- Пані Бучкова ... Пробачте, але ви самі винні. Потрібно було лишити вдома Анничку. Вірку ще саму бавити треба. Яка з неї нянька? - дорікали односельчани.
Але нічого назад повернути не можна. Не знайшовши дітей на пожарищі, почали гуртом шукати їх у селі та околицях.
- Певно, Вірка заховалася в своїй печері, - нарешті здогадався той хлопчина, який рік тому спокусив її пригорщею вареного бобу. Кинулися стежкою в гори. Коли зайшли в печеру, то побачили, що дівчатка міцно сплять, а навколо їх виблискують відшліфовані камінці та різнобарвні скельця. Почали будити.
- Вірко! Вірко, вставай! Це ти спалила хату? Дівчинка протерла сонні очі, позіхнула.
- Ні, я хати не палила. - відповіла спокійно.
- Брешеш! У хаті крім тебе й Марисі нікого не було. Хто ще міг таке учинити?
- Не знаю.
- Ти, певно, розкладала сірники на варцабі* і палила огень?
- Ні. Я уже давно в хаті сірників не виділа. Хіба кресало...
- Ага, ти бавилася кресалом!
- Та ні, я бавилась шаблею у війну і хати не палила. Вона сама... Я тільки вибила шибу, перелізла у вікно і принесла Марисю сюди ...
Жінки не переставали галасувати.
- Замовкніть усі, - тихо, але владно сказав Степан, - Я їй вірю... Могло статися, що хтось кинув поблизу хати недопалок цигарки або ще щось... Подякуймо Богові, що діти живі та здорові. А ти, Вірцю, молодчина! Хоч маленька, але не розгубилися від страху. Хати вже не вернеш. Згоріло все: одяг, ткацький верстат, начиння... Та якось воно буде!
Після цих слів усі кинулися обнімати та цілувати дітей.
* * *
- Ты скажешь наконец, где твоя жена? - горлопанив молодий лейтенант, вирячивши очі.
- Я маю запитати про це у вас, прошу пана. Ви забрали мою дружину з хати і кудись поділи. Більше я її не бачив. Одні кажуть, що повезли Настю до Сибіру, інші - що втопилась у Сівці...
- А где твоя старшая дочь Мария? Тоже не знаешь? Зато мы знаем. Она бежала в тридцать девятом году от советской власти в фашистскую Германию, была в Канаде, а сейчас проживает в Австралии.
- Марія не моя донька. Де мені знати.
- Но ты её отчим. Вырастил, выучил. Ну да ладно! Зато известная бандеровка Антонина Король - твоя родная дочь. Достаточно одного этого факта, чтобы тебя пустить в расход.
Юліан промовчав, але подивився на слідчого так, що той істерично закричав:
- Ах ты, морда бандитская, твою мать! Если бы я мог, то прикончил тебя сейчас! Вас надо всех перестрелять! Всех! Но ты у меня будешь давать показания, это я тебе обещаю!
Він лівою рукою схопив старого Юліана за чуприну, а правою почав гамселити по обличчі. З носа та з розбитої губи потекла кров.
Ось уже декілька днів тримають Юліана Короля в Калуському відділку НКВД в камері-одиночці. Щоночі викликають на допити і б'ють, б'ють!
- Нам стало известно, что твою хату несколько раз посещал главний бандит Шухевич и главный бандеровский судья "Шелест". Ведь твой зять был при них комиссаром. Видишь, старик, мы все знаем!
Насправді такого не було. Просто енкаведе злилось, що минають роки, а вони ніяк не можуть добратись до командування УПА.
- Якщо вам усе відомо, то чому мене питаєте? - виплюнув старий криваву слину під ноги катові.
- Ты хитрая сволочь, старик! Неужели не понимаешь, что бандитам конец? Сколько их осталось? Всего ничего. Вот уничтожим ихнего главаря "Тараса Чупринку", и тогда водворится на Украине мир и спокойствие. Подскажи, где его искать, и сегодня пойдешь домой. Будешь упираться - дадим двадцать пять и пять сверху. Ну то как?
- Не в того питаєте. Я про таких ніколи не чув. Я старий чоловік. Жив собі, працював, нікого не чіпав ...
- А ты подумай хорошенько, может быть и вспомнишь! Чистосердечное признание уменьшит срок наказания - такое правило советского правосудия. Если сейчас не знаешь, где эти бандиты, то разузнай в будущем. Но я уверен, что ты в курсе. Ведь они наградили твоего зятя каким-то крестом. Нам сообщили, что эту награду получил ты.
- Це наклеп. Перший раз чую ...
- Можешь искупить свою вину. Подсматривай, подслушивай, расспрашивай. А там гляди - и жену свою найдешь!
- Я сексотом ніколи не був і не буду! - розлютився старий Король.
- Еще не такие храбрецы, как ты, ставали нашими спецагентами. Думаешь, кто выдал нам твою дочь и зятя? Свои! Так чего их жалеть? Клин клином вышибают. На вот, подпиши!
Лейтенант поклав перед ним якийсь документ, силоміць запхав поміж пальці ручку. Через його плече зазирав товстий чолов'яга з погонами шдполковника.
- Чего медлишь, дед? Несколько каракулей - и дело сделано, - пробасив підполковник.
- Я сказав, що не буду! - зіскочив з табуретки Юліан.
Одним ударом кулака слідчий звалив його на підлогу. З розбитого чола бризнула кров на білі стіни кабінету. Офіцери били старого чоловіка чобітьми, аж поки він втратив свідомість і захарчав. Вранці його оглянув тюремний фельдшер і доповів слідчим:
- Він не жилець на цьому світі. Можете не судити.
Знівеченого до невпізнання, викинули Юліана Короля за браму каземату. Його підібрали добрі люди, надали необхідну допомогу і переказали у Войнилів, щоб Михайло Юрочко забрав вітчима додому. Коли він привіз старого до рідної хати, то там уже господарювала міліція.
- Дом конфискован и отныне переходит на баланс государства, - сказали ошелешеному Михайлові.
- Куди ж його, старого та немічного?
- Это нас не касается, - була коротка відповідь.
Повіз Михайло вітчима в хату своєї дружини, куди багато років тому пристав у прийми. Невістка скривилась, але нічого злого не сказала. Побачила, що старому недовго вже топтати ряст на цьому світі. Довелося потіснитись, бо своїх у хаті восьмеро душ.
- Коби скорше прийшла смерть за мною. Мав одну-єдину доню, яку любив понад життя, та нема її на світі. Кличе вона мене до себе. Нема моєї королівни, то не треба й Короля, - казав Юліан - Дуже болить мені голова, а отут, у грудах, вогнем пече… Сил не стає терпіти!
Помер Юліан Король після Різдва. Порядний, чесний чоловік, добрий господар і сім'янин, засновник Войнилівської "Просвіти", всіма шанований "пан поштмейстер". Марив перед смертю, кликав свою Настуню. Але дружина не наважилась його провідати. Не прийшла вона й на похорони, бо Михайло вблагав матір не робити цього. Через надійних людей налагодив з нею зв'язок, ходив на побачення, допомагав харчами та одягом. Боявся, щоб чекісти не напали на слід, щоб не заарештували.
- Набридло ходити від села до села, з хати до хати, доглядати чужих дітей, пасти людську худобу, ночувати в кошарах і стодолах. Піду з тобою, сину! Най уже буде, що буде.
- Не кажіть такого, мамо, це на вас не схоже. Вони зроблять з вами те саме, що з батьком зробили. Мене також заарештують, а Ганну з дітьми вивезуть на Сибір.
- Твоя правда, сину. В тебе діти... Краще гризти житній сухарик у рідній хаті, як смакувати марципани на чужині. Все ж на похорони я прийду, попрощаюся з Юльком, він того вартий. Був мені добрим чоловіком, а вам з Марійкою замінив рідного батька.
- Мамо, нікуди ви не підете! Вони і на похорони можуть прийти!
Ледве вмовив. І добре зробив. Коли труну з тілом старого Юліана привезли на цвинтар, то неподалік ями уже стояли два чекісти і місцевий оперуповноважений. Приглядалися до людей, підслуховували розмови.
- Наверное старуха тогда действительно утонула. Была бы живой, то пришла бы на кладбище. Она такая!
Настя прийшла на могилу лише на світанку сорокового дня після чоловікової смерті. Стала на коліна в мокрий сніг, помолилася Богу, засвітила свічечку. По-весняному пригрівало сонце, небо було чистим і голубим. Припала зашерхлми устами до хреста і швиденько пішла через поле кудись у невідомість.
- Як помру, то поховаєш мене, сину, біля батька. Загороди місце уже тепер, аби я була певна, - заповіла Настя при черговій зустрічі з Михайлом в умовленому місці, в умовлений час.
