Нарешті депутація старожилів прийшла до панотця Гавриїла з настійним проханням улаштувати хресний хід уже за припинення нестерпного потопу. Ледь священик погодився, ледь домовилися про все – визирнуло сонечко, світ знову змінився, лани підсохли…
Що б усе це означало?
* * *
Ненадовго заїхавши до молодої дружини, наприкінці травня Іван Вишневецький, який вже остаточно одужав від торішнього поранення, виїхав на далекі межі своїх володінь, щоб особисто перевірити застави, призначені для попередження про хижі наміри грабіжників-татар. І от уже два місяці від князя не було жодної звістки.
За час відсутності чоловіка Олександра з худенького жвавого дівчиська із хлоп’ячою фігуркою остаточно перетворилася на сформовану жінку. Стегна набули округлості, груди налилися, худеньке біле личко з величезними зеленими очима погладшало, гостре підборіддя майже зовсім зникло, невиразні тонкі губки тепер зробилися опуклими, соковитими і звабливими, немовби жменя свіжої малини. Молочно-біла шкіра ще більше пополотніла, зате стала гладенькою й оксамитовою. Одне в зовнішності Олександри лишалося незмінним: хай як ретельно не заплітала вона товсту «заміжню» косу, але з-під квітчастої хустки як і раніше виривалися непокірливі прядки рудого волосся, що вигравали на сонці найчистішим золотом.
Сам лише вигляд попівни збуджував чоловіків і викликав у них потаємні бажання, однак при зустрічі з Олександрою вони смиренно опускали очі додолу й поспішали якнайшвидше забратися геть. І недарма: попри довгу відлучку князя Вишневецького, ніхто із простолюдинів не бажав нажити собі неприємностей з його молодою дружиною…
Вона відчувала усі ці зміни й не розуміла, радіти їй чи тужити? Колись тонка талія втрачала форму, округле черевце зростало із кожним днем… До батька зі своїми страхами та непевністю не підійдеш – втім, у настоятеля церкви Святого Духа вистачало турбот, тому Гаврило зазирав додому як завжди нечасто. Інша річ – тіточка Марта, яка щотижня перешивала племінниці сукні, що залишилися їй від матері. Отож Олександра й чіплялася до цілительки з усілякими «незручними» запитаннями.
– Там у тебе, напевно, бичок оселився! – жартувала знахарка, оглядаючи схвильовану вагітну.
– Бичок?! Який такий бичок?!
– Звичайний бичок, чорненький бочок, круті ріжки, жваві ратички, – підбурювала її цілителька.
– Ой, тіточко, що ви таке говорите?! А як же дитинча?..
– До чого ж ти ще дурненька, дівчинко моя! – ласкаво обіймаючи племінницю, сміялася тоді Марта. – Вже й заміжня, а в казки дотепер віриш… Не хвилюйся, люба, козак у тебе народиться!
– Ви впевнені, тіточко?..
– Авжеж, козак! Тільки хлопчики отак ростуть, дівчатка ж бо звичайно тишком-нишком у череві материнському переховуються…
Думка про майбутнього сина розтікалася у свідомості Олександри подібно до меду, викликаючи надзвичайно приємні, досі невідомі почуття. Разом з тим у душі майбутньої матері оселився панічний страх незахищеності. Вона постійно боялася, що під час відсутності чоловіка не вбереже дитятко, не впорається з новими обов’язками, не захистить майбутнє немовля. Щовечора роздягалася й пильно розглядала черево, що повсякчасно збільшувалося, трохи заспокоювалася… але потім її знов охоплювало хвилювання за обожнюваного Іванка, який дотепер не давав про себе знати!.. А може, він знову поранений?! Може, взагалі потрапив у полон до клятих бусурманів і не може повідомити своїй ластівці про себе?! А що буде з нею, якщо Іванко не повернеться?..
Тоді Олександра безладно метушилася, бігала будинком, кидалася до вікна, потім падала в покутті на підлогу й била десятки земних поклонів. Уночі підхоплювалася з ліжка, бігла на подвір’я, там прислухалася до кожного звуку, потім тихенько прокрадалася висохлими городами ближче до лісу, зупинялася на самому краєчку заповітної стежинки, по якій такою ж темною травневою ніччю поїхав коханий з невеличким загоном вірних людей. Вдихала ще не остигле після розпеченого дня повітря, намагаючись вловити в ньому дим багаття й пахощі трішки пригорілої саламати. Вдивлялася в байдужо-холодне обличчя місяця, що прикрашав безхмарне нічне небо, і благала зірки вказати Іванку шлях до неї – до палко коханої дружиноньки!..
Маля починало нетерпляче бити ніжкою, відволікаючи Олександру від сумних думок. Вона ніжно голубила черевце, зітхала:
– Потерпи, синочку, от повернеться татонько й зрадіє за нас із тобою…
На тім розверталася і йшла назад, сумно похнюпившись. Майбутній козак продовжував бешкетувати, бити ніжками немовби тому, що занепокоєння матері передалося йому, і всією своєю поведінкою демонстрував войовничу вдачу.
– Не бійся, синку, я й без батька захищу тебе від ненависного ворога! – обіцяла Олександра, ласкаво гладила себе по черевцю, бігла додому, з розбігу стрибала на величезну м’яку перину й намагалася якнайшвидше заснути. У такі хвилини попівна відчувала, що з її коханим Іванком нічого поганого не сталося, що він живий-здоровий і от зараз, у цю саму мить всією душею рветься до неї й до їхнього майбутнього синочка…
В одну з таких божевільних від розлуки ночей вона дійсно почула цокотіння кінських копит і вибігла зустріти коханого… але, на щастя, вчасно помітила, що коні під вершниками були напрочуд низькорослими, а сам загін не скакав, а немовби підкрадався до околиці! Тоді Олександра стрілою полетіла на головний майдан Рогатина до набатного дзвона, а добігши – заходилася щосили смикати мотузку. За кілька секунд околицю збудив тривожний гул небезпеки, попівна ж і далі смикала мотузку… як раптом відчула, що задихається: то кримчак накинув їй на шию аркан і смикнув жертву до себе…
Жінка спробувала крикнути, але з горла вирвався лише здавлений хрип. Татарин смикнув удавку сильніше, вона не втрималась на ногах, упала в дорожню куряву, мучитель радо скрикнув і кинувся до жертви… І тут Олександра відчула під лівою рукою камінь! Схопивши його, з останніх сил кинула кудись у бік бусурманина, особливо не цілячись…
І знепритомніла.
* * *
– Марто, що з нею?! Вона житиме?! – волав зневірений Іван Вишневецький.
– Ти, княже, не скигли, немов обікрадена базарна баба! Племінниця моя, мабуть, ще міцнішою від тебе буде, вона он козака виношує, первістка вашого…
– Марто, не бреши!!! Відповідай всю правду, коли тебе князь запитує!..
– Та буде жити, буде! З чого б їй не жити, коли в неї тільки подряпини й синці на тілі, а більше ніякого збитку?
– А чому ж вона все мовчить та мовчить, до тями не приходить?!
– Від переляку це, княже. Але нічого страшного, то минеться.
– А кров?! Марто, оглянь її уважно!..
– Не її це кров, а того клятого бусурманина, якому вона голову каменюкою розкроїла.
– Марто, ти разом з її батьком!.. Ви обоє мені за все відповісте!!! Що моя дружина на майдані в таку пізню годину робила?! Чому її не охороняли, чом за нею не встежили?!
– Не репетуй, Іванку, а краще відповідай: ти ріку утримати зможеш?
– Ріку?! Яку таку ріку?..
– Та на будь-якій річці, скільки греблі не гати, однаково вода рано чи пізно перешкоди розмиє і прорветься! Отак і дружину твою нічим не утримаєш: це не жінка – це ж водограй, от хто вона така! Ти їй замок на двері – вона у віконце стрибне, зустрічати тебе кинеться.
– Невже?..
– Ото ж бо й воно! Ти власну дружину ще не знаєш, як годиться.
– Так коли ж мені було пізнавати її, якщо я одразу… – мимоволі почав виправдуватися князь, забувши про те, що розмовляє, загалом-то, з незнатною простолюдинкою.
– От-от, одразу! Саме так! – знахарка невдоволено підібгала губи. – Розкажи-но краще, де тебе два місяці носило, чому звісток про себе не подавав?
– А ти подивись, що довкола коїться! То посуха, то зливи…
– Та бачу, бачу! Всі бачать! Як не бачити, коли…
– Ото ж бо! Тому кляті кримчаки аж надто далеко відступили: моїм хоробрим козакам мало не до самого Перекопу довелося дійти, щоб їх наздогнати. А там таке сталося, такого ми надивилися!.. – виправдувався далі князь, але в цю мить Олександра зненацька розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:
