— Бог зна... що ти... Денисе, робиш! — сказав, стогнучи Трохим під Денисом; далі став проситись: «Пусти мене, братику, голубчику, соколику! Єй, велике слово, нікому нічого не скажу! Возьми собі усі мої гроші, що тут зо мною, тільки не губи душі своєї і моєї! Не сироти моїх діточок, не вбивай за живота жінки. На кого моя старенька матінка зостанеться? Братиком, батьком рідним буду тебе цілий вік звати! Не дай мені без покаянія вмерти! Дай же мені хоть часиночку богу помолитись!..»

— Помолишся і на тім світі! — лютуючи, як звір, ка« зав Денис, одною рукою держачи руки Трохимові і коліном його надавивши, а другою рукою достаючи із-за халяви ніж свій: так як не поспіша, не справиться однією рукою. А Трохим знай проситься; здихнув і каже: «Господи милостивий!.. Не несе бог нікого, щоб хто свидітелем був моєї безвинної смерті!»

Тут підкотилося перекотиполе від вітру і до самого його. Він глянув жалібно та й каже: «Нехай се перекотиполе буде свидітелем, що ти мене безвинно погубляєш!»

— Нехай свидітельствує, скільки хоче! Знав же, на кого і послатись,— казав, регочучись Денис, і рознімаючи ніж зубами, той ніж, яким усю дорогу краяв Трохимів хліб і пропитувався.

— Господи милостивий! прийми мою душу!.. Жіночко... діточки... тату...

Денис замахнув рукою... хотів щось, регочучись, сказати... так ангел божий, щоб не дати йому у сей час насміятись, хлинув йому у рот братовою кровію і, прийнявши душу безвинного праведника, поніс її прямо на небеса...

Прибігли двоє пастухів від череди і об’явили голові, що у такім і такім місці лежить зарізаний чоловік; а хто? вони з ляку і не роздивились. Голова зараз самих надеж-них людей послав, щоб біля того зарізаного калавурили і щоб ні самі до нього не підходили і нікого не допускали; а стане хто нав’язуватись, або що такеє робити, або казати, то його як подозрительного узять і до волості привести. Тут же написали лепорт до земського суду об такім случаї, що «скоропостижно вмерший, зарізаний чоловік, по імені і прозванію неізвєстний, лежить благополучно на тім самім місці, де його смерть постигла».

Деякі з хазяйства пішли з села на заробітки і іще не попортились додому, та жінки їх і нічого, і нужди нема... 'Громімова ж жінка і мати... що то, почувши об сім, ув однії голос крикнули: «Ох, лишечко! се ж Трохим, певно, Трохим!» — і заздалегідь стали голосити. Серце звістку подало!

Що то вже вони просили голову, щоб подозволив піти оглядіти, і коли він, так хорошенько його обмити і вбрати, а коли можна і додому привезти — звісно, жіноче діло: вони не знають порядку. Голова — і не дай боже нікому і підступати, кріпко-накріпко запретив, поки суд не виїде і не розв’яже йому рук.

Аж ось .на другий день явився у село і Денис. Та що то одягний! Іще лучче усе собі посправляв, у чім попереду ходив. Веселий, говорливий, жартує з усіма, кого иостріча. Бачить, що люди зіходяться усе до волості, і піп туди. Йому й розказують, що знайшли зарізаного; а піп зараз

і не втерпів і питається:

— Що ж його жінка та мати кажуть?

— Чиї? — дивуючись, пита його голова.

— Адже ви... чи хто пак казав!., що, кажуть, то Трохим!

— Ще не звісно, і ніхто з нас об тім і не думав, не те що казати. Чимало їх повиходило з села на заробітки. Може, ще і не наш.

— Хто не єсть, нехай собі лежить, поки зведемо,— сказав сміючись Денис.— А хто зарізав, свидітелі скажуть.

Деякі молодці тут були, так аж зареготались і кажуть*

— О, щоб тебе з Денисом! Вже хоч що, а латку і приставить. Де ж таки у чистому полі свидітелі? Вже коли порався, так сам на сам...

Аж ось дзвоник. Сам справник прибіг і зараз крикнув:

— Где мертвое тєло?

— На місці, ваше благородіє! — одвіт дав голова.

— Писар, одбери понятих чесних людей, возьми з иих присягу і веди до тела; я сейчас буду! Голова, йди за мной!

Увівши голову у хату, защепнувся і став його розпитувати, чи нема на кого якого сомнінія, хто що казав при сьому ділі.

Голова, як мав Дениса за чесного, то і не сказав, як він було проговорився, і не забризкав його. Так і зосталося.

Під’їхав і лікар; заприсягли і поняті. Справник побачив меж ними Дениса і каже:

— Зачим же в понятиї та такого молодого парня поставили? Тут надобно добросовісних стариков.

— Се, ваше благородіє,'— казав голова,— хоч і молод чоловік, а у нас з стариків нема такого розумного, розсудливого, понятливого і як то усе умно розбере!

Се ж голова казав справникові тихенько, сам усе поглядаючи на Дениса, а той і бачить. Як же справник, почувши се від голови, сказав голосно, і собі дивлячись на Дениса: «Хорошо, подавай його сюди!» — то, сеє почувши, Денис кріпко поблід, а справник і запримітив, і буцім і нічого.

Зібрались усі до місця, де лежало тіло; справник велів понятим свидітельствувати, чи нема боєвих знаків?..

— Та нема! — гукнув Денис, здалеку стоячи,-—Де вони будуть? Тут разом різонуто ножем — та й амінь.

Справник замітив і се і мовчить!

Оглядаючи, знайшли, що поли у свиті на кінцях пови-різовані, і як біля того знайшли гривеничок, так і догадались, що у свиті були гроші, та вийнято. Як же роззули чоботи і онучі, то і знайшли зашитих аж п’ять золотих. Тут Денис овсі забувся та аж скрикнув: «Бач, і не признався!» Та, сказавши се, схаменувся, зиркнув, аж справник на нього пильно дивиться — так він і не знав, куди йому очі діти: заморгав, поблід та швидше меж народ... Справник ще змовчав.

Як ось настигли жінка і мати Трохимові; за ними учепився і хлопчик його по шостому году. Ще й не дійшли гаразд, а вже жінка і пізнала, і крикнула: «Трохиме,

Трохиме, мій Трохимочку!» — і припала до нього з матір’ю, а хлопчик, звісно дитина, плаче, та кругом його облазить, та дивиться.

Справник було повелів відвести їх, щоб не мішали діло робити, а далі і сказав: «Пускай они його оплачуть. Кров— не вода. Ми своє дєло успіємо справити». І став біля них з лікарем, а Денис, як то привик хвастати, що усе поперед усіх і усе б то до панів рівнятись, так і тепер став побіля справника.

І як же то дуже голосили і жалібно приговорювали над Трохимом! Мати каже: «На кого ти мене, мій синочку, лебедику, покинув, пішедши на заробітки? Хто мене, стару, немощну, догляне? Лучче б мені смерть заподіяно» — і усе таке. А жінка приговорювала: «Промов, мій Трохимочку, хоч одно словечко! Дай мені порадоньку: як мені без тебе з дітьми бути? Промов слово, скажи, хто розлучник наш? Покажи, чи не було якого свидітеля, як тебе замучували, як ти душу господу віддав?»

— А се, мамо, що? — крикнуло хлоп’я, граючись з. чим-то, що вийняло з батькової руки.

Справник, почувши се, сказав Допису, що край його, надувшись та набакир шапку маючи, стоя»: «Посмотри, што там такое, і покажи сюда».

Деиис пішов, вийняв, подивився, здригнув упссь, яом* няв у руці і кинув геть. Сам же то поблід*поблід як стіна.

— Зачим ти бросив? — крикнув иа нього справник.— Што там такоє? Покажи сюда І

— Та се нічого, ваше благородіє, се так... бур’ян,— кгГже Денис, а самого мов лихорадка трусить.

— Какой бур’ян? Покажи сюда!

— Бур’ян, так, трава. Мабуть, як покійник пмирао, тлк за траву ухопився, так вона у нього у руці 1 зосталася.

— Та какая ж то трава? Покажи сюда! — так допиту* вався справник, бачачи, що Денис ні з-за того ні з-за сього усе більш, усе більш мішається.

— Та так, пе... пере... коти... поле,—ледве промоїж» Денис.

Тут хлоп’я ухопило перекотиполе, що як на те прикотилося туди їх багацько, та й показує Денисові і каже здуру: «Ось, дядьку, ще таке! їх багато коло тата. Вони, мабуть, бачили усе...»

— Брешеш! — крикнув Денис, відіпхнувши хлопця від себе і вже не тямлячи, що й казати. Так-то вже у нього бог і розум відняв, і язик попутав...

— Полно! — крикнув справник.—Говори тепер усю правду. Ти знав, що на мертвому побоїв нема; ти жалкував, що він не признався об золотих, тепер боїшся перекотиполя. Говори, чого ти боїшся його? Розказуй, как дело було?