У цій книжці немає позитивних героїв. Само по собі це не дивувало б аж так, але у ній немає й героїв негативних. Можливо, тому, що в ній узагалі не знайшлося місця ані для героїв, ані для геройства. Наталці Сняданко вдалося написати надзвичайно людяний роман: без зайвих екстрем, пафосу чи сентиментальності.

Із крижаним спокоєм авторка розмотує клубок розповіді, раз у раз ніби перемикаючи камеру з однієї ситуації на іншу, переносячи увагу з ключових подій на позірно неважливі деталі, нюанси, жести. Жодного разу нараторка не зраджує нікого зі своїх улюблених героїв – ані словом, ані відтінком епітета чи простим співпереживанням. Так працюють хірурги і слідчі: відсторонено, точно, результативно. Тому й читач почувається, ніби людина зі скальпелем і лупою: тут надрізали, тут придивилися, і вже вся історія постає в геть іншому світлі, уже на вчинки Христини дивимося крізь призму її дитинства, її болю і спогадів, які краще б забути. Поступово, сторінка за сторінкою, тема заробітчанства немов розпливається на горизонті, а на передній план виходять прості людські переживання, вічні тривоги й любовні сумніви, ідентичні у всіх точках планети.

А як добре усе починалося! Двіжовий Берлін, любовний трикутник, і – хо-хо! – не просто трикутник, а лесбійське тріо, загадкова смерть, детектив, самогубство, українські емігрантки, раптово побачене в газеті оголошення про жінку, яка викинулася з вікна, передчуття якогось жахливого злочину чи невідворотної трагедії. Словом, було безліч можливостей послизнутися і збитися на манівці провокуванням лесбійською темою, надмірною критикою України й розхвалюванням омріяної Європи, написати, врешті-решт, народницьку сагу про гіркі пригоди української жінки-заробітчанки, яка в цей складний час не здається, не підкоряється долі, а намагається вижити та думає про сім’ю, батьківщину і бла-бла-бла…

Наталка Сняданко успішно обійшла всі підводні рифи, не послизнулася і не впала. Кожна трагедія, як відомо, має людське обличчя. Такою вона є і в цій книжці: Христина і Соломія – це не жінки-інтелігентки з пострадянської країни, яким випало важко гарувати і зазнавати принижень на чужині; це насамперед люди, які живуть, кохають, розважаються, мріють, плачуть, а поміж тим виконують свою буденну працю, яка все одно не стає для них найважливішим у житті. З таким спокоєм про страшні речі пише, наприклад, німецька письменниця Герта Мюллер. Так людську поведінку і страхи розкладають по поличках психоаналітики.

Авторка дивиться на трагедію мільйонів українських сімей без надриву: мовляв, нічого ненормального, досвід заробітчанства за кордоном – це просто ще один досвід, до того ж цікавий і часом навіть приємний, бо можна пожити в Берліні, подивитися на інший світ, познайомитися з новими людьми, зрештою – просто змінити своє нудне й застояне життя. Мабуть, саме завдяки цій природності оповіді героїні роману з кожним реченням стають нам усе ближчими, більш фактурними й різносторонніми. Як живі люди, в яких усього є потроху – і радості, і смутку.

Один поет писав, що «в тексті мають бути стіл і стілець, миска і ложка, і багато різної їжі, щоб люди сіли, поїли і пішли від тебе назавжди». У цій книжці – як і в кожному доброму романі – можна досхочу надихатися різним повітрям, крокуючи з героїнями Берліном чи Венецією, слухаючи Ваґнера чи Вівальді, згадуючи дитинство чи ніби збоку придивляючись до рідної затурканої країни, шукаючи зав’язку злочину і поринаючи в таємниці й хитрощі лесбійської любові, проходячи всю процедуру отримання шенґенської візи чи занурюючись у нюанси фройдистського трактування снів. Дія в романі триває всього один день, але цілком імовірно, що ви прочитаєте його за одну ніч. І це буде одна з найкращих ваших ночей.

Андрій Любка

«Сьогодні вранці на Зальцштрассе, поряд із будинком номер п’ять, було знайдено тіло жінки, яка викинулася з вікна третього поверху, попередньо отруївши власницю помешкання – 92-річну Ганну Копириць, – прочитала Христина на першій сторінці газети, що лежала на кухонному столі. – За версією слідства, тіло, швидше за все, належало нелегальній імігрантці з України 32-річній Соломії Кравець. Вона доглядала за жертвою».

Соломія Кравець мешкала з Христиною в одній кімнаті. Ще вчора вранці вони розмовляли за сніданком.

– Як думаєш, що краще передати малому – машинку з пультом чи конструктор? – спитала Соломія.

Христина спробувала уявити її струнке тіло з ледь кривуватими ногами й родимкою під правим коліном розпластаним на бруківці Зальцштрассе. Але замість цього пригадувала лише яскраву пачку баченого дорогою в супермаркеті «Лего», яке продавали зі знижкою, і вона навіть намагалася додзвонитися Соломії, щоб спитати, чи купити іграшку. Але не додзвонилася.

Христина ще раз перечитала статтю, ніби сподіваючись, що можна зужити літери, якщо їх перечитувати достатньо часто, і вони поволі розсмокчуться, розпливуться поміж паперовими волокнами, переформатуються у великі чорні квіти на сіруватому тлі, спалахнуть і випаруються, а тоді все знову стане як раніше – без отруєної бабці та нерівно обведених білою крейдою контурів чужого тіла на бруківці.

Майже машинально Христина повернулася до роботи, відмовившись від звичного перепочинку за кавою та газетою, який дозволяла собі завжди, прибираючи рештки сніданку за мешканцями понеділкової квартири. Її господарі – колишні безробітні, а тепер власники модної крамниці натуральної косметики Беттіна і Рудольф. Обличчя Беттіни було вродливим, попри очевидну неправильність рис. На це обличчя хотілося дивитися – на те, як його задовгий ніс, завеликий рот, занадто випуклі очі раптом складалися в привабливе ціле і світилися тією внутрішньою впевненістю в собі, без якої будь-яка вродливість залишає враження недовершеності, збляклості, непримітності. Особливо гарно Беттіні вдавалася посмішка, довкола якої, ніби довкола невидимого магніта, натягувалися й ставали пружними м’язи обличчя, розташовувалися симетрично й правильно, так іноді випростовують спини втомлені касирки в супермаркеті, зловивши на собі уважний і зацікавлений чоловічий погляд. А чоловіки в цей момент теж мимоволі вбирають животи й підіймають руку до волосся, щоб театральним жестом накреслити в повітрі плавну лінію, уздовж якої спадають на чоло чуприни вродливих поетів і акторів. І цей жест залишається незмінним навіть у тих, чиї чуприни давно втратили плавність ліній, у тих, чиї чуприни ніколи не виглядали так, як у вродливих поетів чи акторів і навіть тих, у кого просто давно немає чуприни.

Рудольф був невисоким блондином із понуро опущеними плечима та вицвілими бровами. На його щоках майже завжди нерівними плямами розливався рум’янець, ніби борщ по скатертині. Коли Рудольф щось говорив, то намагався відвести погляд убік. У нього були жовті зуби та майже безбарвні сіро-голубі очі. Він гриз нігті й губи, але намагався стримувати себе від цього в присутності дітей.

Беттіна і Рудольф закінчили філософський факультет невеличкого провінційного університету й кілька років намагалися знайти роботу за фахом. За цей час у них народилося двоє дітей і вони переїхали з університетського містечка до рідного міста Беттіни. Мати Беттіни розлучилася й виїхала за кордон, як тільки діти досягли повноліття. Христина навіть познайомилася колись із нею – ця дуже затишна й водночас активна жіночка з досі міцним бюстом і пружними сідницями вивчила п’ять іноземних мов, поки сиділа вдома з трьома своїми дітьми. Вона належала до того типу жінок, які ніколи не забувають, скільки ложечок цукру ти додаєш у каву, і, зустрічаючись із тобою вдруге в житті, готують тобі каву, ні про що не питаючи, ніби прожили з тобою багато років. Але чомусь ця їхня напівавтоматична запопадливість, за яку вони навіть не очікують вдячності, викликає частіше роздратування, ніж захоплення.