Наскладавши досхочу багатоповерхових лайок, Мікроб волочиться тихою вулицею попід парканами з поземно зложених дощок, уквітчаних зверху іржавими дротяними колючками. Заглядає крізь щілини і спиняється; в затишному дворику, наприкінці доріжки, посиланої піском і обсадженої бузковими кущами, господиня миє ґанкові сходи. Ставши в профіль до вуличного Мікроба, вона підтикала спідницю і нахилилась: вмочає ганчірку в відро з водою, водить по сходах — моторна, гарна! Бачить її жовтопикий і прикіпає переніссям до щілини, приклеюється долонями до дошки, переступає з черевика на черевик: от–от затанцює. Очі жевріють сірими вуглинками. Так приростає Митька–Мікроб до паркана, що перестає чути і бачити навколишній світ. А лихо наближається! До хвіртки, що на один крок від жовтопикого, підходить господар, — треба гадати, в місті полагоджував справи, відомі тільки йому та його дбайливій дружині. Глянув з підозрою на Мікроба, помислив: «Чи питати, чого танцюристові тут треба? Ні, хай він сказиться!» — і господар прочинив хвіртку. Побачивши дружину коло ґанку, здогадався, чого жовтопикому треба. Вернувся — з усієї сили вдарив його по потилиці. В естетично настроєній психіці жовтопикого щось дзенькнуло; в зіницях проскочила блискавка, і в носі хряснуло — як ошашарений кіт, відскочив Мікроб і застогнав. Хвіртка зачинилася без скрипіння. Хотів Мікроб ступити в двір, побачити спричинника свого нещастя, але побоявся гіршої пригоди. Прикладаючи руки до носа, похитуючись від болю, охаючи, клянучи людську жорстокість, Мікроб похилив від поганого місця. Цукрові ноги зробилися в його уяві страшними. На далекій відстані, коли біль трохи пройшов, Мікроб запалився помстою. Оглянувся, щоб запам’ятати дім і двір. Намалював собі солодку картику відплати, як, наприклад, він підпалить дім, а господаря, що вдарив, застукає в кутку і всадить ніж під ребра; а далі… Мікроб бачить на траві, під яблунями, освітленими пожежею, таку несамовиту сцену, що вискалюється від вуха до вуха недогнилками чорних зубів.
СЕРПОКРИЛ ВІДПОЧИВАЄ
Серпокрил одягається, освіжений; з найяснішою життєрадісністю споглядає краєвид: каламутну воду, що, прудкіша за вершника, вирує–окреслюється прутами; журні вербички та рябі корови на тім боці; голубі димки над огнищами пастухів. Прилітають червоні метелики на цей бік: спочивати на ромашках. Білий пароплав — кусник «пирожного» в цукровому пилку, на темному блюдці — покидає пристань, сунеться мимо Серпокрила, розбурхавши воду колесами, і молода жінка подає хусточкою прощальний знак. Серпокрил підносить долоню, потріпує нею… довго дивиться на пароплав за вигинами берега і мріє про подорож до лиману і далі, до моря. Пливти б на височезній омі", сніжно–білій, слухати ритмічного гуркоту, милуватися на прозоро–смарагдові хвилі, лискучі від сонця, поглядом провожати птиці. Віддалятися від берега, на якому істота людська віддана свавіллю; від берега, на якому тільки втікши від залізних очей, здобудеш хвилинну радість, а потім знов опинишся в павутині червоній і павутині сірій, бо страх та нудьга окрили кожен день.
Пробуджується, в грудях Серпокрила порив до мандрівок… якби можна, негайно подався б у далечінь. Так манить закордоння! Париж, про який читав: з готичним собором, голубами, гаями, букіністичними лавками біля річки. Мандрувати разом з жінкою, що він її тайно любить — соромиться сказати світові про свій полон. Одно ім’я її запалює душу. Ходити з нею, коханою, по надбережжях, слухати, як колихають височину дзвони собору, стежити птахів над парусними, човнами. Ах, якою злою силою замкнуто світ на замок! Тільки дрібна, як зернина, що пускає ключечку з землі, ворушиться надія в грудях Серпокрила: хай війна перекинеться з Европи на цей бік, можна буде, при належній спритності, вискочити за кордон. З’явиться одна–однісінька секунда, коли крізь огонь пощастить пройти. Боятись нічого; в гарячіших становищах був, вибирався чистий, як лебідь з озера.
Серпокрил маршує від берега, відроджений морозно–шоколядною річкою.
На поетично–тихій вуличці Серпокрил спостерігає сценку: два вантажники, з навішеними через плечі бичівками, обперлись плечима об паркан і розпивають півлітра. Замість чарок вживають великі стрючки червоного перцю, надкушені на кінцях. Навіть цокаються імпровізованими келехами, а доїхавши горілку, закушують ними — розгладжують вуса і йдуть своєю дорогою гігантів.
Сцена страшенно збурила почування Серпокрила; він повторив основні деталі її в сусідній «закусочній». Як вийшов на вулицю, несамовито захотілося спати!.. очі липкі, наче від глею, зірваного з вишневої кори і покладеного на повіках. Не сила встояти — треба зразу десь розташуватись. Лягти на травиці під парканом було б безумство: побачать студенти, поставлять питання на зборах, і — пропала посада. Змобілізувавши рештки волі, Серпокрил повернув до воріт, над якими рейки тримали жовтогарячу вивіску. Серпокрил прочитав першу половину напису: «Самодіяльна»… і махнув рукою, знав, що в нашій країні «самодіяльна» кожна річ. Якби прочитав другу половину, проминув би недобрі ворота.
На споришевому дворі націлився Серпокрил по стежці, викладеній цеглою, до ганку, — там сиділа бабуся в чорному, щось шила з чорної матерії.
— Чи можу я тут дещо купити?.. Мені потрібна, так би мовити, річ, яка мені потрібна…
— Чого ж ви соромитесь? — прошамотіла бабуся. — Кожному чоловікові, що вмирати надумав, потрібна річ: треба купити.
— Яка річ? — перепитав Серпокрил.
— Та сама річ і потрібна — труна, я кажу. Кращої, ніж робить мій чоловік, ви ні в одній артілі в цілому городі не знайдете.
Серпокрил підготував собі причілок для відступу:
— От, от, от, — і я так думаю, тому й прийшов… оглянути.
— А ви що: недужі чи як? На вас лиця немає.
— Так, я маю — той… велику хворобу: рак, рак… тут, — показав Серпокрил на шлунок.
— То й роздумувати нічого! Вам яку, оббиту матерією чи фарбовану, дешевшу?
— Дешевшу і… і… просторнішу. Щоб виспатись.
— А правда: воно не жарт, як чоловік лягає на вічний сон, хай Бог милує, — треба просторішу.
Бабуся повела мову далі:
— Ходімте в сарайчик, я покажу декотрі — подивитесь, чи підійдуть.
Погляд Серпокрила спинився на довгій труні, що чорніла на возі, коло кущиків тутового дерева.
— Та, — мотнув головою.
— Та продана; приїхали з заготконтори забирати для діловодителя — числив, числив, бідний, заплутався в числах та так і помер. Погоничі, як приїхали по труну, то відпрягли коні, повели тут недалеко — ліс на ділянку тягати. Хату ставитимуть. Мертвий, він підожде, йому готовий куток, а живому десь треба тулитись. Така тіснота тепер, їй–богу, по три сім’ї в хатині мордуються. Погоничі десь недалеко соснину ланцюгами зачіпають, — приробіток знайшли! Розглядайтесь, а мій старий надійде, то котра вам сподобається, таку саму й витеше. Він у правління пішов: там пиляють його, щоб удвічі робив, бо люди мруть, як перед Страшним судом, а трун нема — хоч у лантухи зав’язуй та в святу землю клади.
Пішла бабуся, а босовитий і невстидний Серпокрил, ладний до штук, зліз на підводу; сопучи та покряхтуючи, вклався в труну і, насуваючи над собою віко, підклав трісочку, щоб повітря проходило. Одна картина йому майорнула в пам’яті: як разом з Іваном Івановичем хоронили співробітника воєнної катедри, пляшаного приятеля свого. Чудесний був чоловік — веселої вдачі, товариський, чарку любив більше, ніж самого себе. Поклали в яму і, після промов, загорнули землею, серед кущиків кладовищенської околиці. В могилу встромили кусок дерева, — хрести ж при соціялізмі заборонені. Іван Іванович, хитаючись на всі сторони, виголосив поминальне слово: «Нас лаяли, бо ми випивали. А де ті, що нас лаяли? їх немає з нами, дорогий товаришу, їх немає, а ми, які випивали з тобою, — тут; ми тут, і якби крім нас нікого більше не було, то ми б самі виконали весь обов’язок: взяли б труну на спини, притягли до могили і прикидали землею. Вип’ємо так, мовби й ти, дорогий товаришу, цокаєшся з нами!» Іван Іванович спорожнив чарку і передав горілку далі.
