У всіх на язиці вертілася надбавка години.

– Завтра ніби наказ буде, – сказав Семен Сухий. – І не годину, а цілих чотири хочуть накинути.

– Цебто дванадцять годин працювати?

– А сказяться вони!

– Вони, може, і не сказяться, а ми так напевно сказимось.

– Не посміють. Хто б їм дозволив!

Десятники вигукували наряди. Біля чорної стінки стояв Люй Лі з кайлом на плечах. Він морщив своє плескате обличчя з припухлими повіками і весь час перепитував:

– Моя чево?

Кругловидий, з косо поставленими очима, Хабібула відкривав до нього білі зуби і з тугою в голосі говорив:

– Красний – товариш мене називав.

– І моя твоя товалис, – ніби виспівував Люй Лі і знову напружував слух на вигуки десятника.

З колодязя вилізла в іржавих ступах кліть і, як брудна перекупка, сіла на кулаки. Із дверець вискочив випхнутий вагончик і загримів на естакаду. Починали спускати людей, і Байда, підпихаючи наперед Ілька, зайшов до кліті. В одному з ним вибої працював і довгов'язий Гирич. Він теж мовчки переступив на кліть. За ним зайшов конюх Кіндрат Сусідка, з дрібненьким зморщеним обличчям і обстриженою ножицями борідкою. П'ятим вскочив, хрестячи пучкою лоба, кріпильник Задоя. Кліть хитнулась на линві. Ілько сполошено схопився за скобку над головою.

– Отак і тримайся, – сказав до нього, повчаючи, батько і зирнув з-під кошлатих брів на слизьку линву, що коливалася над головою. – Анахтеми! Мерця в яму – і то спускають на міцніших бичівках.

– Ото вона вже така? – зирнув і Задоя. – Не витримає. Єй-єй, обірветься! – І він смикнувся на плити, але Гирич схопив його за штани:

– Куди ти?

Дверцята з брязкотом упали перед самим носом Задої.

– Сам казав, що тепер буде не так, як за більшовиків!

Молот ударив чотири рази об кружало сталі, кліть здригнулася, ніби стала навшпиньки і потім шурхнула в темний вогкий колодязь.

– Ex, шахтар в шахту спускається, з білим світом прощається! – Гирич чвиркнув крізь рідкі зуби й круто вилаявся. На нього махнув рукою Задоя:

– Схаменися, краще перехрестився б!

– Мене вже варта перехрестила, і досі не хочеться сідати.

– Ой господи! Думав, нехай собі воюють на фронті, а тут буде спокійніше!

– Ільку, держись за верхню скобку! – повчав батько.

– А ще ремствували на комітети. Хіба за комітетів таке було?

– Їм аби тільки зідрати побільше баришів, – сказав писклявим голосом Сусідка. – Покрівля вже, як сніг, валиться.

– А коли ті штреки ремонтувалися?

– Або путя на що стали схожі?

– Ходиш, як під обухом.

Кліть тріщала від ударів об якісь виступи і, здригаючись усім тілом, падала вниз.

– Прости й помилуй… Вольная і невольная… Чого ти, дурню, прискаєш? – Задоя, поклавши сокиру в ноги, товстими й круглими, мов ковбаски, пальцями хрестив собі лоба.

Блимнув вогник верхнього горизонту, і Ількові почало здаватися, ніби кліть непомітно полетіла догори. Враз щось заверещало, запищало, як сотня полозків на морозі. Кліть крякнула й зависла. З розгону всі грохнули на підлогу. З-під лап на дерев'яних брусках запахло смаленим, потім на плечі хлюпнула студена вода.

Нахилившись над лампочками, кожен побачив жах у другого в очах. Кліть, ніби конаючи, кректала і з останніх сил намагалася виприснути з цупких обіймів погнутих брусків.

Першим отямився Ілько. Він схопив батька за руку і закричав:

– Тату, тату, що це?

– За скобку, за верхню скобку тримайся!

Гордій Байда проказав це як уві сні, бо Ілько, як і він, сидів навпочіпки.

– Затиснуло!

Крекчучи по-старечому, кліть враз зайшлася молодечим вереском, немов бруси її лоскотали під лапами.

– Рятуйте! – обкрутився на місці Задоя. – Здушило!

Всі враз схопилися на ноги, мов за командою. Ілько знов учепився за батька:

– Обірвалась?

– Держись, держись, синку, вона пройде! – заспокоював Сусідка.

Лампочки замиготіли попід стінами. На стінах під жовтуватим світлом ворушилися зруйновані цямрини. По них сльозилась іржава вода і зализувала рани від ударів залізного каркаса.

– Опускається!

– Догори смикають!

– Тепер обірвуть, обірвуть, анахтеми!

Задоя на своїх коротких ногах по-ведмедячому тупцяв попід стінками і не переставав скиглити:

– Пропали! Їй же богу, пропали!

Гирич застережливо тримався одною рукою за скобку, яка приходилася майже проти самого носа, другою обмацував зруйновані цямрини:

– От іроди прокляті! Коли ж це ще обвалилося?

– Не гніви Бога! – скиглив Задоя.

– Заткни свою пельку, а то гляди, щоб на-гора тебе вже ангели не винесли!

За тонкою обшивкою кліті попід стінкою тулилася драбина. Вона призначалася для полагодження стовбура і на випадок аварій кліті. Гордій Байда двома ударами кайла проламав дірку:

– Вилазьте на драбину!

До дірки першим кинувся Задоя. Він заткнув її собою, як туго набитий лантух. Але тільки зник у дірці його мокрий зад, як кліть ніби випала з рук і хутко полетіла вниз. Ілько від несподіванки ойкнув і, пустивши скобку, знову схопився обома руками за батька.

– Тепер як не обірветься, то, може, і живі будемо, – сказав Сусідка, враз повеселівши. – І це вже скільки раз на тому місці. Раніше хоч залагоджували, а тепер, як злодії, хапаються, щоб більше вкрасти, скоріше втекти. Цілики, і ті вже, анахтеми, кажуть вибирати.

– Якби надіялися кріпко сидіти, підготовку б вели. – Від пережитого хвилювання й важкого повітря голос у Гирича ніби намок у воді. – Штреки повідставали сажнів на п'ятнадцять скрізь.

– Буде, хлопче, ще й на тридцять. Думаєш, вони не чують на себе погибелі? Приклади вухо, як земля гуде. Прийде, прийде!

Блимнуло світло, і кліть стала.

Всі четверо, мов з могили, вийшли на рудничний двір. Шахтівничий дивився на них зляканими очима.

– Цілий ранок отак.

– А ти навіщо пускаєш, іроде? – замахнувся на нього кайлом Гордій Байда.

– Коли мені приказують. Хіба я не докладував Сивокозові? «Не твоє діло», – каже!

Розбиті пережитим страхом, усі опустилися на круглу колоду.

– Скоро живцем будуть закопувати людей. Ну, не іроди, га? – Гордій Байда запитливо глянув на своїх товаришів. – Та їх не виганяти, а вбивати, проклятущих, щоб і на насіння не залишилося!

Сусідка зирнув на Гирича, посміхнувся. Цю їхню посмішку Байда зрозумів краще за слова. Збентежений, він підняв з землі грудку вугілля й розчавив її на порошок.

– Чи встиг Задоя хоч схопитися за драбину?

Гирич підійшов до стовбура й гукнув:

– Трохиме, агов! – і прислухався. – Лізе!

– Тому Бог поможе, – сказав Сусідка. – Він у нього як на жалуванні: свічку поставив, десятникові тикнув трьошницю, дивись – і набігла упряжка.

– Хоч у ката, аби плата!

По плитах прогриміла вагонетка з ґлеєм, вскочила в кліть і причаїлась.

– А казали – Гнат бастує, – кинув, дивлячись під ноги, Байда. – Прийшов же сьогодні.

– Убогий? Хоч і не захочеш, то прийдеш.

– Чого це так?

– Вибирати нема з чого: або в берестейську тюрму, або в шахту. З ним не панькатимуться, раз на прикметі.

– Берестейська ще б нічого, – зітхнув Сусідка, викручуючи гніт у лампі, – ніби аж у Сілезькі копальні засилають. Від Мартина, що з перших днів забрали, жінка листа дістала. Аж туди загнали. Справжня, пише, каторга.

– Та будуть дякувати повік центральних панів з Ради за піклуваннячко.

З драбини зліз Задоя. Він був потовчений і припадав на одну ногу.

– У пекло – і то, мабуть, краща дорога. – Він сердито, мов облитий помиями пес, фиркав крізь ріденькі вуси й струшувався всім тілом.

– Призвичаюйся, Трохиме, – повчально сказав Сусідка, – тобі його не минувати. Ну, там уже моя кавалерія виглядає мене! – І він задріботів по квершлагу до стайні.

Знову чмокнула кліть, стукнули двері, і під жовте світло з обличчями мерців вийшли ще п'ятеро шахтарів.

Шахтівничий дивився на них зляканими очима:

– Цілий ранок отак!

Ілько, пригнічений глухим, темним підземеллям, мовчав. Він уже тремтів усім тілом: до шкіри, вкритої сиротами, мов пластир, неприємно липла сорочка. Його потягло назад, на-гора. Від думки, що в цьому страшному мороці доведеться пробути аж дев'ять годин, хотілося заплакати.