- Близько півтори сотні. Але багатьох конвойні поранили чи постріляли. Деякі сильно ушкодились, падаючи на залізничне полотно. Їх спіймали ...

- Скільки військовополонених було в "Сталягу"?

- Дві тисячі чотириста. Переважно голляндські офіцери. Деякі втекли раніше, зробивши попід муром підкоп. Деякі заховалися під сценою у клубі. Потім їм довелося перелазити через триметрові мури з битим склом і колючими дротами ... Їхня доля нам невідома. Нас лише четверо ...

- Ми знали про цей табір. Але щоб аж дві з половиною тисячі офіцерів! Ого! Що думаєте далі робити?

- Добиратися додому.

- Абсурд! Війна ... Фронт... Скільки ж то країн доведеться пішки перейти, щоб дістатися на батьківщину?

Втікачі мовчали. Вони й самі добре розуміли, що їхнє становище майже безвихідне.

- От що ... Я переговорю з головнокомандуванням, і ви залишитесь у нас. Згода?

Втікачі мовчали.

- Може, ви не розумієте? Будете вояками Української Повстанської Армії. Маємо троє жидів, одного грузина, декілька італійців. А от голландців ще не мали. Ви будете перші.

І тут заговорив статечний чоловік в окулярах:

- Я є ляйтенант голляндської королівської гвардії Едвард ван Готегем. Присягнув королеві, що ніколи й ні при яких обставинах не буду служити чужій державі, окрім своєї. Ми звикли дотримувати слова. Перепрошую ...

- Але ж ми не вороги. Ми - ваші друзі.

- Що таке - друзі? На даному часі наші союзники - росіяни ...

- Е-е-е! - скривився "Гуцул". - Росіяни - окупанти! Сталін страшніший за Гітлера!

Цілий тиждень велися переговори між командирами та втікачами. А їх уже назбиралося десять чоловік. Перевезли їх на санях у глухе гірське село. Тут з ними зустрівся командир Карпатської військової округи "Грім".

- Якщо насправді ви наші друзі, то допоможіть перейти кордон, - наполягали втікачі. - За цей час ми переконалися, що ви благородні люди, які прагнуть мати власну державу і тому повстали. Але нам не можна залишатися тут довше.

До розмови знову долучився ван Готегем:

- Я досі нічого не знав про Україну. В 1938 році у центрі Роттердаму якогось чужинця розірвала бомба. В газетах я прочитав, що вбитий на прізвище Коновалець є президентом неіснуючої держави у Східній Європі. Тоді мені й не снилося, що через шість років за незвичайних обставин я опинюся поміж його послідовниками.

- Так, Євген Коновалець - то наш ідейний провідник, - з гордістю сказав "Грім". - Його вбила не бомба. Його вбила Москва.

- Відпустіть нас! Ми будемо проводити пропаганду, щоб усі цивілізовані країни світу підтримували Україну у справедливій боротьбі за незалежність, - обіцяли втікачі.

Їх забезпечили одягом, харчами, охороною і провели до кордону з Угорщиною. Тільки через півтора року добралися вони на батьківщину, здолавши шлях: Будапешт - Москва - Лондон - Роттердам.

Земля кругла й тісна. Через деякий час Едвард ван Готегем та Іван Бутковський, що перебував на еміграції, зустрілися. Тоді й відкрив повстанський командир своє справжнє прізвище і шдпільне псевдо.

"Ми не знали тоді, коли "зістрибнули" з німецького ешалона на землю Галичини, що вона стане для нас священною, - написав згодом у своїх спогадах голландський генерал-лейтенант королівської гвардії. - На той час співвідношення сил у Галичині було радше на користь УПА. Останнім німцем, якому я дивився там в очі, був той, що замикав за мною вантажний вагон, а другого я побачив декілька тижнів пізніше в Будапешті. Правда, при переході залізничних колій між Долиною і Болеховим ми чули далекі німецькі постріли. Тут нам приділили двадцять охоронців. Звичайно ж нас супроводжувало чотири особи…"

А "Роберт" подарував тоді голландським друзям бойову гранату, яку вони загубили в снігах при переході через Карпатські верхи та доли.

* * *

Хвиля фронту підкочувалась усе ближче й ближче. Крайовий Провід затаборував на горі Малиновій. Через день до них залучився відділ командира "Гамалії". Прийняли рішення продовжити вишкіл у підстаршинській школі.

- Сидимо у Карпатах і нічого не знаємо, що там діється на терені. Може, більшовики уже до Берліна дійшли, - нервував "Гамалія".

- Нині пішлю в розвідку надійних хлопців, - пообіцяв ''Роберт". Розвідка донесла, що Підкарпаття уже повністю зайняте радянськими військами, а спеціальні загони проводять облави на місцевих чоловіків, щоб мобілізувати їх до свого війська. Через два тижні по тому командир "Гамалія" дістав наказ повертатися в Чорний ліс. На горі Малиновій ще на деякий час залишилась підстаршинська школа і боївка провідника "Роберта". Коли нарешті вони також повернулися в Чорний ліс, то відразу зробили засідку на відтинку шосейної дороги Калуш - Станіславів.

- Сталінські посіпаки провели велику облаву в селах Калуського повіту і злапали двісті вісімдесят хлопів. Нині мають їх пішки перепроваджувати до Станіславського воєнкомату. Здало би ся їх від більшовиків відобрати, - звернувся командир "Пиріг" до "Роберта".

- Хто їх буде супроводжувати?

- Загін у тридцять п'ять енкаведистів.

- Звідки знаєте?

- Розвідка донесла.

Засідка вдалася. Відбили новобранців без єдиного пострілу.

- Гей, червоні комісари! Кидайте зброю, бо всіх перестріляємо!

Вас тридцять п'ять, а нас дві сотні!

Конвой наче вітром здуло. Повстанці й рекрути почали обніматися.

- Хто з вас бажає добровільно вступити до лав Української Повстанської Армії - десять кроків уперед, а решта марш по домівках!

Зголосилося більше як вісімдесят осіб.

У кінці літа до села Завій повернувся з рейду курінь "Грегота­ Різуна". Вночі "Роберта" закликали на загальний збір. В лісниковій хаті зібралися всі повстанські старшини.

- Слава Україні!

- Героям слава!

З-за столу підвівся "Грегіт":

- Маю честь з вами, друже "Роберте", обговорити тактику боротьби з новим окупантом.

- Дуже приємно, друже командире. Впевнений, що ми поведемо справу так, що більшовики не підступляться до Чорного лісу так само, як колись німці. Чув про вас багато похвального.

Вони відкозиряли і потисли один одному руки. Обидва були середнього зросту, худорляві, по-військовому підтягнуті, енергійні та рішучі, справжні повстанські вожаки. Могли запалити дух підлеглих словом і прикладом. Старшини, підстаршини та стрільці їх поважали й любили. В зборі взяли участь командири "Гамалія" і"Пиріг". Всі разом виробили стратегічний план подальших дій. А вранці фотограф зазняв Василя Адрусяка і Ярослава Мельника на згадку. Цій світлині судилося стати історичною. Вона дійшла до наших днів і обійшла шпальти багатьох видань.

У середині жовтня спільними силами провели вдалу акцію нападу на Войнилівський військкомат і польський костел, де три роки тому катували старого Мельника, де енкаведисти й тепер тримали в підвалах політв'язнів. Перебили варту, звільнили більше вісімдесяти чоловік, а за селом навіть збили одного літака.

Після бою "Роберт" постукав у вікно кімнати, де спала Тося.

- Як почула стрілянину, то так закалатало серце в грудях, що мало не зомліла. Подумала, що ти є тут, і боялась, аби не вбили. Молилась... Ой, Славку, Славку, любчику мій, чом у нас таке тривожне кохання?

- Заспокійся, королівно. Я живий і неушкоджений, та ще й зайшов до тебе води напитись, бо в горлі пересохло. Відвів нині душу -пімстив за батька. Власноручно відправив у пекло декількох чекістів. Огидно на серці... Вперше у житті я вбив… Дай руки помити.

Дівчина мимоволі відсахнулась.

- Не жахайся, голубко. Вони перед мною також завинили. Тут, у Войнилові, знущалися над моїм батьком... Погубили мою сім'ю... Та хіба лишень мою? Бог простить мій гріх, адже я захищаю землю, де народився. Ніхто їх сюди не кликав. У них величезна територія від Москви до Тихого океану. Хіба мало? Вони зазіхнули на Україну...