Темно–русява, переткана сивизною, струмує в Антона Никандровича борода на грудях.

Піднявши трость (завершену головою слона з кости), старий показує на вивірку, що збігає по лушпайкуватій корі наниз, до притіненого моріжка. Астряб і собі впинається очима в звірятко.

— Сховаймося! — шепоче старий. — Вона боїться нас…

Обидва виходять з алеї до масивної брами під осокорами, що тільки й знають — тремотіти білястим листячком. Обпершись об брамові стовпи, перехожі стежать вивірку, як вона перебігає по травиці.

Глянув Астряб навколо і пальцями стрельнув:

— Ми під ворітьми в Карміндонихи.

— І що ж? — відказав неуважно Антон Никандрович, і знов — пильнувати вивірку. — Читає на картах старенька?

— Ставить на ноги всіх, кому обіцяно ящик з музикою.

— Чуму проганяє?

— Здається; рак і сухоти — напевно. Примушує тонну моркви з’їсти.

— Гм, сфера фантастики. Хіба з цікавости зайти?

Старий добув двадцять карбованців і відчинив великанську хвіртку, що заскреготіла, заглушила зойк недалекого паровоза з надрізаною горлянкою; проходячи крізь хвіртку, в секунду, коли стих і дерев’яний скрегіт, і зойк паровоза, він почув ніби оклик, ніби шовкову струну на скрипці: «вернися!»

Оглянувсь, — нікого нема; вивірка вибігла на соняшну пляму край моріжка і дивиться.

Антон Никандрович заплющив очі з мускульним зусиллям, знов розглянувся, навіть протер очі долонями, — нікого! Середніми пальцями вуха протрусив і гостро прислухався.

— Ви чули що–небудь? — спитав Олександра.

— Нічого.

— Чорт зна, що твориться, — з досадою сказав Антон Никандрович.

Дім серед зеленої журби берізок, до ґанку якого підступили перехожі, нагадував скарбівничку — випиляними З дощок орнаментами на піддашках і мідно цяцькованою дахівкою.

Обережно: стук! стук! у сінешні двері — відклику ніякого, і клієнти зайшли без припрошення. Біля внутрішніх дверей переглянулися, знов поторохкали зігнутими пальцями.

— Прошу ласкаво! — ніби в дзвоник ударило крізь двері.

Ввійшли: привіталися. В кімнаті півтемрява, бо вікна завішені. Клієнти, як звикли очима до сутінку, зауважили красну жінку, темноволосу — світлооку, і дівчину, що стояла поруч жінки, затуляла собі обличчя. Світло, такого мерехтливого тону, як на струхлявілих дубових трісочках, коли приском жаріють уночі, — ллє від високого дзеркала, приробленого до стіни. Куріє таганчик. Дим кучерявиться В рефлексах від скляної поверхні, звивається в змійки. Ворожка, вбрана в вишнево–червону сукню, простягає пальці і, відкривши обличчя дівчині, накладає на нього масть: темно–бронзову, з густою тягучістю меду.

— Прошу сідати на канапі! Я зараз звільнюся.

Обличчя пацієнтки страхає присохлими струпами: потравлено його й спотворено. А струнка постать! Весняна тополя — в дзеркальному свічінні.

Пошептала чарівниця над нею і стерла масть краями вишитого рушника. З прозорої скляночки побризкала дівчині в обличчя: частенько поторкала хусточкою… вигоїлося обличчя!

— Іди, молода, іди, моя доню! Кохайся, доню, та розум май!

Рушник відкинула та хусточку на піддзеркалок, відійшла до столика — мити руки в порцеляновім тарелі.

Тоді побачила дівчина відсвіт свій у дзеркалі, — зраділа дуже, долоні собі до грудей притиснула:

— Дякуватиму вам, благодійничко, — залебеділа сердешна, — довіку дякуватиму!

Вийняла з гаманочки гроші, поклала на піддзеркалок, біля хустки, і вибігла з хати.

— Приклад нерозважности, — докірливо сказала лікарка, сівши в крісло. — Загравала краля з одруженим сусідом, начальником кримінального розшуку… мабуть, чули про Нарцисова? Його жінка спроваджувалася з «авоською» базарювати, а він на персональній автомашині марки «ЗІС» орлом вертав під квартиру. Клав на стіл трофей — череп, знайдений десь у підвалі; обпирав об нього книжку поезій Туркота–Семидзвонника в перекладі на російську мову і придавлював знизу семизарядним револьвером, тоді сторінки рівно будуть розгорнуті. Брав пляшку шампанського, кликав сусідку, щоб справити переможний ефект. Приспівував: «Вийду я в бєсєдку, обніму сосєдку…» Успіхи були мізерні, хоч дівчина пригублювала скляночку. Одного разу жінка Нарцисова рано вернулася з базару, обтяжена гускою. Застукала благовірного, як він борюкався з сусідкою коло ліжка; звичайно — скандал!.. Увечорі, перестрінувши дівчину при вході в умивальню, жінка Нарцисова линула їй в обличчя сірчаної кислоти.

На суді Нарцисов став, як мур, на оборону жінки — проти спотвореної дівчини. Свідчив, що сусідка сама йому на шию вішалася, а він, самовідданий охоронець громадської безпеки, був стійкий, наче Йосиф Прекрасний. Дівчина плакала, повторювала, що Нарцисов говорить неправду, — хто ж повірив?.. Повірив тільки один — її попередній кавалер, до якого була неуважна: робітник нафтоперегінного заводу. Він знайшов для дівчини нову кімнату і заручився з нею. Порадіє хлопець, бо наречена вернула собі вроду, а на додачу порозумнішала. Відьма зітхнула і скинула очима на гостей:

— У вас яка справа?

— Високодостойна пані, — почав Антон Никандрович, — ми наважились турбувати вас, бажаючи знати майбутнє. Крім того, я хочу, за вашою допомогою, позбутися хвороби серця — тяжкого ускладнення після грипи.

Чарівниця підвелася, легенько позіхнула, при цьому — ритмічно поторкала собі уста стрункими пальчиками і вийняла з шафи аптечну склянку, з якої набрала сухого зілля — сипнула його в полум’я. Дим підійнявся над таганчиком при дзеркалі. І там стало чудно привиджуватися: чорний півень налітає на півня червоного; клює і мордує його: валить на землю і довбає очі. Переможений півень зненацька підскакує і кидається на ворога: так дзьобає, що вбиває відразу.

— Чи ви зрозуміли? — спитала чарівниця.

Клієнти вклонилися.

Тоді повела в сусідню темну, мов підземелля, кімнату, щось у повітрі розсипала з жмені, пошепотіла пристрасно і ждати стала.

Просвітліло на височині грудей, і поволі окреслилися дві труни: червона і зелена.

— Дивіться всередину! — звеліла господиня.

Зазирнули гості в червону труну і, нажахані, відсахнулися: вгледіли кров… трохи несповна її. Отямившись, заглянули в зелену труну і замилувалися на дорогоцінності в ній: золоті келехи, діядеми з перлами, серги, перстені, безліч речей. Стояли вчудовані гості над скарбом, аж поки видиво зникло; призвичаєними очима розглянулися по кімнаті — нічого немає… чотири голі стіни. Жадного навіть горняти на підвіконні, щоб містилася хоч одна галузка ясминова.

— Виходьмо! — прочинила знахарка двері. — Кров у червоній труні віщує велику війну: якщо й скінчиться братовбивство, то скоро доля знов зажадає жертви — ось чому труна неповна. Ще раз повинна пролитись кров… згинуть ті, що мучать людей і вбивають. Як наллється червона труна до краю і геть відійде, тоді почнеться побут щасливих людей, без смертельного клопоту. Людям належатимуть усі багатства; тільки одна думка буде страшна: що кожному, серед добра і втіхи, суджена смерть, на це і вказує сама зелена труна. Вам обом приведеться бути на війні, хочете чи не хочете, то вже краще свобідною волею стрінути призначене. Обом суджено скропити кров свою на ґрунт, а потім… потім багато мандрувати. Ви ж обидва цього хотіли! Знайте: все, чого ми бажаємо, здійсниться, але не тоді і не так, як думалось, А вас, — звернулась ворожка до Антона Никандровича, — попереджую: бережіться моря! тільки його бійтеся! більше нічого.

Після цих слів подала старому гранчасту склянку.

— Візьміть і випийте!

Антон Никандрович послухався. Відчув, як холодний трунок розливається під грудьми і як після цього зразу починає з оксамитною м’ягкістю, з невисловимою приємністю битися серце.

— От, — сказала відьма, — наша розмова й скінчена. Коли Антон Никандрович вийняв з кишені гроші і простягнув до піддзеркалля, господиня скрикнула:

— Соромтеся! Щоб я з вас гроші брала, навіщувавши стільки лиха?.. Та ніколи. Ідіть!

Граціозно виштовхала гостей з кімнати.

— Пречуденна гіпноза! — скрикнув Олександер посеред двору, набираючи повітря, ніби він — трохи риба. — Перший раз переживаю…