А втім, він ніколи не говорив про свою дружину, не виводив її у світ, де сам часто бував, і хоч мав трьох дітей, про це мало хто й знав.

Маріоль засміявся. Справді, ця жінка була рідкісного типу, дуже гарною, повною несподіванок! Він уперто, не відриваючись, вдивлявся в неї — це, здавалося, зовсім її не соромило — вдивлявся в це поважне й веселе обличчя, трохи свавільне, з задерикуватим носиком, з теплим рум’янцем, отінене русявим волоссям, яскравого, але м’якого тону, в це обличчя, на якому грали барви гарячого літа і дозрілості такої досконалої, ніжної, привабної, що здавалося, ніби ця жінка саме цього року, цього місяця, цієї хвилини досягла свого цілковитого розквіту. Він думав: «Чи не фарбується вона?» — й намагався вловити при корінні волосся яснішу або темнішу смужку, але не знаходив її.

Притлумлені кроки по килиму змусили його здригнутися й повернути голову. Двоє слуг принесли чайний столик. У великому срібному приладі, блискучому й складному, неначе хімічний апарат, тихенько булькотіла вода, що підігрівалася синім полум’ям спиртівки.

— Вип’єте чашку чаю? — спитала вона.

Коли він згодився, вона підвелася й прямою ходою, вишуканою в самій своїй твердості, не похитуючись, підійшла до столика, де пара співала в череві того приладу, посеред квітника з пиріжків, пундиків, зацукрованих фруктів і цукерок.

Легкий її силует виразно вимальовувався на шпалерах вітальні, і Маріоль помітив, який у неї тонкий стан і стрункі стегна в поєднанні з широкими плечима й повними грудьми, якими він тільки оце милувався. її світла сукня, звиваючись, розгорнулася за нею й неначе без кінця розтягувала по килиму її тіло, і в нього майнула груба думка: «Ну, сирена! Вона тільки зваблює».

Тепер вона обходила гостей, граціозними жестами пропонуючи ласощі.

Маріоль стежив за нею поглядом, коли Ламарт, що блукав з чашкою в руках, підійшов до нього й спитав:

— Підемо разом?

— Авжеж.

— Ходімо зараз! Я втомився.

— Зараз, так зараз. Ходімо.

Вони вийшли.

На вулиці письменник спитав:

— Ви додому чи до клубу?

— Зайду до клубу на часинку.

— До «Барабанщиків»?

— Так.

— Я проведу вас до дверей. Мені вже обридли ті клуби. Я ніколи там не буваю. А записався, щоб тільки брати екіпаж.

Вони взялися попід руку й пішли до церкви святого Августина.

Через кілька кроків Маріоль промовив:

— Що за дивна жінка! Якої ви думки про неї?

Ламарт голосно засміявся.

— Це вже починається криза, — сказав він. — Ви перейдете через неї, як і всі ми; я вже видужав, але свого часу теж перехворів нею. Друже мій, криза полягає в тому, що, зібравшись разом або зустрівшись хоч би де, її друзі говорять лише про неї.

— У всякому разі, особисто я говорю про неї вперше, і то цілком природно, бо ж ледве знаю її.

— Хай так. Поговорімо про неї. То знайте — ви закохаєтеся в неї. Це неминуче, через це переходять усі.

— Що ж то, вона така знадлива?

— І так, і ні. Ті, кому подобаються жінки колишніх часів, жінки душевні, сердечні, чутливі, жінки з давніх романів, ті її не люблять і так ненавидять її, що врешті починають говорити про неї всяку мерзоту. Ті ж, що, як ми, цінують чарівність сучасності, ті мусять визнати, що вона чудова, поки не прихиляться до неї. А от усі саме це й роблять. Врешті від цього не вмирають, та й страждають не дуже; але шаліють, що вона така, а не інакша. Ви теж того зазнаєте, якщо вона захоче; а вона вже наставила вам сильце.

Маріоль вигукнув, висловлюючи свою таємну думку:

— Ну, я для неї — перший-лішпий! Та й мені здається, вона цінує передусім титули й відзнаки.

— Так, це вона любить, що й казати! А в той же час їй на них начхати. Найсдавніший, наймодніший і навіть най-видатніший чоловік й десяти разів не буває в неї, якщо він їй не подобається; зате вона по-дурному заприязнилася з тим йолопом Френелем і причепою Мальтрі. Вона чомусь панькається з несусвітніми дурнями, може, тому, що вони її забавляють більше, ніж ми, а може, тому, що вони, власне, її більше люблять, а всі жінки до того чутливіші, ніж до всього іншого.

Ламарт усе говорив і говорив про неї, аналізуючи, міркуючи, щось доводив, потім знов сам собі суперечив; на запитання Маріоля він відповідав палко й щиро, як людина зацікавлена темою, але й трохи спантеличена, розум якої повен правдивих спостережень і помилкових висновків.

Він казав:

— Але ж вона не єдина: в наш час схожих на неї жінок знайдеться півсотні, коли не більше. Та ось хоча б тоненька Фремін, що зараз приїхала до неї, зовсім така сама, але зухваліша в поводженні й одружена з якимсь чудним паном, а через те її дім найцікавіша божевільня в усьому Парижі. Я і в цій кунсткамері часто буваю.

Вони, не помічаючи, проминули бульвар Мальзерб, вулицю Руаяль, алею Єлісейських Полів і вже підходили до Тріумфальної арки, коли Ламарт раптом витяг годинника.

— Голубе мій, — мовив він, — ось уже годину й десять хвилин, як ми говоримо про неї; досить на сьогодні. До клубу я вас проведу іншим разом. Ідіть спати, і я теж.

II

То була простора, світла кімната, — стіни й стеля її були обтягнені чудовим персидським полотном, що привіз один знайомий дипломат. На тому полотні тло було жовте, ніби його вмочено в золотисті вершки, а малюнки — різних відтінків, з перевагою персидської зеленої фарби, й зображали вони чудові будинки із загнутими дахами, а навколо них бігали чудернацькі леви в перуках, та антилопи з безмірними рогами і літали райські птахи.

Меблів було мало. На трьох довгих столах із зеленими мармуровими стільницями лежало все потрібне для жіночого туалету. На середньому — великі миски з грубого кришталю. Другий був захаращений цілою батареєю пляшечок, шкатулок і ваз, великих і малих, із срібними накривками, оздобленими вензелями. На третьому містилася сила-силенна приладдя й інструменту, створених до послуг сучасного кокетства, вжитку складного, таємничого й делікатного. В цьому кабінеті стояло тільки дві канапи й кілька низеньких крісел, оббитих м’якою стьобаною матерією, для відпочинку втомленого роздягненого тіла. Далі цілу стіну займало величезне дзеркало, яке відкривалось, немов ясний обрій. Воно складалося з трьох стулок, бічні поверталися на шарнірах, дозволяючи молодій жінці бачити себе одразу і прямо, і збоку, і ззаду, замикатися у власному своєму зображенні. Праворуч, у ніші, звичайно запнутій завісою, була ванна, чи, певніше, глибокий басейн, теж із зеленого мармуру, до нього спускалися два східці. Бронзовий амур, — зграбна фігурка роботи Предо-ле, — сидячи на краю басейну, лив до нього теплу й холодну воду із двох мушель, якими він грався. В глибині цього куточка піднімалося гранчасте венеціанське люстро, із похило поставлених дзеркал, сходячись круглястим склепінням, воно захищало, ховало й одбивало в кожній своїй часточці і купальню, і купальницю.

Трохи далі стояв красивий письмовий стіл, простий

і сучасний, англійської роботи, всіяний розкиданими паперами, згорнутими листами, розірваними конвертами з блискучими золотими вензелями. Тут вона писала й проводила час, коли бувала сама.

Простягтись на канапі в китайському халаті, пані де Бюрн відпочивала після купання: її голі руки, прекрас ні, гнучкі й пружні, сміливо виступали з широких складок матерії, а підібране вгору й туго скручене рудувате волосся лежало на голові важкою масою.

В двері постукала покоївка і, зайшовши, подала лист.

Пані де Бюрн узяла його, подивилася на почерк, розірвала, прочитала перші рядки й спокійно промовила до служниці:

— Я подзвоню вам за годину.

Залишившись сама, вона всміхнулася з переможною втіхою. Перших слів було досить, щоб зрозуміти, що це — довгожданне Маріолеве освідчення. Він опирався куди довше, ніж вона сподівалася, бо ось уже три місяці, як вона його зваблювала, вживаючи всіх своїх чарів, усю свою чарівну принаду і виявляючи йому знаки уваги, якими ще нікого не вдостоювала. Він здавався недовірливим, упередженим, настороженим проти неї, проти постійно наставлених пасток її ненаситного кокетства. Треба було багато душевних розмов, в які вона вкладала всю свою зовнішню звабу, всю чарівну силу свого розуму, немало музичних вечорів, коли біля рояля, де ще бриніли струни, біля сторінок партитури, сповнених співучої душі композитора, вони тремтіли від однакового зворушення, щоб нарешті вона помітила в погляді приборканого чоловіка принижене благання знесиленої любові. Вона-то, кокетка, добре розумілася на цьому! Вона так часто, з хижою, як у кішки, спритністю та з невичерпною цікавістю збуджувала в чоловіків, яких їй щастило спокусити, ту таємну й жорстоку недугу! Вона тішилася, бачачи, як поступово заполоняє їх, як скоряє, панує над ними, завдяки непереможній жіночій могутності, як стає для них Єдиною, стає свавільним і владним Кумиром. Інстинкт війни й завоювання розвився в ній поступово, як розвиваються приховані недуги. Може, ще в роки подружнього життя в її серці зародилася потреба мститися, невиразна потреба відплачувати чоловікам за те, що вона витерпіла від одного з них, узяти гору, зігнути їхню волю, зламати опір і теж завдати їм болю. Але головне, вона вдалася кокеткою, і як тільки відчула себе вільною, то взялася переслідувати й приборкувати закоханих, немовби мисливець переслідує дичину, — просто задля втіхи бачити, як вони падають. Але серце не прагнуло хвилювання, як серця ніжних і вразливих жінок; вона не шукала ні всепоглинаючої пристрасті одного чоловіка, ані щастя взаємного кохання. їй-лише треба було бачити довкола себе загальний подив, пошану, поклоніння, любовний фіміам. Хто тільки одвідував її оселю, мусив бути рабом її краси, і ніякий духовний інтерес не міг її надовго прив’язати до тих, хто опирався її кокетуванню, нехтував кохання взагалі чи любив іншу. Щоб стати її приятелем, треба було закохатися в неї; зате до закоханих вона виявляла надзвичайну запобігливість, чарівну уважність, безмежну ласкавість, щоб утримати коло себе всіх, кого вона полонила. Коли вже хтось потрапляв до почту її поклонників, то ніби належав їй по праву переможця. Вона керувала ними спритно й мудро, відповідно до їхніх вад, добрих прикмет і до характеру їхніх ревнощів. Хто вимагав занадто багато, того вона проганяла, коли хотіла; потім, як вони розумнішали, знову допускала їх, але на суворих умовах; і, немов розбещене дівча, так тішилася з тієї знадливої забави, що їй здавалося однаково цікаво і зводити з розуму старих панів, і крутити голови молодим.