Косов зблід. Саме про його комісарювання в загоні й допитувався слідчий. Знало про це лише кілька чоловік у камері. Він стиснув кулаки й кинувся до Попсуя, але між ними став Троян:

– Чекай, Косов. Винюхав, значить?

– Не ваша справа! Я не бажаю з вами балакати, я, я… – і він затарабанив у двері.

Але в очко визвірився вартовий і загрозливо гаркнув:

– Відійди, шпана!

– Як він зразу його впізнав! – зареготав Карбований.

Того ж вечора Попсуя викликали на допит. За півгодини він повернувся, і, намагаючись нікому не дивитися в очі, зібрав свої речі, і, навіть ні з ким не попрощавшись, пішов. Серед ночі викликали слюсаря Косова. Назад він уже не повернувся. В камері не спали до самого ранку. Троян ходив зосереджений, з міцно стиснутими губами, а коли побачив, що всі перейнялись якимось страхом, з докором сказав:

– Без жертв, товариші, не обійдемось. На те боротьба. Тепер самі побачили, як попсуї продають революцію. Ідіть-но сюди, будемо газету читати, а потім скажу, як вона потрапила до нас.

Розгорнувши газету, Троян вдоволено вигукнув:

– Ну от, я ж казав, що народ не буде ходити в німецькому ярмі. Забастували залізничники! Це ж яка допомога селянам! Німці тепер не зможуть вивозити хліб, перекидати війська для придушення повстань. От вам, товариші, плоди нашої агітації. А тепер ще треба, щоб шахти стали. Чуєте, товариші шахтарі? Та проти такої сили не те що триста тисяч окупантів, а й удвоє більше нічого не вдіють! Навіть коли й зламають страйк залізничників, усе одно паровози без вугілля не поїдуть. А не поїдуть паровози – не вивезуть хліба, лісу, руди. От як одне за друге чіпляється.

А через кілька днів по тому в камері з'явилися і залізничники. Один був машиніст, другий – слюсар із депо, а третій – мастильник. Їх зустріли як героїв.

– Держитесь, товариші?

– Забастовка росте?

– Всі вже залізниці України стали! – сказав машиніст.

– Ура! ура! – закричали в'язні.

– Качати залізничників!

Дехто взявся за машиніста, але він болісно крякнув і сказав:

– Мене вже і без вас покачали гайдамаки, аж дихнути не можу.

– Дома взяли, чи як?

– Облаву на Чечелівці зробили. Більше тисячі робітників затримали. А в німецького офіцера і список уже був. Декого провели під конвоєм до паровозів, а нас оце сюди.

– Ми тут довго не засидимось, – вставив мастильник, – нашого брата в концентраційні табори відсилають, аж у Білу на Підляшші.

– Що ще нового на волі? – спитав Байда.

– Де та воля, товаришу? Вся Україна тепер стала тюрмою. А ви чи не шахтар, бува?

– Вгадав!

– Ну то вам цікаво почути: по всьому Донбасу й Криворіжжю забастовки почались.

– Неначе підслухали тебе, товаришу Троян! – з захопленням вигукнув Карбований.

– Бо один центр керує, – відказав Троян. – Товариш Ленін думає не тільки за Росію, а за всіх трудящих.

– Це правильно, товаришу, якби не допомогли петроградські робітники, може б, німецькі окупанти вже й зламали залізничників.

– Про яку допомогу кажете?

– Шкода, не захопив відозви.

– А я приховав, – сказав слюсар депо і витяг із кепки клаптик паперу.

– Та ти своїми словами!

– А навіщо мені вигадувати? Нате читайте.

– Це від Петроградського комітету РКП(б), – сказав Троян, взявши відозву до своїх рук. – Про страйк залізничників. – Він пробіг очима перші рядки, потім підвищив голос: «…Хто може, хто повинен прийти їм на допомогу? Ми, їхні брати по боротьбі – російські пролетарі і в першу чергу передовий загін робітників Росії – революційний пролетаріат Петрограда… Нехай кожен пітерський робітник, робітниця, матрос, червоноармієць принесе свою лепту на велику справу визволення українських братів, що страждають у капіталістичному рабстві!»

– Ну, товариші, – сказав Троян, піднявши голову, – чули? «Брати по боротьбі – російські пролетарі!» З такими братами нас ніяка сила ніколи не зламає!

Назад до Калинівки Гордій Байда повернувся, коли вже надворі стояли холодні, прозорі дні й темні осінні ночі. За цей час його дружина Харита ще більше висохла і почорніла. Вперше за останні роки тепле, ніжне почуття прокинулося в його серці:

– Покріпись, старенька, чув, недовго вже їм верховодити. Погано ти, Ільку, матір годував!

– А їх скільки не годуй – однаково.

Ілько вилюднів, поширшав у плечах, ще більше став з обличчя подібний до Клима, але від батькових очей не заховалась і різниця. Уже третій місяць він працював за коногона і тепер на кожному кроці словами й рухами, не завжди чемними, намагався копіювати найбільших шибайголів із коногонів.

– А в нас пішла чутка, що вас уже копнули.

Ілько сказав це цілком байдуже і так же байдуже чвиркнув крізь зуби, як це робив Гарасько. Вражений Байда похитав головою. Харита, відчувши докірливий чоловіків погляд, глибоко зітхнула:

– Як з цепу хлопець зірвався.

– Щось ти, дивлюсь я, від рук відбився, Ільку. Хто це тебе просвіщає?

Ілько пхекнув і взявся за шапку:

– Став би я просвіщатися. Всякою мурою займатися. У нас своя програма.

– У кого це – в нас?

Ілько хотів сказати: «В анархістів!», але Гарасько наказав йому мовчати, що є така «партія» на шахті, і він тільки буркнув «у нас» і замовк.

– Може, в тебе з Гараськом? Ти й досі водишся з цим гицлем? У Гараська звісно яка програма – байдики бити. Ото його програма.

Гордій Байда за п'ять місяців сидіння у в'язниці мав час і нагоду наслухатися про партії та програми і згадав, як Клим теж про партії говорив:

– Чуєш, Харито, про Клима і в тюрмі не раз мені казали – на великого чоловіка росте. Розумний хлопець. – І з гордістю подумав, що й сам би тепер міг де в чім повчити Клима з політики.

Раніше Байда не звертав жодної уваги на дітей, хіба, розчулений горілкою, на пісенний лад пускав сльозу: «Сини мої, соколи». Тверезим він міркував інакше: «Якось повиростають, адже ми виросли». Але зараз Ількове шибайголовство вразило його неприємно, навіть боляче. Відчуваючи свою провину перед Климом, що вийшов у люди і без його, батькової, допомоги, навіть більше, переборовши батькову впертість, що тепер шпичками штрикала його совість, Гордій Байда, не певний, що зможе ще й сам прислужитися революції, не одну ніч, сидячи у в'язниці, думав над тим, щоб хоч менший син Ілько міг колись сказати, що батько напугав його на розум. «Вийшла з Климом у мене помилка, а вже Ількові шлях ясний. Подякують люди Климові, подякують Ількові, не забудуть і батька їхнього». Розбещений за його відсутність, Ілько тривогою наповнив батькове серце. В сірих очах під навислими стріхами кошлатих брів проступила скорбота.

– А в тюрмі були такі завбільшки, як і ти. Теж революцію робили. Ваня такий був. Що ж він утнув з гайдамаками? Розвішали вони універсал їхній, як маніфест ніби, що тепер, мовляв, наша Україна самостійна. Ваня і подописував на цих афішах: «Від Києва до Берліна самостійна Україна!» І тобі пора за розум братися.

– А в нас своя партія, – задерикувато сказав Ілько.

– Он як, ціла партія? І багато ж вас у партії?

– Хоч і небагато, зате варта і та боїться нас.

– Кого це – «нас»?

– Гараська, Митька Куцого і… мене. Нехай тільки тронуть.

– Що, Митько Куций уже повернувся?

– Давно. Усі пальці в перснях, а годинник який! І дні, і місяці показує.

– А варта не чіпає?

– Нехай тільки спробує зачепити, так наша партія їй покаже. У Митька шпалер хіба ж такий!

– Попався б він Климові. Барахольник. А що тут про Клима говорять?

Ілько зневажливо махнув рукою:

– Комісаром, кажуть, у армії наставили. Хто тільки що візьме – зразу розстрілює. Псих!

– Зате ти, дурню, розумний. Щоб ти мені про цих лоботрясів більше не згадував. А то я всю твою партію як спіймаю за вуха, так не те що шпалери, а й штани погубите.

Ілько розтяг зневажливо губи й пішов з хати.

– Що з цього хлопця вийде? – похитала Харита головою. – Самогон уже почав дудлити.