– Ти втомлена. Був важкий день?

І здебільшого цього вистачало. Дитина відразу ж виходила зі ступору й починала розповідати, що день був справді важким, і Оксанка обзивалася на перерві, а вчителька несправедливо записала зауваження їм обом, і з математики була важка контрольна, а з сольфеджіо знову не вдалося нічого підготувати. Але завершення, як правило, виявлялося несподіваним для матері, бо дитина раптом збиралася з силами й сідала за інструмент, більше не згадуючи про намір кинути музику. Адже йшлося не про те, щоб справді кинути музику, а про те, щоб звернути на себе увагу, щоб її почули, поспівчували, не заперечували її відчуттів.

Дуже рідко Христині доводилося зустрічатися з батьками, які навчилися зосереджуватися під час спілкування з дітьми на тому, що головним тут є взаємна радість від спілкування, від того, що вони проводять разом час, а не виконання якоїсь глобальної педагогічної програми. Коли батьки були налаштовані саме на приємність, а не на виховний процес, то й виховний процес проходив легше та невимушеніше, як додаткова, а не основна мета.

А ті батьки, які намагалися виліпити з дітей покращену версію себе самих, неминуче терпіли поразку за поразкою, наштовхуючись на опір дитини, на її бажання наполягти на своєму праві жити власним життям, а не життям, вигаданим батьками.

Збоку все це було їй дуже помітно й очевидно, але вона не знала, чи змогла б так ясно відмежовувати емоції від інстинктів, якби мала справу зі своїми власними дітьми.

Христина любила приходити на пообідні уроки. Піднімаючись сходами, вона ще у вестибюлі чула запах кави, яку заварювали тут у всіх кабінетах близько третьої години. До кави зазвичай наливали трохи коньяку й відкривали принесені вдячними батьками цукерки. Цукерок ніколи не бракувало. Як і коньяку. Коли в когось із працівників школи був день народження, на каву збиралися ширшим колом. Вітали винуватця чи винуватицю й через деякий час розходилися по своїх кабінетах, дехто залишався допивати по двоє-троє. Сьогодні були уродини пані Ґені, і Христина несла їй подарунок, але біля гардеробу, розписуючись у журналі за ключ від кабінету, побачила, що колеги вже відсвяткували. Розчервоніла пані Ґеня розповідала не менш розпашілій від коньяку гардеробниці пані Марії:

– Я як приїхала, знаєте, з тáмтих папірос, то перше гроші сховала, як все. А потім, гадаю си, піду сі поди́влю, шо там мій робе, чи не здибав флєшку. Пішла, дивлюсі, спит. Ну, я назад. Вилізла на стрих, попрєтала. Вертаюси. А він сі пробудив і до мене – де флєшка? А шо я знаю. Я ніц не знаю. А він далі:

– Де флєшка?

Я си мовчу, роблю свóє.

– Шо ти в мене хочеш, – гадаю му. – Шо я можу знати? Тіко шо сі вернула. Тоди він мене шарп за руку. Я си урвала. І давай до низу, по сходах і чую, шось мені не теє. А потім гет лéчу. І си гадаю, чи руки-ноги цілí. А вже гет лежу, аж тоді мацаю-мацаю і все цíле. Тоди пішла надвір, ніби нічо. І на город. А там мала гній розкидати. Ну і стою, ки́даю. Вже купок десіт поки́дала, ше ми сі єдна чи дві лишили, аж ту чую, таки зле мені шось. Так і не знаю, шо то було.

Христина вирішила, що привітає пані Ґеню пізніше, подивилася у журналі відвідувань, що ключ від кабінету вже взяла Соломія, і мовчки пішла далі. Тому не чула, як пані Марія замріяно розповіла пані Ґені свою романтичну історію:

– Та не кажіт, кумо, так часом буває, серце шось схопит, аж в голові сі замакітре, а потім постоїш-постоїш і поволи йдеш далі. Я так теж, знаєте, як то була на полуницєх тамтого літа. Ну в нашого господарє, в Лєшка. Він, самі знаєте, добрий чоловік. Запрошення все зробе, напише, як тре, дасть роботу, як обіцєє і нікди не обдурит з грошима. Я до нього все їду, як кличе. А тоді я ше молодша була, ше тáмта Ірка не приїхала, шо йому теперка плєцки смажит. Ну, він все після роботи підійде, так мене за дупу вщипне і повідає: «То шо, Маріє, наліпиш мені пирогів?» – А мені шо, шкода? Сєду та й наліплю. Кілько там тої роботи. Він все любив з бульбою і з сиром. Я кажу: «Може, з полуницєми зробити?» А він: «Нє, видіти не можу тих полуниць». І тілько з бульбою і сиром все просит. І шоб зо шкварками. А потім си наїсь, встане з-за столу, возьме мене за цицьку, поверне до себе тилом і робит своє. І так то викручує тим своїм і цицку мне, шо і мені аж в голові сі макітрит. Нікди не думала, шо жінкам то теж тре. Мій то так раз-раз і готово, тіко шкробай після него. А той нє – той довго не кінчає, все жде, аж я застогну. Я перше то так стогнала, шоб він вже міг кінчити, не чекав, а потім си втєгнула, думаю, може і мені сі сподобає. І так теперка мені аж сі снит, як то він мене цицками в то борошно, шо я вареники ліпила, а потім ше розверне і передом, або каже на коліна стати, чи сісти на нього на стілец зверха. І так я приспособилася, шо вже й сама стала кінчєти. Так аж затрусит всю і потим пальці мліют. Не знаю, кумо, може, то і вредно для здоров’я, але дуже приятно. Та й так. Та мені шо, мені не шкода, я вже баба немолода, хто там ше мене схоче. Мій то давно вже не теє.

Ну, і шо ви думаєте, кумо, приїхала додому, шось мені не тойво, голова сі крутит, нуде. Пішла до дохтора, а він каже – вагітна. Добре, шо за тиждень шось тєжке піднесла на городі, то воно і вийшло все, тіко крові було море, ледве до хати дотєгла той мішок. А так то шо би я своєму казала? Хоча він так п’є, шо, може би, ніц і не замітив.

Потім як приїхала ше до того Лєшка, повідаю єму. А він сі тіко сміє. А потім вже сі появила та молодша Ірка, то вже вона теперка йому плєцки смажит.

У Христининому кабінеті закінчувала урок із арфісткою Соломія. Іноді таке траплялося – вільних кабінетів у музичній школі завжди бракувало, тож накладки не були рідкістю. Арфу в школі викладала лише Соломія. Христина, заміняючи її, змушувала арфістів розробляти пальці фортепіанними гамами.

Через кілька хвилин мали початися загальні збори, про які їх попередили вчора. Христина звично відсапувалася, дивлячись на банку зі штучними маками на підвіконні. Цього разу стоячи, бо стільчик був зайнятий. Вона думала про те, що сьогодні їй особливо важко дався підйом сходами. І ще про те, що ніколи не рахувала сходинки. Це спало їй на думку посередині дороги, на другому поверсі, тож дала собі слово обов’язково порахувати сходинки наступного дня. Але так і не порахувала. Наступного дня не було. Усіх учителів зібрали в актовому залі й оголосили про закриття школи, роздавши в конвертах невелику фінансову компенсацію. Оголошувала новину Аделаїда Григорівна, поряд із нею стояв лисий чоловік у чорному костюмі, який і передав тацю з конвертами. Він виявився директором салону дорогого одягу, що зайняв усі три поверхи колишньої музичної школи.

Христина часто допомагала Соломії в різних побутових проблемах, заміняла її на уроках, сиділа з малим, якого подруга іноді змушена була брати з собою на роботу. У таких випадках вона дзвонила Христині, і та приходила раніше або просто забирала малого на свій урок. У неї він сидів тихо й не заважав, а в Соломії – пустував. Соломіїн чоловік викладав фізкультуру в якійсь школі, потім його з якоїсь причини звільнили й він дуже швидко спився та зник із життя родини, залишивши її з малим сином і старенькою матір’ю.

Якщо існувало щось, без чого неможливо було уявити собі існування Соломії, то це сумніви. Здавалося, якийсь резервуар усередині неї наповнений цими сумнівами по вінця, і якщо не сколихнути його й не виплеснути трохи назовні, то вона так і залишиться назавжди в хиткій рівновазі й оманливій ілюзії руху від «так» до «ні», від «за» до «проти», від гармонії до депресії, від захоплення до ненависті, від самозамилування до самозаперечення.

Соломія сприймала все, що відбувається довкола неї, з невтомним ентузіазмом і захопленням, марно намагаючись відділити те, що її справді цікавило, від того, що лише здавалося цікавим, і цей процес селекції, яка насправді так ніколи й не відбувалася, займав увесь час і забирав усі сили. А щойно вона усвідомлювала, що щось стало цікавити її менше, як із не меншим ентузіазмом починала ненавидіти це й дивуватися сама собі, що могла захоплюватися такою дурницею, і цей процес просякання ненавистю та самодивуванням знову захоплював її цілком.