— А тепер розкажи мені про той віник, з яким ти був, коли наші вартові зробили попереджувальний постріл, — відкинувшись на спинку стільця, промовив ватажок.

— А що про віник? — пробував здивуватися Лисий. — У нас був віник — мітла така довга, на ручці. Ми її знайшли і взяли з собою. Думали багаття розкласти — вона суха така… Ввечері. Якщо він вам потрібен, забирайте…

— А стріли він притягував сам по собі, так? — у голосі ватажка з'явилися глузливі інтонації.

— Чому сам? Він же був у мене в руках. Перша стріла, мабуть, влучила випадково, а потім я вже ним захищався.

Лисий зрозумів, що сказав зайве. Зараз той воїн, який стріляв в Івася, розкаже, що мітла була не в Лисого, його зловлять на брехні, і все, чому цей з пташиними очима повірив, розвалиться… Але слово — не горобець. Що сказано, те вже сказано. Лисий вирішив іти в наступ.

— Розв'яжіть дівчаток, — попросив він ватажка. — У них руки позатерпали.

— А ти звідки знаєш?

— Здогадуюся, — відповів Лисий. — У мене теж затерпли. Але ж мене ви не розв'яжете… Я ж воїн…

Хлопець розумів, що городить дурниці. Але треба було змусити ватажка думати не про розказану історію, а про щось інше.

— Ти не воїн, а дурне хлопчисько, яке досі не розуміє, в яку халепу втрапило. Ви пробралися на територію секретного укріпленого району, розумієш?

Лисий не розумів і чесно в тому зізнався.

— Отож бо й воно, що не розумієш. — Голос ватажка звучав втомлено, але доброти в ньому не було. Була тверда лють, яку, схоже, перебороти неможливо. — А секретний він тільки тому, що ніхто про нього не знає.

— Так ми ж нікому й не скажемо, — швидко пообіцяв Лисий.

— Звісно, не скажете, — криво посміхнувся самими устами ватажок. — Бо ви звідси ніколи не вийдете.

— Ми що, все життя проведемо в цій кімнаті? — хлопець уже все зрозумів, але вдавав із себе недорікуватого.

— Скільки того життя…

Чоловік замовк. Це було незрозуміло. Мабуть, він чогось чекав, тому й допитувати припинив, і рішення ніякого не приймав. Він підвівся з-за столу, підійшов до зв'язаних дітей і почав їх роздивлятися. Дівчаток брав за підборіддя, задирав їм голови й обдивлявся, наче яблуко, щойно зірване з дерева — чи немає черви. Хлопців мацав за плечі, м'язи на руках.

— Розв'яжіть дівчат, — знову попросив Лисий.

І тієї ж миті дістав несподіваний, а тому ще дошкульніший удар по обличчю тильною стороною долоні. З носа потекла кров.

Відчинилися двері, знову зайшов довготелесий. Клацнув підборами й на запитальний погляд ватажка відповів незрозумілими словами:

— Ніяк ні.

Коли він вийшов, старший підійшов до Івася й підступно вдарив його кулаком у живіт. У хлопця перехопило подих, він зігнувся навпіл, на очах виступили сльози.

— Ви двоє найстарші, — звернувся він до Лисого. — Далі я битиму менших. Битиму сильніше. Тому кажіть те, чого ще не сказали.

— Ми все сказали, — тут же відповів Лисий. — Що ви ще хочете знати?

Василько впав на підлогу, збитий з ніг ударом в обличчя.

Лисий знав, чого від них хоче цей виродок. Його воїни не знайшли мітли. І не могли знайти, бо Леля втекла в ступі. Вона зараз була їхньою єдиною надією. Сказати про неї означатиме цю єдину, хоч і невеличку, надію поховати.

Він також знав, що всі хлопці вміють битися. Бійка — перше, чого їх усіх навчають у дитинстві. Отже, вміють тримати удар. Звісно, цей нелюд вміє битися краще, ніж вони. Та ще й зв'язані. Тобто не те, що їх б'ють, хвилювало Лисого. Дівчаток же він не битиме! Насамперед, як він зараз зрозумів, його обурював сам факт: здоровий дядько винахідливо й різноманітно б'є дітей заради якоїсь мітли, про справжню силу якої він нічого не може знати достеменно. Зрештою, ніяка, навіть найстрашніша, зброя не варта того, щоб бити дітей. Мабуть, саме таких виплодків мав на увазі Інженер, коли попереджав його, що найстрашніше, що він може зустріти в путі, — це люди.

Лисий мовчав, і ватажок відкритою долонею вперед ударив Петруся в обличчя.

— Гірше вовкулаки, — сумно промовив Лисий, ніби сам до себе, ніби не помітивши, що говорить вголос.

— Що ти сказав? — тихо, з погрозою перепитав ватажок.

— Нічого я не сказав, і нічого не скажу, якщо будете бити дітей, — вигукнув Лисий і плюнув йому в обличчя.

Він правильно розрахував, але не уявляв, як боляче, сказати б, майстерно той вміє бити. Біль був нестерпний. Лисий корчився під ударами, дбаючи лиш про те, щоб не впасти на долівку. Такої втіхи цьому паскуднику він не міг подарувати.

Нарешті ватажок зупинився. Він витер піт з чола й пройшов за стіл.

— От ти, — вказав він пальцем на Лисого, — помреш першим. Потім помруть усі твої… Не знаю вже, хто вони тобі — брати, сестри, друзі… Ніхто з вас звідси не вийде живим. Вас уже ніщо не врятує, розумієте? Ніщо! Ви побачили те, чого нікому, крім моїх воїнів, бачити не належить. Ви вбили двох моїх воїнів. Я б іще міг подумати, й залишити дівчат живими — мої солдати будуть їм раді. Але тільки за умови, що ви мені все розкажете, — всю правду, а не казочки: йшов, знайшов, не знаю де вона. Мені потрібна мітла.

Він навів арбалет на Лисого й додав:

— Рахую до трьох. Раз… Два…

Несподівано двері розчинилися й на порозі виник іще один чоловік. Це був не довготелесий. Він був блідий і переляканий.

— Там… у штабі…

— Що? — Ватажок був украй роздратований.

— Вони всі…

— Що? — гаркнув ватажок.

— Вони всі мертві, — зовсім слабким голосом закінчив воїн.

— Що ти мелеш! — Ватажок знявся з місця й кинувся в коридор, відштовхнувши свого воїна плечем.

Той зовсім не образився, а, одліпившись від стіни, блимнув білою від вапна спиною й побіг за ватажком.

Тієї ж миті Івась нахилився й почав зубами розв'язувати мотузку Лисого. Дівчата зрозуміли й заходилися розв'язувати мотузки в решти хлопців. Лисий ледь стояв на ногах. Мабуть, було б розумніше, якби він розпустив Івасеву мотузку — з Івася зараз більше користі.

Втім, ніхто нічого не встиг. Знову розчахнулися двері, й до кімнати влетів розлючений ватажок з казанком у руках.

— Що це таке?! — заревів він.

— Казанок, — відповів Лисий здивовано. — Ми в ньому чай варимо.

Ватажок не повірив. Він люто розмахнувся казанком і вдарив ним Лисого по голові. Точніше, хотів ударити. Але в останній момент хлопець відхилився й, зібравши останні сили, врізав ватажкові ногою в пах. Той від несподіванки остовпів, а потім повільно зігнувся, закотивши очі. Лисий знову щосили махнув ногою й дотягнувся черевиком до обличчя ворога. Ватажок упав горілиць, падаючи, вдарився потилицею об край столу й завмер на підлозі.

Цього разу Івасеві вдалося досить швидко закінчити справу, розпочату раніше. Звільнившись від мотузки, Лисий кинувся до столу й схопив свій лук.

— Швидше розв'язуйте одне одного, — кинув він дітям, які й так возилися з мотузками.

Лисий вклав стрілу в лук і втупився поглядом у двері.

Вкотре вже вони потрапляли в таку ситуацію! І зараз усе починалося з початку. Ніби зуміли досягти головного — знешкодити ворога, але як тепер вибратися з поля бою, не знали. Насамперед розхапали зброю, що лежала на столі. Петрусь обшукав нерухомого ватажка, що лежав на підлозі й знайшов у нього тільки ніж.

— Віддай Івасеві, — запропонував Лисий.

Але сам Івась несподівано не погодився:

— Хай у нього буде. Він добре вміє кидати ніж.

Лисий не заперечив, хоч і поставився до цього повідомлення без особливої довіри.

Чекати, поки хтось зазирне до кімнати, було, звісно, безпечніше, ніж іти назустріч ворогу. Але так можна чекати дуже довго. До того ж це мало сенс тільки за умови, що прийде хтось один, — його можна одразу знешкодити. А якщо прийде троє дорослих озброєних воїнів?

Лисий вирішив, що не слід зволікати. Він наказав дітям обв'язати навколо себе мотузки, які можуть знадобитися, Івась зв'язав ватажка, що, на щастя, ніяк не приходив до тями.