— Бач, я ж казав, що не треба ні злизовати, ні шептати, само минеться.
Після обід, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мер-щій вхопила глечичок та й каже:
— Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць; там таких багацько на базарі було, і наші дівчата горщечками так і носять. І вам назбираю і, може, дещо і продам.
Ще мати їй нічого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспіша у бір на озера. Хоч і бачить по дорозі суниці, та не збира, а дума: «Василь мене вже, мабуть, жде; піду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогді і ягідок назбираю».
Недовго шукала вона своего Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма, що тільки, може, часів три не бачились, а так неначе десять год разно були. Обнімаються, цілує один одного, розговорюють, розказують; то, побравшися за рученьки, ходять, то вп’ять посідають, то вп’ять за те ж. І незчулись, як вже стало вечеріти. І то ж
бо правда, що коли будеш укупці з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
— Ох, мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?
— Так що ж? — питає Василь.
— А те,— каже Маруся,— як я додому піду?
— Не бійсь нічого, я тебе опроводжу.
— Не те, щоб я боялась, а те, що ягідок не збирала: а я за ними і просилась у матері. Що мені тут на світі робити? Розкажу матері, що заговорилась з тобою, та й забула.
— Ні, Марусенько, потривай ще матері об мені говорити.
— А чому ж?
— Ще, моє серденько, не урем’я. Треба підождати.
— А як се можна? Матері і батькові треба усе зараз роз-казовати й ніколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
— Що хоч, Маню, те й скажи, тільки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.
— Так гріх же брехати і перед ким-небудь, а не тільки...
— Се не буде брехня, і їм треба усе розказати; тільки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тільки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись і будуть нас розлучати. Потерп, моя рибочко, хоч через петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь непогане; тогді пришлю людей, тогді їм усе і розкажеш. То брехня 1 гріх, як зовсім потаїти, а то ми тільки прежде якого часу їм нічого не скажемо. Чи так, моя паняночко? — спитав та й поціловав її щиро, від серця.
— Може, воно і так,— довго подумавши, Маруся сказала.— Я вже нічого не знаю, а усе робитиму, що мені скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку! як собі хочеш, а я мжо більш до тебе не вийду ні сюди, ні на вулицю, ні на баз сі р, нікуди.
— А се ж то чому? — спитавсь Василь, злякавшись.
- - Як собі хоч, а тільки, по моїй думці, се вже гріх, коли чого не можна матері сказати та теє і робити нишком від неї. Хоч розсердись зовсім, не тільки так насупся, як тепер, тільки вже я не прийду, і не дожидай мене, і не шукай мене. Інше діло, якби я посватана була, тогді б і нічого; а то хію-кебудь побачить, та про мене ще й слава піде? Не хочу, не хочу! Нехай бог боронить! Мені тепер і Олени страшно; вона щось дивилась на нас пильненько, як вернулася з города, і усе щось собі під ніс бормотала. Зараз же, прийшовши, піду до неї і усе їй розкажу і попрошу, щоб до часу нікому не говорила. Прощай же, мій соколику, мій Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостів? От ми ненадовго розлучаємось.
Скільки не просив, як то не молив її Василь, щоб таки виходила сюди хоч через день або через два, так нізащо на світі не захотіла, і з тим пішла додому, не звелівши йому йти за собою. Він пішов, понуривши голову, горою додому,, а вона бором та й здумала, щоб не так-то перед матір’ю у брехухах зостатись, пішла против череди, знавши, що й Олена кожного вечора тож виходить. От і хотіла їй усе про Василя розказати і просити, щоб мовчала.
Олена не вийшла проти череди, і дівчата сказали, що сьогодні ранком, поки вона була на місті, приїхали старости й жених аж з хуторів; та не подивились ні на закон і ні на що, бо чоловік кріпко хороший, і рушники ранком подавали, далі звінчали і, узявши її, з батьком і матір’ю поїхали, і там на хуторах, аж верстов за двадцять, і весілля будуть справляти. Агу! Нашій Марусі трошки легше стало, що не буде свідителя, як вона подружила з Василем.
Прийшовши додому, тяжко їй було відбрехуватись перед матір’ю, що не принесла ягідок; бо, зроду не брехавши ні в чім, не знала, як і викрутитись і що сказати? Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам’яла діло — і кінці у воду.
Поки поралась та прибирала і була з матір’ю, так їй і1 весело було, а тим більш, що матері стало легше і вже піднялась з постелі; батько теж веселий і ласковий був до неї; от вона не тільки не журилась, та ще сама собі дяковала, що так з Василем зробила; і ходячи і пораючись, усе думала: «Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би гріх з душі».
Як же лягла на постіль, так і не подумала, щоб спати. Зараз прийшов їй на думку Василь, як то він, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як і їй бути? як* не бачившись з Василем неділю або, може, нехай бог боронить! і дві, як і жити на світі... «Іще таки учора,— дума со
бі ,— ще я не так його любила, як сьогодні, після того часу, як він сказав, що мене любить, та ще... як поціловав!» Та, здумавши се, як засоромилась! і поночі чує, що вид у неї як жар горить! «Що ж отеє я наробила?—дума собі.— Чи се Ж я, що і слухати не хотіла об хлопцях? Скрізь землю б пішла від стида і сорому! А що як ще Василь надо мною сміється?» Тут їй ще душніш стало; а далі як роздумала, що Василь зовсім не такий, щоб йому сміятись, і що він божився, що її кріпко любить, то і утихомирилась і тільки того соромилась, що... ціловалася з ним і у бору довго з ним сиділа. «Та се ж вже,— так дума,— і вперше, і востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: ні заїси, ні заспиш, і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони, мати божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартовати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити».
Так собі порадившись, устала (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пішла, оглядається на Василя; у хаті сало товче, а на двері погляда, чи не Василь їх відчиня. За стіл сіла обідати, а сама у віконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов.
Після обід, у хаті сидячи, дума: «Коли б не ввійшов! Піду на вдвір’я». Надвір вийде: «Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив; піду лучче у хату». І так знай світом нудить удень, а піччю мало чого й спить, усе їй те на думці, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.
І Василь не луччий був її. Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидів, сяде — нема Марусі, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як і батька її зовуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нічого не треба було знати; і він її не 'питав, затим, що ніколи було: усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона роз-казовала, що як вона його любить.
От вже і пущення пройшло, тиждень петрівки минається; ходить наш Василь і не зна, що вже йому і робити. Аж ось, іде своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче, щоб підв’язати як-иебудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучиться з нею, а друге й те, що й воза не підніме, бо вже собі старенький був. От Василь, парень-друзяка, побачившії сеє, підійшов до нього, поздоровкався і каже:
— Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою.— Чоловік той подяковав і попросив помогти. Василь як принявся, разом справили віз, і сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловік ще більш дяковав Василеві і просив, коли по дорозі, проводити його до двора, щоб часом не по-розв’язовалося; тоді він вп’ять не здужа справити, а вже й вечоріло.
