Проте вона спробує,— коли чоловік поїде до Ронсьєра, — але це, можливо, станеться лише після вернісажу, що відбудеться наступної суботи.

— 'А перед тим, коли я вас побачу? — спитав Бертен.

— Завтра ввечері, у Корбелів. Крім того, приходьте

сюди bn четвер о третій, якщо ви вільні, і ще, гадаю, у п’ятницю ми обідатимемо разом у герцогині.

— Гаразд, чудово.

Він підвівся.

— Прощавайте.

— Прощавайте, друже.

Він стояв, не наважуючись піти, бо не пригадував майже нічого з того, що хотів спочатку їй сказати, і в голові його роєм роїлися думки, незбагненні, невиразні, і він не міг ні зібрати їх докупи, ані висловити.

Він іще раз сказав «прощавайте», взявши її за руки.

— Прощавайте, друже.

— Я вас кохаю.

Вона усміхнулась тією усмішкою, якою жінка в одну мить нагадує чоловікові про все, що вона йому віддала.

Із щемом у серці він мовив утретє:

— Прощавайте.

І пішов.

Здавалося, всі паризькі екіпажі того дня рушили на прощу до Палацу виставок. З дев’ятої ранку вони почали під’їжджати всіма вулицями, проспектами й мостами до цього ринку образотворчих мистецтв, де всі художники Парижа запрошували світських людей на вернісаж трьох тисяч чотирьохсот картин.

Юрба товпилася в дверях і, обминаючи увагою скульптуру, відразу ж піднімалась нагору, в галереї живопису. Вже вздовж сходів на стінах були розвішані полотна: тут експонувались картини так званих вестибюльних художників, які надіслали твори незвичайних розмірів або яким не зважилися відмовити. В квадратному салоні кипіла рухлива, гомінка юрба. Художників, що товклися тут цілий день, можна було пізнати зі жвавості, з гучності голосів та впевненості рухів. Вони тягли своїх друзів до картин, на які показували руками, з вигуками й енергійною мімікою знавців. Тут були всілякі художники: високі, з довгим волоссям, у м’яких сірих чи чорних капелюхах химерної форми, широких і круглих, як дахи, в капелюхах із звислими крисами, що кидали тінь на обличчя й плечі. Інші були низенькі, рухливі, худі або кремезні, з фуляровими нашийними хустками замість краваток, у піджаках або в чудернацьких бахматих костюмах, у які звичайно вбираються представники класу мазіїв.

Тут був клан красенів, франтів, бульварних художників;

клан чемних академіків, на грудях яких красувались червоні розетки, величезні чи малесенькі, відповідно до розуміння ними елегантності й доброго тону; клан буржуазних художників — кожного з них оточувала родина, як урочистий хор.

На чотирьох велетенських панно висіли полотна, удостоєні високої честі бути виставленими в квадратному салоні; вони ще від дверей вражали яскравістю тонів, блиском рам, свіжістю полакованих кольорів, сліпучих у різкому світлі, що падало згори.

Прямо проти дверей висів портрет президента республіки, а на другій стіні, поруч голих німф під вербами й майже залитого хвилею корабля, красувався якийсь генерал, весь гаптований золотом, у капелюсі із страусовим пір'ям та в червоних сукняних штанях. Єпископ давно минулих часів, що відлучав якогось варварського короля, вулиця одного із міст Сходу, повна мерців, яких скосила чума, тінь Данте, що подорожувала по пеклу, захоплювали й полонили погляд непереможною силою виразу.

В цьому величезному залі можна було також бачити атаку кінноти, стрільців у лісі, корів на пасовиську, двох великих вельмож минулого століття, що змагалися в двобої у завулку, божевільну, що сиділа на кам’яній тумбі, священика, що причащав умирущого, женців, річки, захід сонця, місячне сяйво, — одне слово, зразки всього того, що малюють і малюватимуть художники, доки існує світ.

Олів’є, стоячи в гурті знаменитих колег, академіків і членів жюрі, обмінювався з ними думками. Якась прикрість гнітила його, турбота за свою виставлену тут картину, успіху якої він не почував, незважаючи на гарячі поз доровле ння.

Він кинувся до дверей. На порозі стояла герцогиня де Мортмен.

— Хіба графиня не приїхала? — спитала вона.

— Я її не бачив.

— А пан де Мюзадьє?

— Теж ні.

— Він обіцяв чекати мене о десятій годині на площадці сходів і показати зали.

— Чи не дозволите мені замінити його, герцогине?

— Ні, ні. Ви потрібні друзям. Ми незабаром побачимося з вами, бо, сподіваюсь, снідатимемо разом.

Прибіг Мюзадьє. Його на кілька хвилин затримали біля скульптури, і він, задихавшись, вибачався.

— С^оди, герцогине, сюди, — казав він. — Почнімо звідси, з правого боку.

Тільки-но вони зникли в коловороті голів, як увійшла графиня де Гійруа об руку з дочкою, шукаючи поглядом Олів’є Бертена.

Він побачив їх, підійшов і сказав, вітаючись:

— Боже, які вони обидві гарні! Справді, Аннета швидко гарнішає. Вона змінилась за тиждень.

Дивлячись на дівчину пильним оком, він додав:

— Риси стали більш м’якими, колір обличчя ясніший. В ній уже набагато менше дівчинки й набагато більше парижанки.

І враз згадав про мету їхнього приходу:

— Почнімо з правого боку — ми доженемо герцогиню.

Графиня, бувши в курсі всіх справ живопису, стурбовано запитала, ніби сама виставила картину:

— Що кажуть?

— Чудовий салон. Визначний Бонна, два чудових Коро-люси Дюрана, видатний Пюві де Шаван, захоплюючий і зовсім новий Роль, вишуканий Жервекс й багато інших, Беро, Казен, Дюез — одне слово, сила-силенна гарних речей.

— А ви?

— Мене хвалять, але я невдоволений.

— ‘Ви завжди невдоволені.

— Інколи буваю. Але сьогодні я, здається, таки маю підстави.

— Чому?

— Не знаю.

— Зараз побачимо.

Коли вони підійшли до картини — двох селяночок, що купались у струмку, — коло неї стояли натовпом люди й милувалися. Це обрадувало графиню і вона шепнула:

— Та це ж розкіш, це шедевр! Найкраще із того, що ви зробили.

Бертен притиснувся до неї, повний кохання і вдячності за кожне її слово, що заспокоювало його страждання й гоїло рану. Вона, безперечно, має слушність, її розумні очі парижанки не помиляються! Він забув, що всі дванадцять років закидав* їй захоплення манірністю, вишуканістю, дешевою чутливістю, випадковими примхами моди, а не мистецтвом — саме мистецтвом, вільним від світських думок, тенденцій та забобонів.

— Ходімо, — мовив він, тягнучи їх далі.

І довго содив їх по залах, показуючй Іййлотн^^бясню-ючи сюжети, почуваючи себе щасливим із ними і завдяки їм.

— Котра година? — зненацька спитала графиня.

— Пів на першу.

— О! Ходімо мерщій снідати. Герцогиня чекає нас у Ледуайєна, і доручила мені привести вас, якщо ми не зустрінемось з нею тут.

Ресторан серед острівця дерев та кущів нагадував повнісінький, гучний вулик. Невиразний гомін голосів, вигуки, брязкіт склянок і тарілок розлягався навколо, долинав з усіх вікон і широко розчинених дверей. Тісно розставлені столи, за якими сиділи люди, розтягнулись довгими рядами вздовж сусідніх стежок праворуч і ліворуч від вузьких проходів, де бігали приголомшені, збуджені кельнери з тарелями м’яса, риби та овочів у руках.

Під круглою галереєю скупчилось стільки чоловіків та жінок, що це тлумище скидалося на якесь живе тісто. Всі сміялися, гучно перемовлялись, пили, їли, веселі від вина і сповнені тих радощів, що іноді падають на Париж разом із проміннями сонця.

Кельнер провів графиню, Аннету та Бертена до окремого кабінету, де їх чекала герцогиня.

Ввійшовши туди, художник побачив маркіза де Фаран-даля поруч його тітки, який, люб’язно всміхаючись, простягав руки, щоб узяти в графині та Аннети парасольки й накидки. І це так прикро вразило Бертена, що зненацька йому захотілось сказати щось брутальне й образливе.

Герцогиня пояснила, що вона випадково здибалась із небожем, а Мюзадьє пішов разом з міністром образотворчих мистецтв; і Бертен, думаючи, що цей банальний красень маркіз має одружитися з Аннетою, що він прийшов сюди задля неї і вже дивиться на неї, як на жінку, призначену для йото ліжка, нервувався й обурювавсь, — так наче зневажали його права, права таємничі й священні.