У молитовні сомнамбулічно рухаються предмети культу — ніби п’яний монах прокинувся у важкому похміллі й безладно тицькається у простір, шукаючи води, як знавісніла від грушевого сиропу осіння комаха. Двигтить кульгавий журнальний столик разом із ритуальним посудом на рушнику, брижиться у чаші свята вода, наляканими табунцями розпорскуються навсібіч свічки, ледь помітно совається під вікном лавка.

Отець Віктор вирішує, що це землетрус — такий, може, в три-чотири бали, тому напровсяк дбайливо зіставляє на підлогу все, що може впасти і покотитися. Він кидає схарапуджені погляди на стіни, де вже і так після тієї незрозумілої диявольської грози відсутні кілька погорілих іконок, але ніде не вловлює і найменшого натяку на щось паранормальне. Оці непотрібні танці предметів можна все-таки пояснити землетрусом, хай навіть останній землетрус у цих краях відбувся ще тоді, коли Вітю вигнали із семінарії за прихильність до ідей Української помісної церкви та похід на таємний перегляд фільму «Зона» за романом Миколи Хвильового «Санаторійна зона». Отець Віктор визирає назовні й несамохіть усміхається тихій осінній ніжності: коти вигріваються на сонці, падають яблука, наче святі дари дурноголовим приреченим комахам. На Привітній все спокійно: ніхто не вибігає у спідньому, переплутаних капцях і з паспортом у руці на подвір’я, взагалі нікого нема — тільки божественне чудо бабиного літа. Отець Віктор з насолодою втягує в себе казкове повітря, вже й забувши про свій клопіт. Раптом думає, як було би гарно поганяти зараз м’яча або просто разом з котами бездумно підставлятися останнім теплим променям. І нарешті вирішує, що найлепкішим вчинком буде поєднання приємного з корисним: умоститися біля входу на сонечку і заштопати свою єдину стареньку святкову рясу, бо скільки ж дійсно можна відкладати це на потім! Й тут в бурштин бабиного літа улазливою дрилькою угвинчується Бабишептушин вереск: «Якщо твоя прекрасна мамуся про тебе не дбає, то хоч я твого виховання не покину, а її ще батьківських прав позбавлю, коли вона така свободолюбіва, то буде їй повна свобода через суд! Хай гуляє! Але з тебе робити свободолюбіву прастітутку я не дам! Підеш до церкви і сповідаєшся, як усі нормальні люди! І сядеш за уроки, мала шльондра, поки не сіла в колонію!» Отець Віктор бачить красуню Алку з трохи дебілуватим від непроникної байдужості лицем, яка плентається до свого під’їзду, раз по раз поправляючи на плечі сумку і по-боксерськи рефлекторно ухиляючись від баби, коли та намагається її шарпнути за одяг. «Таж дівча її просто не чує!» — раптом думає отець Віктор і, посміхнувшись, навшпиньки задкує до свого прихистку, щоби не наражатися на скажену бабу.

За його спиною стоїть Юра — мов янгола тінь. Юра — в густому мороці, вона бачить тільки поперед себе, охоплена тривожним гудінням — з таким звуком по воді проноситься моторка прямо над головою, коли пірнаєш. Юра — Страх. Загрозливий звук вкручується в неї як саморіз, іскрами висікаючи окремі посипані кадри: яблуня, здуті кульки яблук у жовклій траві, пекельно-яскраве листя на потрісканому асфальті, плями потовчених взуттям ягід дикого винограду, схожі на засохлу кров, порожні як небо Алчині очі, чорна постать баби Шептухи. Нудотний вир збовтування розмиває морок, велетенські об’ємні ілюзії окремих пазлів Привітної громадяться, витискаючи одна одну з уваги — гігантське панно деревної кори; білизняний дріт, що, мов дириґент, змахує білосніжними крильми пошивок і простирадл; червона майка із зображенням Кенні і саморобним написом «I’ll neva die!», приклеєна до неба поруч з вороною; літак з душами, що позасинали над нерозгорнутими газетами; зачинений в авті вирлоокий пес. Виростає будинок і поглинає Юру — вона стає ним і водночас відчуває в собі кожний закапелок кожної хати і кожного мешканця там, і здригається, коли баба Шептуха за Алкою затраскує двері — зачиняє Юру у стільниковій темряві великого цегляного організму.

Ось семирічне хлоп’я, вкутане у компреси, шарфи і ковдри, вкриваючись сиротами й вибухаючи зливним потом, плаває в анґінових мареннях — грузько, щемко, тоскно і — затишно, солодко, моторошно. Знуджено і якось… якось так, ніби Щось робить з ним щось заборонене, маніпулює ним. Це як перша несвідома мастурбація, як перший стрибок з надламаної верби у річку, просто у водокрут: виринеш — не виринеш, але тоді не думаєш про це, не вирішуєш, перш ніж зробити. Це як перша доросла книжка з дрібним шрифтом і сценою неописаного сексу в якихось «травах». «Він потягнув її на себе, вона вперлася кулаками в його опуклі мужні груди, опираючись і поступаючись водночас…» — а далі ціла сторінка про оті «трави», про якусь дурнувату бджолу з її жалом і медом.

Це як проникнення в полуденне осердя ожинових заростей і хмелю, де став заскочений знагла час і зупинився в повітрі джміль, і проймає дрожем Світу. Як перший хук у вилицю. Бульбашково сичить, вирує токсичний температурний жар. Мама читає книжку вголос. Мама замовкає і відкладає книжку, щоби поміняти оцтові компреси на розпашілому чолі, але вони все одно швидко нагріваються і дратують. Мама знову читає, але не розбереш, про що — якісь тьмяні видива клубочаться за її спиною. Мама дає пити шипшиновий чай з термоса, журавлиний морс, чай з лимоном і — буееее — гаряче молоко з маслом і содою. Молоко брижиться і миттєво береться осоружною жовтою старкою — від найменшого видиху, навіть від такого драконячо-гарячого. Хлопчик мляво дивиться, як на поверхні плівкою застигає мить, як жовкне і смердить час.

Хлопчик не скоро дізнається, що таке ЛСД. Хлопчик навіть під ЛСД більше ніколи не побачить таких візерунків на стінах, не вхопить саме тієї наносекунди, коли оживає килим, а кімната знімається з якоря і вирушає у хаос, вилузуючись з декораційних старок, наче бабка з лялечки. Хлопчик відпливає у марення, як мертвий вікінґ до Валгали, якась його часточка ще вловлює хижий хрумкіт багаття довкола сповитого золотавим розпеченим медом тіла, зблиски полум’яних язиків на вечірній поверхні озера. Хлопчик востаннє хворіє по-дитячому — всім собою. Хлопчик пливе. Геть у дорослий світ.

Ось тіла — без целюліту, жиру, складок, розтяжок і зморшок, без пігментних плям, красиві молоді люди — купаються в поті, мов оси у грушевому сиропі.

Вони роблять саме те, що кожен підліток старанно опановує у позакласних штудіюваннях порносайтів. Ковдра відповзає від них подалі і звішується з ліжка, щоб зазирнути до павучків і прошепотіти їм: «тссс». Ці двоє кохаються, по-справжньому кохаються, не думаючи наперед, взагалі ні про що не думаючи — це видно з їхньої міміки, за якою вони не стежать. Це чутно з густих коштовних вібрацій їхніх голосів, що міняться джазовими відтінками, найгучнішим з яких може бути лише контрапункт розмитого зойку чи тихого прокволо-саксофонного стогону — не тих котячих волань, які чують усі сусіди і всі перехожі на вулиці. Від їхніх тіл струмує персикове сяйво ніжності, вкриваючи метеликовим пилком кожен предмет у кімнаті, стіни і стелю, підлогу, двері й підвіконня. Золотаві, сріблисті, веселкові прозорі метеликові крила вітрильно розгортаються з їхніх спин — тріпочуть і завмирають, тріпочуть і завмирають. Ці люди не квапляться — вони насолоджуються, і тому навіть сонце затримується в їхній оселі, чіпляючись останнім променем з-за виднокраю за фіранки і підвіконня, мов альпініст над прірвою. Юнак прибирає з чола дівчини мокрі сталки налиплого волосся, торкається губами її вій, повік, носа, вона усміхається, розчиняється, він розчиняється, вона, вони, крила — все розчиняється і засліплює простір; крізь вікно до сонячного променя простягується рятівна линва персикового світла, і сонце, зблідле, задихане, хапається за неї, вибирається місяцем на підвіконня. Люди дають врятованому світилу напитися світла, частують його курагою, родзинками і горіхами, пропонують музики і зеленого чаю, дарують йому свою радість, бо що ще з нею робити? Вони заснуть одного дня і спатимуть довго і щасливо — аж до самого пробудження у Світлі. Виявляється, в нашому будинку живуть і ці рідкісні комахи, думає Юра, я на них ніколи не звертала уваги на вулиці. Їм ніхто не потрібен, їм не потрібні нічиї визнання, захват, заздрість, увага, поради, розради — вони розмиті для людського ока, живуть собі у своєму світлі, подорожують… так ось воно як насправді…