москалів...» (Квітка-Основ’ яненко Г. Ф. Зібр. творів. У 7-ми т., т. 7, с. 267).
У листі до російського історика та видавця М П. Погодіна (Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібр. творів. У 7-ми т., т. 7, с. 339) письменник повідомляє, що надсилає російський автопереклад повісті «Сердешна Оксана» для публікації в журналі «Москвитянин»; там вона й була надрукована (1842, ч. 1, № 2, с. 411—474) з підзаголовком: «С мало-российского Основьяненко».
Повість була перекладена французькою мовою і в 1854 р. видана в Парижі (Окзапа... Апсіепзе сНгог^ие сіє Шкгаіпе, раг КшІіка. Рагіз, 1854).
Подається за першодруком.
ЩИРА ЛЮБОВ
Вперше надруковано під назвою. «Вот любовь» в автоперекладі в журналі «Современник», 1839, т. XVI, кн. 4, с. 1—115.
Українською мовою вперше надруковано у виданні: Сочинения Григория Федоровича Квитки. Малороссийские повести, рассказанные Грыцьком Основьяненком, Под редакцией А. А. Потебни. Харків, 1887, т. 2, с. 239—304.
Автограф зберігається у відділі рукописів ІЛ (ф. 67, № 1). Рукопис автоперекладу невідомий.
У відділі рукописів ІЛ (ф. 67, № 823, 75) знаходиться автограф третьої книжки «Малороссийских повестей», яка так і ие була видана. До неї ввійшли такі твори Квітки-Основ'яиенка: «Божі діти», «Перекотиполе», «Щира любов». На автографі повісті «Щира любов» цензурний дозвіл П. Корсакова, датований 14 лютого 1839 р. Як вважає М. С. Грицюта, коли Квітці не вдалося видати третьої книжки «Малороссийских повестей», він вирішив опублікувати «Щиру любов» окремим виданням (див. Квітка-Основ'яненко Г. Ф. Зібр. творів. У 7-ми т., т. З, с. 448), Однак цей твір за життя письменника вййшов у світ тільки в автоперекладі.
Прийнявши повість до друкування, П. О. Плетньов зауважив у листі до письменника, що головній героїні Галочці бракує життєво-реальних рис. У відповідь дружина Квітки Анна Григорівна розповіла, що Галочка—героїня реальна, з прихарківської слободи Гончарівки, що про її розум і красу люди розповідають легенди і складають пісні, а сам Квітка писав, що про Галочку йому повідомила «депутація» читачів, щоб він її описав у своєму творі. І все ж Квітка погодився з зауваженнями Плетньова, і в одному з наступних номерів «Современника» (1840, т. XVII, кн. 1, с. 107—112) був надрукований другий варіант закінчення повісті разом з приміткою П. О. Плетньова, де розповідалось про творчість Квітки і про повість «Щира любов».
Другий варіант закінчення повісті, який слід вважати канонічним, письменник вставив у рукопису перед першим варіантом. В кінці обох варіантів закінчення Квітка написав: «Кінець третьої книжки». Ось текст першого варіанта закінчення:
— Здрастуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу, — крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати. — Як, — каже, — поживаєш?
— Спасибі богу! — сказав напротив і Олексій, що і зрадовався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут совершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: «Буде ж тут усього доброго!»
— Де Галочка твоя? Чи здорова вона? Вже тепер певно вона моя! Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого —
старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть, — так сказав Семен Іванович, сердешний, веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку і став доставати тії письма.
— Не турбуйтеся, Семене Івановичу! — сказав старий. — Письма опісля прочитаємо... А може, ви хочете побачити Галочку?
— На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду Галочку, що ще, може, і не зна, що я приїхав. Знайду і приведу до тебе, а ти нас і поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні у чім не буде замішки. — І хотів було бігти за Галочкою, так Олексій зопииив його, кажучи:
— Та не турбуйтесь, ви вже її ие знайдете, вона сама до вас вийде.— Та й кликнув: «Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!»
Галочка і увійшла... Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як — зирк!.. — ув очіпку!.. Його Галочка вже молодицею!.. Він так і стрепенувся, поблід як стіна ... і впав па стіл. Полежавши, скочив і до неї:
— .Галочко, що се ти наробила?
— Семене Івановичу! — сказала, поклонившіїся йому, Галочка,
ковтаючи сльози, що так від серця йдуть і душать її. Перш уп.оіо,
каже,— говоріть зо мною, як з мужньою жоною. Панотець мені' благословив, і я по моїй самій чистій волі вийшла за чоловіка чтюго, доброго. Він мене любить кріпко, шанує і жалує мене. Так після сьоіо
мені не приходиться ні від вас нічого слухати, ні спомшіатп, та й самії думки треба нам відганяти від себе... Прощайте, ще раз довелося вам сказати на віку!.. Забудьте усе і ие споминайте... Я вам розв’язала світ... Ви знайдете своє щастя ... а я!..
Сльози так і залили їй речі... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась.
Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі скочив, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:
— Прощай, Олексію Петровичу, иа вішпії віки! — Вдаривши себе рукою по голові, вибіг з хати ...
Тільки вони його й бачили і не чули ніколи про нього нічого...
Виїздив я на своєму віку чимало по світу! Був і у Змієві, і у Чугуєві. А другий кінець ще і дальше. Проїжджав Охтирку, до Лубен доїжджав, і в Прилуці жив. Там знав я сього Семена Івановича. Він вже відслужився у війську. Бусурмани-турки ноги йому прострелили, а лі-ву руку відрубали.
Раз, позакурьовавши люльки, лежали ми у його садку під липою; так я тут спитав його, через що се так його окалічили? Ііншій вернеться з війни цілісінький і ие осмалений, хоч і розказує, що і такі і такі городи брав.
— Я, друже, сам иа себе ськав смерті, — сказав Семен Іванович, здихнувши важко. — Не вспіла загоїтись нога, я вп’ять иа коня. Одтяли руку; поки вигоївся, стало замиреиіє... пішли мої думки геть!
— Через що ж таке ви ськали собі смерті? — спитав я.
— Через любов! — сказав він і здихнув ще важче та й задумався. Далі й каже:
— Я, друже, так любив одну дівчину, аж у Харкові, що трохи з ума по ній ие зійшов. Та й було ж від чого. Полюбив її — міри нема! Ну, так полюбив, що бачу, не можна мені без неї жити. Я подумав-подумав: «Що ж? Вона мене любить, розумна, я її скоро привчу бути панею, та ще такою, що лучче прирождеиних». Що ж? Не захотіла йти за мене! А щоб часом не піддатися, так вона без мене звінчалася аби з яким батраком, щоб мені світу собою ие зав’язати, щоб не соромити мене собою, і усеє прочее говорила.
Правду тобі, приятелю, скажу, що як вздрів її вже молодицею, жінкою другого, а не моєю, то не знаю, як я тут і не вмер, на тім же місці. Та таки і струснуло мене! Більш півгоду хирів. Далі пішов на війну, не вбили. Прийшов додому: що б робив з нудьги! ї світ мені не милий, і ніщо не веселить. Тут мене пособрали у капітан-справники, тільки що намісничество відкрилося. Отто і став я по неволі меж людей. Далі бачу, що не можна так прожити, хоч і тогді Галочки (так її звали) кріпко жаль було, бо любив її якось-то ие так, як прочих любимо. Ну, дарма!., сяк-так, я і оженився, та узяв собі жінку добру, хорошого роду, та тільки бідну. Так тут-то побачив, що Галочка правду казала, що нас заїдять люди, як дізнаються, що в мене жінка з мужичого роду. Коли ось моя і благородна, так наші тузи і ганьбують єю, і не приймають до себе, і мене часом попрікають і чужі, і родичі. А що б було, якби я на Галочці б оженився? З’їли б зовсім, а вона не стерпіла б біди на мене і іменно вмерла б. Моя ж жінка, спасибі богу, добра, мене любить. Часом сміється з неправди людської, а часом і усього бува. Наградив нас бог діточками; здається, добрі будуть нам на втіху. Завсегда згадую Галочку і дякую їй, що відвела мене від біди, не відняла в мене щастя, яке тепер маю, і якого б з нею через людей не було б мені. Вона, мабуть, більш людей знала, чим я, бо усе по її сталося. Розумна була, розумна!
