Annotation
Серед видатних українських письменників XX століття слід назвати ім’я поета і романіста Василя Барки (Очерет Василь Костянтинович) (1908–2003). Уже першими віршами він заявив про себе як «чужерідне тіло», яке система намагалась виштовхнути (і виштовхнула–таки!) з «комуністичного раю».
Саме цей «рай» показав В. Барка у своєму першому романі «Рай», що вийшов у 1953 році у Нью–Йорку і зараз є маловідомим українському читачеві. У його основі — автобіографічні спомини самого автора. Головний герой — професор слов’янської філології Антон Никандрович Споданейко, внутрішнє життя якого, цінності та думки близькі письменникові. Розповідаючи всього про дві доби життя пересічних українців (20 і 21 червня 1941–го) в умовах сталінського режиму, В. Барка спростовує міф про нього як земний рай. Автор показує, як, за формулою Достоєвського, «диявол з Богом борються, а поле бою — серця людей».
Історія України в романах
ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ
ПОРУШЕННЯ РУХУ
ВІДСТУПИ: В ЗДОГАДНИЙ МАЙБУТНІЙ І СПРАВЖНІЙ МИНУЛИЙ ЧАС
ПРОБЛЕМА ЧАКЛУНСТВА
КОЗАК У «ГАДЮШНИКУ», ЯКИЛИНА МОЛОТОЧКІНА ЛЕБЕДІНОВ
ПОРТРЕТ
ІСТОРІЯ ХВОРОБИ АНТОНА НИКАНДРОВИЧА
ЕЛЕКТРОВОДОЛІКАРНЯ
ГАЛЮЦИНАЦІЯ В МУЗЕЙНІЙ ЗАЛІ
МОРД
ПРИРОДА І ХАТА
ДВІ ТРУНИ В КАРМІНДОНИХИ
АНТОН НИКАНДРОВИЧ ЛАДНАЄТЬСЯ ПИСАТИ
ВІЙНА СТУКАЄ В ДВЕРІ
ЖОРЖИНИ
ТОНКОСТРУНЕНКО ВЗНАЄ, ЩО ПОГОДА ГАРНА
ЛИСТ
АПОКАЛІПТИЧНИЙ РІК
ДІДОК І ЗОЛОТА ДРАБИНА
ЖЕРТВА КОНКУРЕНЦІЇ
ПЕРЕБУДОВУЄТЬСЯ ЛЮДСТВО
КУРТУАЗІЯ
УКРАЛИ НЕБО
ВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА
«ЩО ЗАНАДТО, ТО НЕЗДОРОВО»
СЕКУНДАНТ СЕРПОКРИЛА
ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ
СЕРПОКРИЛ ВІДПОЧИВАЄ
НЕЗРЯЧА ДОЛЯ МАРГАРИТИ КРАТ
ВИПАДОК І КОРЧІ ЄЄЄХОВА
ДЖМІЛЬ У СВОЄМУ ГНІЗДІ
ПЕРШИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
ДРУГИЙ ПОБУТОВИЙ ВІДСТУП
ВІДСТУП РОМАНТИЧНИЙ
ЗЕМЛЯ БЕЗПАРТІЙНОГО
ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК
ДУЕЛЬ ІВАНА ІВАНОВИЧА І СЕРПОКРИЛА
НЕОДНАКОВІ ЗУСТРІЧІ
ТОВАРИШ ГОЛОВА
БАТІГ І МЕДЯНИК ІВАНА ІВАНОВИЧА
ОГНЕННА НІЧ
НЕДОСВІДЧЕНІ СЕКУНДАНТИ
МУЗЕЙНИЙ ЧОЛОВІК ВИНОСИТЬ ШПАДИ
ЯСМИН КОЛО РОЗБИТОГО СОБОРУ
ДІДІВСЬКА ПАНАХИДА ПО ОСОБИСТОСТІ
ВСЕМОГУТНІСТЬ АРГУМЕНТУ
ВОРОГИ
СОН
ТВІР, ЩО БЕЗСЛІДНО ПРОПАВ
ДО СОНЦЯ — В ГОСТІ
БІЛЯ «ДИСКОБОЛА»
ЯК ВИКРИВАЮТЬ «КЛЯСОВОГО ВОРОГА»
ДУЕЛЬ
КОРАБЛИК ПРОТИ ВОЛІ ТІМУРЛЕНКОВА
РЕШТА НОЧІ
ЧИ ДЕРЕВА МАЮТЬ ДУШУ?
СТРАХ
БІЛЯ БЕРЕЗИ
ПУСТУЮТЬ
ПОБУТОВІ КОЛОТНИКИ
ПРОДОВЖЕННЯ КОРАБЛИКА
ГОТУЄТЬСЯ ЕМІГРУВАТИ ДО МЕРТВИХ
СУПЕРЕЧКА
ТІ, ЩО СПОЧИВАТИМУТЬ ВІЧНО
ТИМЧАСОВИЙ ПОКІЙНИК
КОНФЕРЕНЦІЯ МЕРТВИХ І ЧИК
НАЙБІЛЬША НОВИНА
РІШЕННЯ
Історія України в романах
Василь Барка
РАЙ
Роман
Харків
«Фоліо»
2009
ПРИГОДА ДІДОВІ ПОЛУНИЦІ
Дід Полуниця, городянин з Вокзальної вулиці, 19–го червня 1941 року вертався додому мимо закритого «Золотого собору». Було соняшно; біля самих сходів, безконечно широких, смуткував жебрак, один з тих, що раніше юрмилися під церковними стінами. Соціялізм давно спровадив їх безвісти. Цей останній притулився до цегли: кощавий, наче всохле деревце. На тілі неподобне лахміття. З–під неймовірно засмаленого лоба, обведеного сіддю, тихо біліли іскорками слабі очі; біліли, худі й гіркі, серед червонасто притінених брижечок, по сторонах ніби зв’язаних двома вузликами, що від них декілька зморшок повилося наниз. Борідка пристелена до горла; певно, зимою жебрак підтакував її під комір.
— Дай Бог здоров’я!
— Здоров синку! — відказав ветхий.
На долоню йому поклав троячку дід Полуниця:
— Може, й ми на святки вмиватися будемо.
— На святки?.. відкрив би я, сину, правду тобі, а не знаю, чи ти дулом твердий.
— Може, й твердий. Послухаю та красно подякую.
— Як так, то слухай сюди! Сказав Господь: — я дав їм закон, вони ж ні на що, самодумні, не зважають… аж поки не стануть при безодні, не приторкнуся: все йтиме від себе. Може, лихо без просвітку навчить їх. Сказав Господь, і що діється тепер, — то діється безумно, нема в ньому світла віри. Це йтиме, поки людство не поклониться Божій правді. Бувай здоров, синку!
Дід Полуниця шепнув: — спасибі! — і, зробивши декілька кроків, оглянувся, — жебрака вже не було на сходах. Вражений дуже, Полуниця поглянув сюди–туди, пішов по сходах до громадезних дверей, прочинив їх, як міг, і побачив, що повно порохняви, сліду ж людського ніде нема. Що за знак?! Не стямиться з дива Полуниця: — куди ж дівся торбешник, провалився крізь землю, чи що… їй–богу, це не просто собі! А скажи де–небудь, зразу посадять, пришиють і посадять, а сусіди махнуть рукою в дворі: е–е, такий самий безклепок, як став професор, його побратим, — той теж ману бачить… — мертвяк з виразкою страшною на горлі, приходить, переказує, що за світом діється. Промовчу про жебрака, сам собі знатиму; це, може, старець посланий: думай, що до чого!
Коли знов оглянувся дід Полуниця, примітив старця ген за деревами: то посувався немічний на десять дрібних кроків, то спочивав, обпершись на костур.
— Бач! — докоряє собі Полуниця. — Цей бідак був ондечки за деревами; либонь, рушив, щоб за троячку чогось на базарі купити, — туди й напрям має. А я вже хто–зна й що подумав про звичайного чоловіка. Хоч воно, коли брати до серця, то — чиста правда: кожне слово старцеве! Як глянеш, що тепер робиться…
НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДУБ
Менша білява — голубеня в червоно–брунатній одежці, старша — в ясно–зеленій, пасмочка (такі на стиглих кукурудзяних качанах) спадають на плечі.
— Будеш за коси смикати? — питає старша; тоді менша хмуриться:
— Не буду.
— А будеш піском обсипатися?
— Ні, не буду!
— Бери лопаточку і пам’ятай, що сказала!
Побігла менша до щебетливих синичок у лузі — товариства одноліток, що заклопоталося на піску: висипає горбки, припліскує долонцями, щось будує, потім само ж і руйнує.
Стороною, за соняшно–рожевою пастелею квітника і зеленими лапками, за пишнотою ясмину і темними соснами — війна.
Хлоп’ята з чупринками, наче в степу суха травиця, ведуть регулярну війну; одні китайці, а другі японці.
— Струнко! — начальствує голубоокий генералик над японцями, що з кинджалами і рушницями, витесаними з соснових дощок, стоять напоготові.
Мчить, мов джмелик, «нейтральний» у матроській сорочці.
— Скоріш біжіть! Що коло музики робиться… скоріш! Китайці з огненним інтересом визирнули з хованки, вагаються: йти чи ні?
Японці втратили бойовий порядок і зникли; за ними китайці полопотіли в алеях.
* * *
Зібрались оркестранти: з таємничими флейтами і клярнетами, з трубами, яскравими, як чорнобривці, з скрипками й віольончелями, і арфа, кросенко–трикутник, приєдналася до них: милотонна і по–лебединому горда.
