— Я здоровий, — запевняє Антон Никандрович, — сьогодні відразу покращало: чи від каші з курятиною, чи від зілля, чи від процедур у клініці, — невідомо… а почуваю силу в м’язах, твердо стою, не хитаюся на місці.

Дідок зважує:

— Не знаю, як клініка, а що курятина помагає, то я вам правду кажу.

— Ви послідовні, — сміється Антон Никандрович, — курчата в вас, нівроку… ранні.

— Нужда — наймудріший майстер на світі, — філософствує дідок. — Що чувати?

— Так, як і було: по всій Европі за петельки тягаються.

— Дотягаються, я знаю. До того дотягаються, що весь світ під церквою стоятиме з торбинкою та з ціпочком, руку простягатиме: «Дядечку, Христа ради, дайте скориночку!» Це вже багато разів було.

— Ваша правда, Григорію Кіндратовичу, — проситиме і на лірі приграватиме.

— Приграватиме! — говорить дідок. — А ми збоку будемо й свій картуз підсувати, може, кинуть мідяк.

— І це побачим, як доживем. Скоро прийдеться день на тім світі стрічати.

— Не думайте про це! Навіщо себе печалити?

— Як же не думати? Про це думали всі, шукали розгадки. Всім помирати…

— Підождіть, а чи думали, як родилися, мовляв, навіщо"я на світ приходжу? Не хочу!

— Коли б дехто з філософів міг тоді думати, мабуть, сказав би: не хочу. Відбирає ж дехто собі життя.

— Я жартую, — поправляється дідок, — а тепер спитаю вас: чи думали, як кохалися та милувалися, аж п’яні, аж одні зірки їм гасли, а другі засвічувались, — чи думали, для чого воно?

— Можливо, й думали, але за всіх не поручусь.

— Так ото нехай вони разом думають про одне і про друге. А то — мов діти: цукерку дай, сміється, а лобом тріснеться об одвірки, сідає й плаче, аж заходиться. Звичайно, смерть страшна; ну, однаково, хоч бійся її, хоч не бійся, — не поможеться. Ще ніхто не відкупився і не відмолився, ні цар над царями, ні чернець між ченцями, ні раб під рабами. Виходить, найважніше: якщо вмирати, то чесною смертю людською, а не собачою. Для цього ж треба жити по–людському. А тепер?.. І вмираємо так, що скоро тільки кури загрібатимуть.

— Ви, Григорію Кондратовичу, великий філософ.

— Який з мене філософ, — одвів голову набік і вусом ворухнув дідок, — кажу, що думаю. Я, правда, чув про одного філософа, — він у станиці Джереліївській жив; простий собі козак… Було йому літ із вісімдесят, а він у степу снопи в’язав. Почув, що приходить остання хвили на — вмирати треба. То він пішов додому, надів нову сорочку, свічку засвітив і ліг на лаві. Схрестив руки, дер жачи свічку на грудях, і молитву читає: «Сподоби, Господи, переставитися рабу Твоєму»… Пройшло чверть години, ~ знов читає молитву. Півгодини пройшло. Година пройшла. Тоді старий підвівся з лави, дмухнув на свічку і поклав її на полицю, каже: «Не буде діла!» І пішов у степ снопи в’язати. Ото, я гадаю, був великий філософ. А я що?

Антон Никандрович, сміючись, починає сперечатися:

— Ви ж на мою користь розповіли про старого козака. Хто істину знає, той філософ.

— На це є книги. А я так навіть і в читанні не твердий, не то що в писанні. Цілий вік робив.

— Найбільша істина в книзі життя, — говорить Антон Никандрович.

— Про життя — це правда; таку книгу я до дірок зачитав: ледве встигає невістка залатувати на ліктях та на колінах. Погано, коли чоловік, мов нужденна кузочка, по трісках повзає, і вгору глянути ніколи, хіба що на старості літ. Буває, перед сном вийду, гляну на зорі, подумаю собі: коли б спромога пожити, як людині сказано, без гризоти, без злоби, — тоді з ясністю на душі можна відходити у незвісність. Наша думка, — що вона бачить? Нитки в сорочці: як вони випрядені та переткані, взорами вкрашені; глядимо на видимий світ, як на сорочку… а хто в неї вдягнений, хто її носить, — от вам загадка! Біда наша від того, що небо забрали; нема його, бо вкрадено! Блукаєм, терпим: чогось нестає нам. Ви ж подивіться на рослину — яка вбога, а в небі силу знаходить; як зацвіте, — серцем радієш. А від нас небо закрите; чорні орли над душею сидять.

— Григорію Кондратовичу, якби вашу думку викласти, вийшла б добра книжка.

Дідок сміється в голубину борідку. Гомонить до дівчинки:

— Ходім, Оксанко, бо дядя скаже, щоб я в університеті лекції розповідав. То глядіть, Антоне Никандровичу, приходьте до нас під яблуню. Будемо чай пити; тютюнець маю, куди там папіроси!

Погуляв дідок до квітника.

Антон Никандрович відхилився від підвіконня і ходить по кімнаті, заклавши руки за спину. Думки не вкладаються ні в чотири стіни, ні в степові межі, ні в кордони держави.

— …Чорні орли, колотнеча неправд, — ворушить губами Антон Никандрович.

Він затримується напроти відкритого вікна. Крізь хмару прорізаються смуги від сонця, так, мовби стала сліпуча колісниця, і колесо її торкає віссю хмару, а куті спиці, розбіжні, як віяло, біліють над земною зеленню.

З сусідньої кімнати, крізь стіну, доходить згук: мелянхолійно плещеться хвиля на клявіятурі. До чогось кличе вона; до чого? Серце чує, а думка — не відає, не знає.

ВІРОІСПОВІДНА НОТАТКА АНТОНА НИКАНДРОВИЧА

Дослідивши, що в оправі «Християнського воїна» можна сховати невеличкий рукопис, Антон Никандрович береться до роботи. Він ставить короткий заголовок: «В чому я винен»; підкреслює його і швидко, несамовито нерозбірливими літерами, заповнює сторінки.

«Я винен в тому, що вважаю: порятунок людства без неба неможливий. Стеля, зложена з матеріялістичного каміння і скріплена вапном теорії про клясову відносність моральних понять, позбавляє нас можливости єднатися з силою, що стоїть над серцями і сонцями. Нас відділено від джерел оновлення. Терпіння рослин, коли вони пробивають дорогу до світла, крізь гранітні звалища, — ось прообраз нашої долі. Як виб’ємось до світла, побачимо матерію буття в її зворушливому чуттєвому багатстві. Вона збудить у наших душах стан екстатичного замилування на красний цвіт свій, блиск свій, трепет, світучість, невтишиму творчу дію, злагодженість і чудесність. Світ осяяний і свіжий відкриється, як подарунок людині; обсиплеться з нього штукатурка сірих теорій, що наклали позитивісти. Вони одвічі — два — чотирили зміст його; витоптали «реалістичними» копитами квітник незнаного і погасили радість від чуттєвого збагнення навколишньости. Озлиденили космос і знецікавили вкрай. Я винен в тому, що прагну перемоги над сірістю існування. В найскромнішому крузі життя, в якому мало пригод, — і там повинна відродитися краса та одухотвореність дрібниці, милість миру в малому. Вона очистить щоденність від бруду. Прагнення духа, що огненно і радісно вірить, — піднятися над обтяженістю інертного і утвердити, як вищу дійсність, наш духовний світ: воно прокинеться і розхитає державно–казармений стан, а в його руїнах похоронить шаманську зграю, намуштровану в червоній схоластиці та політичному бандитизмі. Похоронить проповідників остаточного оскотинення і людини в сірій шерсті ідеологічно–витриманої породи. Заваляться партійні капища, звідки бігли фанатики в «скотячих окулярах» і, як скажені, підривали коріння живого дерева, що являє в образі своєму радість миру. Я винен в тому, що хочу побачити відродженими і оновленими святощі в людському серці, а навколишність — звичайну, «прозаїчну» дійсність, серед якої вікує свій вік кожна душа з народу, — хочу побачити в неповторній цінності, бо тільки раз судилося прийти до неї з небуття, і треба знов навіки відходити… Чому ж від неї, замість радости для чесного люду, повинні приходити страх і докука! Чому?! Хто має право відбирати в «сірого» робітника прекрасний образ світу, повний солодкої втіхи в час спочинку серед рідних? Порозкришувались мури древніх військових твердинь, а пісні, що виникли разом з ними, проходять крізь століття в незмінній красі своїй. Квіти людського серця триваліші, ніж фортеці. Духовна дійсність становить невід’ємну ознаку людського життя. Я злочинець супроти існуючого, бо стою за повернення людині — осіянности світу. Починається велика ера; зміст її — в боротьбі за благословенність і освяченість життя. Життя повинно знову стати перед очима людства в рідному світлі. Співатимуть на криласах серафими, — вони так само реальні, як ранок за вікнами. Чутимем арфу, вкріплену основою в тверді земній, вершиною підняту під браму раю. Проллється ясність в життя з джерел, неприступних для пізнання, — відродить образ людини»…