явдоха.— Вона дівка-козир, чи одежею, чи на виду собі, так зовсім дівка, а худоби і грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

— Та дарма, тіточко, матінко, дарма! Нехай я і стидкий, і бридкий, і усякий; а ти таки так зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене заміж пішла. Що копа, то копа отеє на столі лежить, а то от сорок алтин, та ще...

— Ні,— каже Явдоха, та й відсунула від себе гроші.— Мені сих креймахів не треба, нащо вони мені? У мене уйе є, і чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже і змилосердюсь над тобою, тільки зроби мені от що...

— Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирьох кінців і запалю; чи звелиш усю конотопську дітвору — що ви, відьми, не любите,— так за один день усіх до єдиного і потрощу...

— І то гаразд, та мені тепер от що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я була наслала, як мені сікуцію давали, так озьми його під арешт, буцім він або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши і зведи пеню, та оббери у нього всю худобу,— бо він собі заможненький,— та щоб на тебе родичі його не гримали, так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу...

— Благое діло і мудрое рішеніє, пані Зубихо, єй! істии-нр! — так обізвавсь пан Пістряк, сидячи собі на лавці край вікна. А Явдоха й каже:

— Бо йому, сироті, нігде узяти, тільки що спадками живитись,, а. Швандюру озьми і вижени із села, щоб його і дух не пах. От коли се мені зробиш, то і я тобі...

— Мурлу, няв, мурлу! — обізвавсь відьомський кіт, і Зубиха схаменулась та й каже:

— Е, ні, ще, ось слухай ще. Домашина ятрівка Хвенна Зозулиха... не можна мені біля її хати йти, так і доклада мені про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скрині, так вона мене злодійкою узива і усякі докладки доклада; так чи не можна її, підрізавши, теж з села вигнати?

— Та для чого не можна? Тільки кажи, усе зроблю...— Так казав пан Уласович, повеселішавши, що вже відьма стала до нього добріша.

— Отеє усе коли зробиш, то і я...

— Мурлу, мурлу! — замурликав вп’ять кіт, і Зубиха знов стала договорюватись і каже:

— Та ще от у чім пожаліюсь. Демко Сіроштаїї нросвіт-ку мені не дає; позавчора хваливсь, що мого кота вб’є, як його не берегтиму, а він таки вб’є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи...

— Та провчу ж, провчу, тітусю, так що до нових віників буде тямити; тільки зроби і моє діло...— пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, і чого б то він не обі-хцався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжів-на за нього пішла.

— Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бігати ₄ хорунжівна Олена і ночі не спати, як і ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.

— Мурлу, няв, мурлу, няв!

— Добре ж, — казала Явдоха. — А іди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лівою ногою на пісок, щоб твій слід обізначивсь на піску.

От і вивела його з хати і слід його зібрала у хусточку і зав’язала; а далі, вернувшись у хату, посадила на лаві край стола, а Ригоровичу звеліла каганцем світити, а сама, узявши пана Забрьоху за лівий ус, і стала волосся відділяти. Заколупне нігтем волос та й лічить: «Раз, два, три..,— та як відбере дев’ять волосів, та дев’ятий і рвоне

зовсім... Пан сотник кричить, пан писар регочеться. Яв^й-ха Зубиха щось шепче та спльовує, а кіт мурличе на усю хату... От так-то у бідного Микити Уласовича відьма виривала дев’яте волосся з лівого уса і нарвала їх усіх аж восьмеро, достала шматок напору і зппернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, иошгпіраїшіи сльози, що так йому і текли від скубіппя, стан питати відьму, що «коли, — каже, — вже зовсім поворожила, то вже я й піду?»

— Іди, синку, здоров додому, та лягай спати, та й жди від хорунжівни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись — додому, щоб відьма не здумала ще де в нього вирвати волоссів. Побіг, сердешний, не дождавшись і свого писаря, бо той зостався ще у відьми і щось довго з нею гомонів, і кіт з ними мурликав; а як виходив пан Пістряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:

— І се усе благонаміренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

— Ідіть здорові! — сказала Явдоха, зачиняючи за ним двері у хату, та й одізвалась до кота: — Кицю, кицю, кицю, кицю!..