Ось чоловік робить з донькою уроки за круглим родинним столом посеред вітальні, накритим схожою на плішивий мох темно-зеленою оксамитовою скатертиною. Такою ж древньою і зашарпаною, як і стіл. Довкола нависають, утворюючи каньйон, стоси книжок у високих шафах. Мама чоловіка — погідна старушенція у старожитній іспанській наколці на голові — ліпить на кухні вареники під радіо «Промінь» з радіоточки. Передають Бортнянського у виконанні хору «Почайна», і кожен вареник викладається на чисту запрану шматку довершеною музичною фразою.
Під потужним струменем з душу умліває статурний парубок — його латунне від недавньої засмаги тіло стримить з клубів задушливої пари, наче гірський пік посеред хмаровиння. Лазничка конденсується лагідним бронхітом у Юриному горлі, осідає в грудях; хрипким акордеоном фальшиво белькоче паризький шансон. Стеля обростає великими перлами крапель, клапті вапна злущуються під їхньою вагою і непритомними нетлями падають на плечі, на чорне в’юнке волосся хлопця. В люстрі — антракт. Під ванною — дзбан. Дитинство кількох поколінь звідси не вивітрюється ніколи. Простецький гачок на дверях. Навіщось по хаті гримить нойз, хоча навіть на такій гучності в лазничці його не чутно. Просто приємно, що за дверима грає твоя музика, ніби ти по-котячому позначив територію.
Баришні п’ють каву серед страхітливо охайних декоративних подушок — в ушляхетненій турецьким євроремонтом вітальні. У них — своя музика: новий альбом Анжеліки Ліберман «Я здєсь, любімий».
На засмальцьованій канапі велетенський первинно сморідний мужик у тільнику напомповує п’яним хропінням квартиру. Сусіди періодично збільшують звук телевізорів, магнітофонів, радіо, але за якийсь час природа бере своє, і скоро у всіх уже, відповідно, на повну горлають хвильові пристрої. Вирлоокий опецькуватий собака напружено чатує коло канапи — може, стереже хазяйський сон, може, чекає прогулянки або їжі, може, думає про наглу смерть від інсульту — неважливо, свою чи свого хазяїна — однаково все припиниться. І тут він сильно помиляється.
Жінка сидить за столом, сама на кухні, одна в хаті. Горопашна Люба, вона не роззулася з вулиці, не ввімкнула світла, не розклала своїх важких базарних торбів з харчами — вона згорьовано дивиться всередину себе, а спадень крізь шибу затоплює її очі зловісними полисками, плямує підвіконня у тривожні й незатишні кольори. Порожня хата видається забутим на підвіконні акваріумом, в якому давно не міняли воду, не чистили стінки, не проріджували розрослі водорості — й усі рибки подохли. І навіть равлики подохли. Тільки на кухонній шафці лишився засохлий слиз їхніх листів. Засохлі сліди сліз на Любиних щоках повторюють руни равликових послань — наче Люба сидить не навпроти шафки, а навпроти дзеркала. І це її відображення ближче до Люби, аніж її відбиття у справжніх люстрах — там вона себе вже не впізнає. Мабуть, тому, що ніяк не підбере нормальну помаду, котра пасувала б, як та, привезена з радянської Прибалтики ще до Юриного народження.
Тихо бурмоче радіо, ніби долучається до творення гнітючого тла: «…сьогоднішню єдність Китаю було закріплено лише з перемогою Мао Цзедуна у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому. Починаючи періодом Ворогуючих держав і до середини двадцятого століття, територія Китаю розділялася на окремі ворогуючі регіони. Тому, попри гучні заяви про єдність китайської держави, керівництво Китаю занепокоєне нестабільністю країни й веде безперервну роботу для зменшення напруги між її провінціями.
За офіційною риторикою, ніякої загрози єдності не існує. Усі люди Китаю, зокрема й ті, хто не є китайцями, а проживають на захоплених територіях, таких як Тибет, Внутрішня Монголія й Сіньцзян, є вірними прихильниками чинної системи. Але часта зміна урядом місцевих посадових осіб свідчить про протилежне. Прагнучи запобігти будь-якому посиленню регіональної самобутності й місцевої влади, уряд також регулярно змінює вищих посадових осіб семи військових округів Китаю.
Ще одним запобіжним заходом центрального уряду є розбіжне з природними або економічними межами регіонів формування військових округів. Мета цієї системи — забезпечити взаємовиключення військового й економічного регіоналізму, що лише підтверджує сталість побоювань китайського уряду перспективи фрагментації країни.
Ми повернемося до подій у Тибеті після короткої реклами.
Трам-парам-пам-па ЯКЩО ТВІЙ МОЗОК З ТОБОЮ НЕ ДРУЖИТЬ — У НАС Є ЛІКИ ХОРОШІ ДУЖЕ! В ПІҐУЛКАХ, АМПУЛАХ І МАЗЯХ ЛІКУЄМО ВСЕ І ОДРАЗУ. Приватний міжнародний Центр психоневрології та евтаназії при посольстві США. МЕТАДОН! У КОЖНУ ХАТУ — ЯК ГОНДОН!
Турурурум-тадааам! НЕАНДЕРТАЛЬЦІ ХОДИЛИ В ШКУРАХ. МИ ОДЯГНЕМО ВАС У ШКІРУ! МОДНІ ТЕНДЕНЦІЇ — ДІМ ХУТРА „ТХОРИК“!
Тадатіда-паааа ГОДИНУ В ПРОБЦІ ТИ ПРОСТОЯВ? ТЕБЕ ПЄТРОВІЧЬ ЗАСПОКОЇТЬ! МАРГАРИН „ПЄТРОВІЧЬ“ — КОРИСНИЙ ТА ПОЖИВНИЙ ПРОДУКТ. ВІДНИНІ ЗІ ЗНИЖКОЮ ПІВТОРА ВІДСОТКА У МЕРЕЖІ СУПЕРМАРКЕТІВ КОТИГОРОШКО-ЛЕНД.
Уууууула-ла НЕ БУДЬ ВАРЕНИКОМ — СТАНЬ КРУТИМ ПЕЛЬМЕНЕМ! ВІДТЕПЕР — У КОЖНІЙ ДЕСЯТІЙ ПАЧЦІ — НА ОДИН ПЕЛЬМЕНЬ БІЛЬШЕ! ПП „ТХОРИК&КУМ“!
Ла-ла-бла НУДНО? НЕ ЗНАЄШ, ДЕ ПРОВЕСТИ ЧАС? ТОРГОВИЙ ЦЕНТР КЛОАКС-М НАПОВНИТЬ ТВОЄ ЖИТТЯ СЕНСОМ. ІДИ І СПОЖИВАЙ! ВІД ПАМПЕРСІВ ДО АВТОМОБІЛЬНИХ ШИН. СЕЗОННІ ЗНИЖКИ НА МАРГАРИН! Ша-лалала-ла!
А ми продовжуємо говорити про тибетсько-китайське протистояння. Воно триває. Вень Ляо — китайський адвокат, що працює в американській фірмі в Лондоні, ще в парламенті Європейського Союзу у своїй Страсбурзькій пропозиції заявляв: остаточне рішення прийматиме народ Тибету. Кххтщтщптттттттттттт. слово Вень Ляо. „Б.б.б. бббшшшшш… у дев’яносто третьому році ми втратили зв’язки з китайським урядом і провели загальну зустріч, на якій ухвалили рішення слідувати тією ж дорогою. Китайський уряд звинуватив мене в розпалюванні березневих протестів усередині Тибету. Я відразу ж запросив їх приїхати і перевірити мій кабінет, мої документи, а також прослухати записи моїх бесід з новоприбулими біженцями Тибету. Але ніхто так і не приїхав. Тому, схоже, я є перешкодою на дорозі вирішення тибетського питання. Тибетське питання стосується тибетського народу, і лише народові Тибету його вирішувати. Чотирнадцятого вересня я сказав: відповідальність стає дуже обтяжливою і немає сенсу далі її нести. Якби я мав справу з людьми чесними, тоді у мене не було б жодних проблем, оскільки я міг би висловлювати свою точку зору і розуміти причини. Але тут ми не маємо справи з чесністю. Кхшшшфффшшфшпшшшш… ми проводимо загальну зустріч тибетців, як було оголошено Кашагом і парламентом Тибету. Швидше за все, ми не зможемо негайно виробити якихось рішень, але нам потрібно аналізувати….шшшшшшшшшссссссссс… у цьому мета нашої зустрічі…“»
Дверний дзвоник збурює хатній мул, скаламучена сутінь пливе стрімким хмаровинням повз Любині очі, немов прагне сповити її, наглухо залити вуха, ізолювати у божевільні зіщуленого «Я». Дзвоник лунає так, наче той, хто на нього тисне, переконаний у присутності господарів. Люба зітхає до свого Бога: «Вибач, я зараз, — це, мабуть, чоловік виходив по газети і забув ключі». Бог мовчить, супиться, іронічно вигинає брову, бо ж Люба до цього теж мовчала, ніби забула про Його існування — запала у таку бездумну внутрішню тишу, так глибоко поринула у морок, що до неї було не достукатися. «Я тобі Суддя і Я тобі прощу», — великодушно думає Бог, але так, щоб Люба нарешті його почула. Люба прочиняє двері й від несподіванки скрикує, хапаючись за серце, де Бог махає в об’єктив ручкою, точніше, ворушить пальчиками. І чоловік, і донька ніколи не вірили у Любину щирість, звинувачували її у награванні, у надмірній екзальтації. Донька… На порозі стоїть мати Юриного однокласника, того зарозумілого піжона, що носить червону майку із сатанинськими написами, ще якось так його звуть претензійно, Аякс, здається, так, Аякс — батько, мабуть, не православний, не дивно, що з родиною не живе, навіть не з’являється.
