Він спитав:

— Хто тут мадемуазель Елізабет Руссе?

Пампушка здригнулася й обернулась:

— Це я. t

— Мадемуазель, прусський офіцер хоче негайно поговорити з вами.

— Зі мною?

— Так, якщо ви дійсно мадемуазель Елізабет Руссе.

Вона зніяковіла, якусь мить подумала й рішуче заявила:

— Може, й так, але я не піду!

Навкруги всі заворушились, засперечались, кожен дошукувався причини такого наказу. Підійшов граф.

— Ви не праві, мадам, ваша відмова може привести до серйозних наслідків. Ніколи не треба суперечити людям, сильнішим за нас. Це запрошення, безумовно, не являє ніякої небезпеки; мабуть, забули виконати якусь формальні сті».

Всі приєдналися до графа, просили, умовляли, наполягали і, нарешті, переконали її; адже кожний побоювався ускладнень, які могли б виникнути внаслідок такого нерозсудливого вчинку. Кінець кінцем вона сказала:

— Гаразд, але роблю я це тільки ради вас.

Графиня потиснула їй руку:

— І ми вам за це щиро вдячні!

Пампушка вийшла. На неї чекали, щоб сісти до столу.

Кожний жалкував, що замість цієї нестриманої, запальної дівчини не запросили його, і в думках підготовляв усякі банальні фрази на випадок, якщо і він буде викликаний.

Але хвилин через десять Пампушка повернулась, уся червона, задихаючись, не тямлячи себе від роздратування. Вона бурмотіла:

— Ах, негідник! Негідник!

Усі кинулися до неї, щоб довідатись про те, що сталося, але вона не сказала ні слова; а коли граф почав наполягати, відповіла з величною гідністю:

— Ні, це вас не стосується, я не можу сказати.

Тоді всі посідали круг великої миски, від якої йшов запах

капусти. Незважаючи на цей переполох, вечеря проходила весело. Сидр був добрий, і подружжя Луазо, а також черниці пили його з ощадливості. Інші замовили вино; Корнюде зажадав пива. У нього була своя власна манера відкупорювати пляшку так, щоб пиво шумувало, розглядати його, нахиляючи й підносячи склянку до лампи, щоб краще оцінити колір. Коли він пив, його густа борода, що набула за довгий час кольору його улюбленого напою, ніби тріпотіла від ніжності, погляд скошувався, щоб не губити з очей склянки, і здавалося, ніби він виконує те єдине призвання, заради якого й народився на світ. У думці він ніби намагався зблизити й сполучити обидві великі пристрасті, що заповнювали все його життя: пиво і Революцію; і, безумовно, він не міг пити одне, не думаючи про

другу.

Подружжя Феланві їло, сидячи край стола. Чоловік пихтів як старий локомотив, і в грудях у нього так клекотіло, що він не міг розмовляти за їжею; зате дружина його не мовчала й хвилини. Вона розповідала про всі свої враження від приходу пруссаків, про те, що вони робили, що казали; вона ненавиділа їх насамперед тому, що вони коштували їй чимало грошей, а також тому, що в неї було двоє синів в армії. Зверталась вона переважно до графині, бо їй приємно було розмовляти з такою благородною дамою.

Розповідаючи що-небудь дражливе, вона знижувала голос, а чоловік час від часу перепиняв її:

— А чи не краще тобі помовчати, пані Фоланві?

Але вона не звертала на нього ніякої уваги і продовжувала:

— Еге, пані, ці люди тільки те й роблять, що їдять картоплю з свининою та свинину з картоплею. І не вірте, будь ласка, що вони охайні. Зовсім ніі Вони, вибачайте на слові, паскудять скрізь. А подивилися б ви тільки, як вони цілими годинами, цілими днями виробляють свої вправи: зберуться всі у полі — і марш уперед, марш назад, поворот туди, поворот сюди. Краще б вони землю орали у себе на батьківщині чи дороги прокладали б! Та де там, пані, з цих військових ніхто користі не бачить! І нащо це бідолашний народ годує їх, коли вони тільки того й навчаються, щоб людей убивати? Я стара, темна жінка, що й казати, а коли подивлюсь, як вони, себе не жаліючи, топчуться з ранку до ночі, завжди думаю: «От є ж люди, які роблять усякі відкриття, щоб принести користь, а навіщо потрібні такі, що з шкури лізуть, аби тільки шкодити?» Та й справді, хіба це не мерзота — забивати людей, хто б вони не були: пруссаки, англійці, поляки, чи французи? Якщо мстиш кому-небудь, хто тебе образив, — за це карають, отже, це погано, а коли синів наших знищують, як дичину, з рушниць, виходить, це добре, — адже тому, хто знищить більше людей, дають ордени! Ні, знаєте, ніяк я цього не збагну.

Корнюде голосно сказав:

— Війна — варварство, коли напад акт» на мирного сусіду, але це священний, обов’язок, коли захищають вітчизну.

Стара схилила голову:

— Так, коли захищаються — інша справа; та чи не краще було б перебити всіх королів, які затівають війни заради своєї втіхи?

Догляд Корнюде спалахнув:

— Браво, громадянко! — вигукнув він.

Пан Карре-Ламадон глибоко замислився. Хоч він і схилявся перед відомими полководцями, здоровий розум старої селянки примусив його задуматися: яку користь могли б дати країні стільки гулящих тепер і, отже, руїнницьких роботах рук, стільки страченої сили, коли б використати її для великих промислових робіт, на завершення яких потрібні будуть століття.

А Луазо, підвівшись з свого місця, підсів до господаря і пошепки заговорив з ним. Товстун реготався, кашляв, відхаркувався; його товстий живіт весело підскакував від жартів сусіди, і трактирщик тут же закупив у Луазо шість бочок бордо на весну, коли пруссаки підуть.

Тільки-но закінчилась вечеря, як усі, геть стомлені, пішли спати.

Тим часом Луазо, який встиг уже дещо помітити, поклав у ліжко свою дружину, а сам почав припадати до замкової щілини то оком, то вухом, щоб, як він казав, збагнути «таємниці коридора».

Приблизно через годину він почув якесь шарудіння, швидко подивився і побачив Пампушку, яка здавалася ще пишнішою в блакитному кашеміровому пеньюарі, оздобленому білим мереживом. Вона тримала свічник і йшла до багатозначного номера в кінці коридора. Але десь поруч відчинились інші двері, і коли Пампушка через кілька хвилин верталася, за нею ступав Корнюде в підтяжках. Вони говорили пошепки, потім зупинились. Мабуть, Пампушка рішуче захищала доступ у свою кімнату. Луазо, на жаль, не розбирав слів, але, наприкінці, коли вони підвищили голос, йому пощастило розібрати кілька речень. Корнюде гаряче наполягав. Він казав:

— Послухайте, це ж безглуздо: чи це вам так тяжко?

Вона була явно обурена:

— Ні, дорогий мій, бувають випадки, коли це неприпустимо, а тут це був би просто сором.

Він, мабуть, не зрозумів і спитав — чому. Тоді вона остаточно розсердилась і ще більш підвищила голос:

— Чому? Ви не розумієте — чому? Коли в будинку пруссаки і навіть, може, в сусідній кімнаті?

Він замовк. Ця патріотична соромливість повії, яка не дозволяє пестити себе поблизу ворога, мабуть, збудила в його серці ослабле почуття власної гідності, бо він тільки поцілував її й крадькома повернувся до своєї кімнати.

Луазо, що дуже розпалився, відійшов від щілини, зробив антраша, надів нічний ковпак, підняв край ковдри, під якою спочивав твердий кістяк його подруги, і, розбудивши її поцілунком, прошепотів:

— Ти мене кохаєш, серденько?

Потім усе в домі затихло. Та скоро невідомо звідки, можливо, з льоху, а може, з горища, почулося, могутнє, одноманітне, розмірене хропіння, глухий і протяжний гул, ніби дрижала від кипіння покришка на паровому казані. Це спав пан Фоланві.

Вирішено було рушати другого дня о восьмій годині ранку, а тому на цей час усі зійшлися в кухні; проте карета, брезентова покрівля якої вкрилася сніговою шапкою, самотньо височіла посеред двору, без коней і кучера. Даремно шукали його в стайні, на сіннику, в сараї. Тоді чоловіки вирішили дослідити місцевість і вийшли. Вони опинилися на площі, в одному кінці якої стояла церква, а по боках — два ряди низеньких хаток, де виднілися прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, трохи далі, мив підлогу в перукарні. Третій, що заріс бородою по самісінькі очі, цілував немовля, що плакало, і колисав його на колінах, щоб заспокоїти; товсті селянки, чиї чоловіки були в «діючій армії», на митах показували своїм слухняним переможцям роботу, яку ті мали зробити: нарубати дров, засипати суп, змолоти каву; один з них навіть прав білизну своєї хазяйки, дряхлої й немічної старої.