— Пані, ви ще не в таких літах! Кілька днів відпочинку — і все зникне. Треба, пані, гуляти й не плакати ні в якому разі.

Одягшись, графиня зразу ж подалася в парк і вперше після смерті матері зайшла в садок, де любила колись доглядати й рвати квіти, звідти подалася до річки й гуляла понад берегом до сніданку.

Сівши проти чоловіка поруч дочки, вона сказала, щоб довідатись про їхню думку:

— Сьогодні я почуваю себе краще. Мабуть, я не така бліда?

— О, у вас іще дуже поганий вигляд, — відповів граф.

Серце її стиснулось, і сльози підступили до очей, бо вона

звикла плакати. До самого вечора, і взавтра, і в наступні дні, коли вона думала чи про матір, чи про себе саму, раз у раз ридання перехоплювали їй горло й сльози бриніли на очах, але, щоб не полились вони й не порили щік, вона стримувала їх і надлюдським зусиллям звертала свою думку на щось стороннє, не давала їй волі, підкоряла її собі, гнала геть від свого горя — силкувалася заспокоїтись, розважитись, не згадувати більше ні про що сумне, аби на обличчі її знову заграли барви.

Вона не хотіла їхати до Парижа й бачитись з Олів’є Бертеном, поки не стане такФЮ, як була. Розуміючи, що вона занадто схудла, а жіноче тіло в її літа потребує повноти, щоб бути тугим і пругким, вона намагалася збуджувати апетит прогулянками по шляхах та сусідніх лісах, і хоч поверталась додому стомлена, не почуваючи голоду, багато їла силоміць.

Граф, якому хотілось вернутися до Парижа, не розумів її упертості. Нарешті, бачачи її непоборний опір, він заявив, що їде сам, даючи графині волю повернутись, коли вона схоче.

Другого дня вона одержала телеграму із звісткою про приїзд Олів’є.

їй хотілось тікати — так вона боялась його першого погляду. Вона збиралася перечекати ще тиждень-два. За тиждень, доглядаючи себе, можна зовсім змінитися на обличчі, бо жінки, навіть здорові й молоді, за день дуже змінюються від найменшого хвилювання. Але сама тільки думка показатись Олів’є серед білого дня, серед поля, під яскравим сонцем серпневого дня поруч із свіженькою Ан-нетою так стурбувала її, що вона вирішила не їхати на вокзал, а чекати його в півтемній вітальні.

Сівши у себе в кімнаті на канапу, вона замислилась. Завіски вряди-годи колихались від жаркого вітерця. В повітрі розлягалося сюрчання коників.

Ніколи ще не почувала графиня такого суму. Це не був той страшний гнітючий біль, що приголомшив її серце й пригнобив, знищив її біля тіла коханої матері. Цей біль, що здавався їй невигойним, обернувся за кілька днів на якийсь журний спогад; але тепер її мовби захопила й понесла глибока хвиля туги, в яку її втягло непомітно і з якої вона вже ніколи не вирине.

їй хотілося плакати, дуже хотілось, але вона стримувала себе. Коли очі зволожувались від сліз, вона мерщій витирала їх, підводилась, ходила, дивилася на парк та на чорних круків, що поволі кружляли в блакиті над високими деревами.

Потім підступалася до дзеркала, пильно оглядала себе, витирала сліди сліз, доторкаючись пуховичком з рисовою пудрою до кутиків очей, і зиркала на годинника, силкуючись відгадати, де саме зараз їде Олів’є.

Як і всі жінки, охоплені справжньою чи вигаданою скорботою, графиня почувала до нього нестримне кохання. Адже він був для неї всім, всім, дорожчим, ніж саме життя, всім тим, чим стає для нас єдина любима істота, коли насувається старість.

Аж тут надворі заляскав батіг. Вона підбігла до вікна й побачила запряжений двома кіньми фаетон, що об’їжджав поляну. Олів’є, який сидів поруч Аннети в глибині екіпажа, замахав хусточсою, вгледівши графиню, а вона привітала його обома руками. Потім вийшла, і хоч серце її завмирало, вона була вже щаслива, вже тремтіла, радіючи, що бачить його так близько, що може розмовляти з ним.

Вони зійшлись у передпокої біля дверей до вітальні.

Він у нестримному пориві простяг до неї руки й вигукнув, щиро схвильований:

— Ох бідолашна графине, дозвольте ж поцілувати вас!

Вона заплющила очі, схилилась і пригорнулася до нього,

підставляючи щоки, і поки він цілував її, шепнула: «Люблю тебе».

Потім Олів’є, не випускаючи графиню з обіймів, глянув на неї, кажучи:

— Подивимось на це сумне обличчя.

Вона ледве стояла на ногах.

Ноги у неї підломлювались.

— Так, трохи бліденька, та це нічого, — вів Олів’є далі.

Щоб подякувати йому, вона пробурмотіла, не знаходячи

інших слів:

— Ах любий друже, любий друже!

Але він обернувся, шукаючи позад себе Аннету, яка кудись зникла, і раптом мовив:

— Правда ж, дивно бачити вашу доньку в жалобі?

— Чому? — спитала графиня.

— Як то чому? — скрикнув він у надзвичайному запалі.— Та це ж ваш портрет, що я малював, це мій портрет! Це ви, якою я вас колись зустрів у герцогині. А чи пригадуєте ті двері, де ви пройшли перед моїм поглядом, як фрегат перед фортечною гарматою? І коли я оце побачив дівчину на пероні, всю в чорному, з сонячним сяйвом волосся над личком, кров у мене так і похолола. Здавалося, ось-ось заплачу. Я, що знав вас так добре, спостерігав вас ближче, ніж будь-хто інший, любив вас більше, ніж будь-хто інший, я, що відтворив вас на полотні,— я скажу вам: від цього можна було збожеволіти. Я, по щирості, подумав, що ви навмисне послали її на станцію, аби вразити мене. Боже мій, як я чудував ся! Кажу ж я вам — збожеволіти можна…

І він гукнув.

— Аннето! Нане!

Дівчина відповіла знадвору, де годувала коней цукром:

— Тут я, тут.

— Іди сюди!

Вона прибігла.

— Ану, стань поруч із мамою.

Вона стала, і він порівняв їх, однак при цьому машинально, неуважно примовляв: «Дивно, дуже дивно», — бо вони були вже не такі схожі, як раніше, в Парижі: дівчині чорне вбрання надавало нового виразу осяяної юності, а мати давно вже втратила той сонячний відтінок волосся й колір обличчя, що колись засліпили при першій зустрічі й сп’янили художника.

Потім графиня й Олів’є зайшли до вітальні. Він, здавалося, був невимовно радий.

— Ах, що за щаслива думка спала мені — приїхати сюди, — сказав він.

І додав: ^

— Ні, це ваш чоловік подав її мені. Він доручив привезти вас. А знаєте, що я вам пропоную? Не знаєте, правда ж? Пропоную вам, навпаки, лишитись тут. У Парижі через спеку гидко, а на селі — розкіш. Боже, як гарно!

Надвечір парк наповнився свіжістю, дерева тремтіли, від землі піднімалися непомітні випари, засновуючи обрій легким прозорим серпанком. Троє корів, низько похиливши голови, жалібно скубли траву, а четверо павичів, гучно б’ючи крилами, мостились на кедрі під вікнами замку, де звикли ночувати. Далеко в селі чути було гавкання собак, в тихому надвечірньому повітрі лунали людські поклики, перегукування через поля, з ниви на ниву, і короткі гортанні крики погоничів.

Олів’є, знявши капелюха, сяючи очима, дихав на повні груди і, відповідаючи на погляд графині, мовив:

— Ось де щастя.

— Воно минуще, — зауважила вона, підійшовши до нього.

— Берімо його, поки воно є.

Тоді вона сказала, усміхаючись:

— Досі ви не любили села.

— А тепер люблю його, бо ви тут. Не сила вже жити там, де вас немає. Замолоду можна кохати здалеку, в листах, у мріях, у чистому пориві,— може, тому, що попереду життя, чи, либонь, тому, що людина живе тоді не стільки потребами серця, скільки пристрастю; в мої ж літа кохання стає хворобливою звичкою, цілющою пов'язкою на ранах душі, що б'є вже тільки одним крилом і менше поривається до ідеалу. В серця, замість захоплення — егоїстичні вимоги. До того ж я добре знаю, — не можна гаяти часу, коли хочеш насолоджуватись усім тим, що для тебе залишилося.

— Ой, старий! — мовила графиня, беручи його за руку.

— Авжеж, авжеж, — повторив він. — Я старий. З усього це видно — волосся сиве, вдача міняється, сум налягає. А суму, хай йому чорт, я досі не знав! Якби мені в тридцять років сказали, що я колись без причини сумуватиму, турбуватимусь, буду невдоволений усім, то не повірив би. Виходить, серце моє теж постарішало.