Коли він з першими санками, весь мокрий, виліз на штрек, Гарасько куняв біля порожнього вагончика.

– Тобі добре, і спати можна.

– Ти знаєш, сьогодні, мабуть, щось трапиться.

– Де трапиться?

– У нас, у шахті.

– А хіба що?

– Сон такий бачив.

І, майстерно чвиркнувши крізь рідкі зуби, Гарасько шморгнув носом. Ілько запитливо втупився в його глузливі маленькі очі, схожі на два зубки часнику.

– У мене сон як у око вліпить. Отож гляди, не лови ґав.

У Ілька по спині пробіг холодок, він хутко вивернув вугілля, зняв хмару куряви і, сопучи, мовчки поліз назад у чорну пічку. Щойно він виткнувся у вибій, як над ним розляглись один по одному два дужих удари, мов випалили під самим вухом із гармати. Земля здригнулась під руками. Ілько упав на лікті і злякано звів очі на стелю. У різних місцях тріснули підпірки, але у вибої і далі розмірено гупали удари:

– Ге-га, ге-га!

Ілько знову підповз до вибою і взявся до роботи. Лопата човгала й скреготіла об вугілля, але й крізь цей шум він чув, як у чорній пащі, не в силі витримати на собі ваги землі, може, в сто сажнів завтовшки, тріщали соснові підпірки.

– Зачинає, зачинає, стерво, – не одриваючись од роботи, кинув батько.

– Хоч би почекала до ночі, – обізвався Семен Сухий.

– Коли б ще не по вибій.

– Міцніше кріпи, Трохиме, – кинув уже до Задої Гирич.

– Це все одно, що сірнички. – І Задоя загнав ще одну підпірку під обапіл.

– Ну й шар попався!

– Ге, ге, ге!

– Як залізо.

– Ге, ге!

– Третій зубок міняю.

– Ге!

– Тут і за шість нахекаєшся, не те що за дванадцять.

– Ге, ге!

– А в мене підпірки під руками ламаються. Куди там їм удержати, сама сосна.

– Га, га, га!

Ударів над головою вже не було чути, і Ілько заспокоївся. Проте за другим разом, вилізши з санками на штрек, він таємниче сповістив Гараська:

– Стеля сідає.

– А я що тобі казав! Ото дивися – не засни. А то одного разу – у цій же лаві було – саночник сів біля санок, опустив голову на груди і заснув, а тут лава почала сідати. Спить він і не чує. Лава все нижче, все нижче, і він собі хилиться нижче. А це враз – тільки бух! Так і загнало йому голову в ноги. Як складаний ножик, закрило. Кинулися вибійники саночника рятувати, куди там: лава лягає, як сніг серед зими. Вони тікати, а вона за ними, просто по п'ятах, як хвиля, так і котиться.

Ілько знову зникає в чорній дірці. Він тягне назад по ходку свої незграбні санки і то заплющує, то розплющує очі, щоб перевірити, чи не хочеться йому спати. Зараз якраз сідає лава. Може, і з ним таке трапиться, як з тим саночником? Тільки подумав про це, як враз позіхнув і втяг у себе весь кіпоть від лампочки, що чадила йому під самим носом. Од чаду голова зробилася важкою, а все тіло ніби втратило силу й обважніло. Відвернувшись від лампочки, він знову позіхнув, кліпнув очима й відчув, що йому дійсно хочеться спати. Ілько навіть зупинився. Справді, хочеться спати! Хоч би на хвилинку притулитися до чого-небудь головою і задрімати. Тільки трошки. Може, це наслав на нього Гарасько таке? Ілько хитає головою, ніби хоче струсити з неї сон, але по тілу розходиться млосна втома, і очі злипаються, немов намазані клеєм.

Можливо, Ілько й не переборов би цієї солодкої спокуси, він уже навіть клюнув носом, та нараз над головою в надрах землі загув новий вибух. Підпірки затріщали, ніби дубові дрова на вогні. Із стелі закапала вода. Проте вибійники колупали стіну, як і раніше, а Задоя плішив складені гармошкою цямрини. Він весь лиснів від поту і вже не лазив, а качався котком.

Ілько знову вилазить із нори на штрек. Гарасько куняє на вугіллі.

– Чого ти все спиш?

– Порожняку немає.

– А я вже ні ніг, ні рук не чую. Сказилася б така робота. – І він з гуркотом перекидає санки аж під самий стояк.

– А ти обережніше. Один коногон так зачепив вагончиком кріплення, а за ним друге. Так воно як пішло валитись, як пішло, сажнів три стелі так і рухнуло йому на голову. Кінь, конєшно, тільки квакнув, а коногон попав під вагон.

– І задавило?

– Такого задавиш. Це ж був Василь Моренко. Попав між вагончиком і нахиленими стояками і сидить, як у курені. Чує, стукають по путях: «Живий?» – «Живий», – відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить і чекає. Знову стукають.

«Живий?» – «Живий», – відповідає. «Зараз відкопаємо!» Він сидить собі й чекає. Уже й їсти хочеться, а вони знову стукають. «Живий?» – «Живий», – відповідає, і вже, знаєш, так, по-нашому, по-шахтарському. «Зараз відкопаємо!» Разів десять отак і відповідав, а потім замовк. Стукають – мовчить, кличуть – мовчить.

– Ще б довше мнихались.

– Чекай. Тривогу зняли, скоріше копати. Розкопали. До нього, аж він…

– Давно мертвий!

– Хропе, аж земля із стелі сиплеться.

Гарасько шморгає носом і, приставивши до рота долоні, кричить у штрек:

– Давай порожняк, порожняк давай!

Із темряви вогкого штреку, де тліє жовта цятка, долітають хрипкі то лагідні, то сердиті вигуки.

– Вороч!

У відповідь чути удари копит об стальні рейки і лунке брязкання вагончиків.

– Чуть дай. Чуть дай, ну!

Западає тиша. Не чути навіть шереху. Коногон чекає і раптом вибухає майстерною лайкою:

– …Чуть дай!

Цей піднесений, насичений волею і каскадом динамічних слів вигук, мабуть, доходить до коня, як до солдата військова команда. Вагончики здригаються, і партія посувається вперед, посувається не більше, як того хотів коногон. Потім вагончики починають гуркотіти густим металевим басом, їх покриває в'їдливий степовий посвист, і партія мчить у чорних тунелях до бремсберга.

Гарасько чухає свою кудлату голову, схожу на чавун, шморгає носом і йде по вагончик.

– Ex, жисть-жестянка! – лається, слово в слово повторюючи коногона.

Ількові ця «жисть» теж починає не подобатись. На колінах не було вже живого місця. Руки вкрилися виразками. Він уже ледь тяг порожні санки, впирався тільки пальцями ніг, падав на лікті, але від цього санки ставали ще важчими, а тіло боліло ще більше. У вибої, на купі вугілля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля і з одвислим волом. Кругловидий десятник сидів, як сова, і важко відсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:

– Стомився, сердешний. Чого ото очі витріщив?

– Душу витріщиш, не те що очі.

– Ти про що?

– Уже одного немає.

Занесені для ударів кайла застигли в повітрі.

– Кажи толком.

– Видали на-гора в лантусі.

– Кого?

– Хабібулу. А сам винен. Тільки почали палити бурки, а його, косоокого, й піднесла чортяка. Нехрист голомозий!

– А ти, звичайно, караульних не поставив?

– Настачиш тих караульних.

– Кишені хазяям набиваєте! – Ілько побачив, як закипає батько. – А шахтар нехай гине? Тоді ще й «сам винен». Геть з вугілля!

Десятник пхекнув і, погойдуючи підвішеною на шиї лампочкою, поліз на штрек.

– Посіпаки чортові! – кинув услід Семен Сухий. – «Сам винен!» А оце, що без повітря задихаємося, теж самі винні?

– Чи було коли, щоб хазяї були винні? Ну почекайте, знайдемо тоді винних!

Гордій Байда спересердя загнав кайло у вугілля по саме кайловище. У Ілька від десятникових слів похололо всередині. Страх скував руки й ноги, на які він і без того вже не міг спиратися. Шпаркий піт заливав йому очі, а вибійники, зціпивши зуби, ще скаженіше кидалися на вугілля. І воно цілими брилами обвалювалося на під.

– Повертайся, повертайся, хлопче! – підганяв Гирич. – Вугілля вже нікуди відгортати.

– Ще засипле. – Семен Сухий наставив вухо. – Бач, підкрадається як.

Підпірки лускали й кололись. Від них уже відлітали тріски, а на кругляках під стелею виростали білі качани із розчавленої сосни.

Вибраний «стовп» сідав.

Гордій Байда декілька разів уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тоді він одкинув кайло і взявся за лопату.

– Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.

– Та я не стомився, тату! – тремтячим голосом виправдувався Ілько. Йому не хотілося, щоб до нього ставились як до малого.