Маріоль нараз спинився, зворушений невимовним подивом. Де це він? У лісі чи на дні моря — моря листу та світла? На дні океану, позолоченого зеленим сяйвом?

Він почував себе трохи краще, далі від свого горя, спокійнішим, у більшій безпеці і ліг на рудий килим з сухого листя, що його дерева скидають лише тоді, коли одягаються в нові шати.

Тішачись свіжим, чистим, м’яким повітрям та дотиком землі, він скоро пройнявся бажанням, спочатку невиразним, потім певнішим, не бути самотнім в цих чудових місцях, і тоді йому спало на думку: «Ах, коли б вона була тут зі мною!»

Він раптом знов побачив Сен-Мішель і, пригадавши, наскільки пані де Бюрн була там інша, ніж у Парижі, подумав, що тільки того дня, коли в ній прокинулися почуття, розквітлі на морському просторі, серед білих пісків, вона кохала його трохи, протягом кількох годин. Справді, на дорозі, затопленій морем, у монастирі, де, прошепотівшр його ім’я «Андре», вона немов сказала: «Я ваша», — та ще на «Стежці божевільних», коли він майже ніс її в повітрі, в ній зродилося щось близьке до любовного пориву, але захоплення вже ніколи не верталося до цієї кокетки, коли її ніжка знов ступила на паризький брук.

Але тут, біля нього, в цій зеленій купелі, побачивши цей приплив — приплив свіжих рослинних соків, — хіба не могло б знов проникнути в її серце перелітне й солодке хвилювання, що колись огортало її на нормандському березі?

Він лежав, розкинувшись, горілиць, змучений своїми мріями, блукаючи поглядом по хвилях верховіть, осяяних сонцем, і помалу почав заплющувати очі, приспаний великим спокоєм лісу. Нарешті він заснув, а як прокинувся, то побачив, що вже третя година пополудні.

Підвівшись, він уже не почував такого суму, такого болю і знову рушив у дорогу. Він нарешті вибрався з лісової гущавини і спинився на широкому перехресті, звідки розходилося, немов зубці в короні, шість казково високих алей, вони губилися в листяній прозорій далечині, в смарагдовому повітрі. На придорожньому стовпі написано назву цієї місцевості: «Королівський гай». Справді, то була столиця царства буків.

Мимо проїздив екіпаж. Він був вільний. Маріоль найняв його і звелів їхати до Марлота, звідти він піде пішки до Монтіньї, спершу пообідавши в трактирі, бо хотілося вже їсти.

Маріоль пригадав, що напередодні бачив недавно відкритий заклад: отель «Коро», пристановище для художників, опоряджений в середньовічному дусі, на зразок паризького кабаре «Чорний Кіт». Екіпаж довіз його туди, і він крізь розчинені двері увійшов до просторої зали, де стародавні столи та незручні лавки ніби чекали п’яничок якогось минулого століття. В глибині кімнати молода жінка, цевне, служниця, стоячи наверху подвійної драбинки, вішала стародавні тарілки на цвяхи, вбиті занадто високо для її зросту. То спинаючись на пальцях, то стаючи на одну ногу, вона тяглася вгору, одною рукою спираючись на стіну, а в другій тримаючи тарілку. Її рухи були спритні й гарні, бо вона мала струнку фігуру, а хвиляста лінія від зап’ястка руки і до щиколотки гарно мінялася при кожному її зусиллі. Вона стояла спиною до дверей і не чула, як увійшов Маріоль, він спинився, дивлячись на неї. Йому згадався Предоле. «їй-право, яка вона гарна! — подумав він. — Яка струнка ця дівчина!»

Він кашлянув. Вона мало не впала з несподіванки, але, утримавши рівновагу, скочила додолу з легкістю танцюристки на линві і, всміхаючись, підійшла до гостя:

— Що накажете, пане?

— Поснідати, панночко.

Вона зважилася сказати:

— Скоріше пообідати, бо вже пів на четверту.

— Ну, пообідати, коли ви так хочете, — відповів він. — Я заблудився в лісі.

Вона перерахувала йому страви, що були до послуг мандрівників. Маріоль вибрав і сів до столу.

Вона пішла передати — замовлення, потім вернулася накрити на стіл.

Він дивився на неї і думав: «Господи, яка вона гарненька, жвава й чистенька!» В робочій сукні, з підтиканою спідницею, з закачаними рукавами й відкритою шиєю, вона була така метка, аж приємно дивитись. Корсаж гарно окреслював її стан, а своїм станом вона мала право пишатися.

Ледь-ледь засмагле обличчя, зарум’янене свіжим повітрям, було кругловиде і пухке, але таке свіже, немов тільки-но розпукла квітка, з гарними, карими, блискучими очима, в яких усе немов сяяло, широким ротом, повним чудових зубів, і розкішним каштановим волоссям, яке виявляло живучу силу того молодого дужого тіла.

Вона принесла редиску й масло. Він узявся до їжі й уже не дивився на неї. Щоб розважитися, він попросив пляшку шампанського і випив її всю, а по каві — ще дві чарки кюмелю. Він пив майже натщесерце, бо, виходячи з дому, з’їв лише трохи холодного м’яса з хлібом, а тому тепер відчув, як його охопив, скував і заспокоїв якийсь сильний дурман, що здався йому забуттям. Його думки, його жаль і туга немов розчинилися, втопилися в ясному вині, що так швидко обернуло його змучене серце в серце майже нечутливе.

Він, не кваплячись, повернувся до Монтіньї, прийшов додому і, дуже втомлений і сонний, ліг у постіль, як тільки настав вечір, і зразу заснув.

Але серед ночі він прокинувся, йому було недобре, щось його мучило, немов кошмар, прогнаний ото на кілька годин, знов підкрався до нього, щоб перебити йому сон. Вона була тут, вона, пані де Бюрн, вона повернулася сюди і блукає навкруг нього в товаристві графа фон Бернгауза. «Ну от, — подумав він, — тепер я ревную. Чому?»

Чому він її ревнував? Він скоро це зрозумів. Незважаючи на свій страх і турботу, поки він був її коханцем, він почував, що вона вірна йому, вірна без пориву, без кохання, просто тому, що хоче бути чесною. Але він усе розбив, він повернув їй волю, все скінчилося. Чи житиме вона тепер самотня, без нового зв’язку? Так, якийсь час, напевне… А потім?.. Чи не походила ота вірність, якої вона досі дотримувала, не будячи в ньому ніякого сумніву, з невиразного передчуття, що, покинувши його, Маріоля, від нудьги вона одного дня, після більш чи менш тривалого відпочинку, має його замінити, — не через захоплення, а втомившись від самотності, як вона з часом кинула б його, втомившись від пристрасті? Хіба ж не буває в житті, що коханця терпляче тримають назавяеди при собі тільки зі страху перед його наступником? До того ж ця заміна коханця здалася б нечистою такій жінці, як вона, — надто розумній, щоб піддатися забобонам вини й безчестя, але обдарованій чутливою моральною соромливістю, що оберігає її від справжнього бруду. Вона — світський філософ, а не доброчесна міщанка, вона не злякається таємного зв’язку, але С байдуже тіло здригнулося б від огиди на думку про багатьох коханців.

Він вернув їй волю… і що ж?.. Тепер вона, напевне, візьме собі іншого! І то графа фон Бернгауза. Маріоль був певен того і страждав тепер невимовно.

Чому він із нею порвав? Він покинув її, вірну, приязну й чарівну! Чому? Тому, що був брутальною тварюкою і не розумів кохання без почуттєвого потягу?

Чи справді це так? Атож… Але було й щось інше! Передусім він боявся страждання. Він утік від жалю, що його не люблять так, як він любить, утік від тої жорстокої незгоди між ними, від неоднаково ніжних поцілунків, утік від безнадійної, тяжкої недуги свого серця, недуги, що, може, ніколи вже не мине. Він злякався надмірних мук, він боявся зносити цілими роками смертельну муку, яку передчував протягом кількох місяців, а зазнавав усього кілька тижнів. Малосилий, як завжди, пін відступився перед цим болем, як усе своє життя відступався перед усякими труднощами.

Отже, він не здатний нічого зробити до кінця, не може кинутися в кохання, як би мав кинутися в якусь науку чи мистецтво; мабуть, не можна глибоко любити, не зазнаючи глибоких страждань.

Він до самого світанку перебирав усе ті самі думки, і вони гризли його, як собаки, потім він устав і пішов до річки.

Якийсь рибалка закидав сіть коло греблі. Вода вирувала під першими променями сонця, і коли чоловік витягав велику круглу сіть і розкладав її у човні, дрібна рибка тріпалася у вічках, як живе срібло.

Тепле вранішнє повітря, насичене бризками вод опаду, де вигравали хиткі веселки, заспокоювало Маріоля, і йому здавалося, що потік, пробігаючи коло його ніг, відносить разом зі своєю безупинною течією частину його туги.