Вона взяла парасольку в руки, відстебнула кільце, стрепенула згортками і враз аж скам’яніла з хвилювання: посередині парасольки їй впала в очі кругла дірка, завбільшки як сантим. Парасолька була пропалена сигарою!
Вона промимрила:
— Що це таке?
Чоловік, навіть не глянувши, спокійно мовив:
— Що там? Що сталося?
Тоді зі злості їй аж груди сперло; вона не могла говорити.
— Ти… ти, ти пропалив… сво… свою… парасольку. Та ти ж… ти збожеволів!.. Ти хочеш звести нас нінащо!
Тут він обернувся до неї, відчуваючи, як блідне на лиці:
— Що таке ти кажеш?
— Кажу, ти пропалив свою парасольку. Дивись пак!..
І, кинувшись до чоловіка, наче наміряючись його побити,
вона пхнула йому під носа злощасну пропалину.
Перед таким лихом він зовсім розгубився і замурмотів:
— Що ж це таке? Я не знаю! Я тут не винний, слово честі. І розуму не доберу, з чого могло таке статися.
Та-вона вже кричала:
— Закладаюся, що ти там у своїй канцелярії нею бавився, виробляв усякі штуки, розгортав її з хвастощів.
— Та я ж раз тільки й розгорнув її, щоб показати, яка вона гарна. От і по всьому. Божусь тобі.
Але вона аж затупотіла з гніву й зробила одну з тих подружніх сцен, від яких родинне вогнище для мирного чоловіка стає страшніше за бойовисько, де свистять кулі.
Вона посадила на дірку латку іншого кольору, відрізавши клаптик шовку від старої парасольки, і вранці пригнічений Орей рушив з полатаною парасолькою. Він поставив її у шафу, намагаючись відігнати від себе прикрі спогади.
Проте ввечері не встиг він зайти, як жінка схопила в нього парасольку й розгорнула, щоб переконатися, чи вона ціла, і їй аж дух зайнявсь, коли вона побачила таке непоправне лихо. Парасолька була подірявлена маленькими дірочками, очевидно, пропалинами, ніби хтось витрусив на неї попіл із запаленої люльки. Отже, вона загинула, загинула без вороття!
З люті жінка не могла вимовити жодного слова й тільки роздивлялася парасольку. Чоловік, теж побачивши, що парасолька загинула, стояв приголомшений, вражений, пригнічений.
Потім вони перезирнулися, потім він опустив погляд; потім вона кинула йому в обличчя знівечену парасолю і, знову здобувшись на голос, розлючено закричала на нього:
— Ах ти, поганцю, поганцю! Та ти це навмисне зробив! Але ти мені за це заплатиш! Будеш зовсім без парасольки!
І знов зчинилася сцена. Аж після цілої години невпинної бурі він спромігся вставити й собі слово. Він присягнувся, що й сам не розуміє, з чого б воно могло статися, що це хтось зробив йому з недоброзичливості або з помсти.
Врятував його дзвінок. То прийшов його приятель, що мав у них обідати.
Пані Орей розповіла йому, що сталося. Про нову парасольку не може бути й мови, її чоловік залишиться без парасольки.
Приятель цілком слушно зауважив:
— Одначе, пані, в нього псуватиметься одяг, а він коштує, безперечно, дорожче.
Усе ще розсатаніла жінка відказала:
— Тоді хай бере парасольку, з якою я ходжу на базар, а нової, шовкової, він більше від мене не діжде.
Але Орей обурився на саму таку думку:
— Тоді я піду краще у відставку! А з кухонною парасолькою в міністерство не покажуся.
Приятель порадив:
— Віддайте її обіпнути заново, це вийде дріб’язок.
Роздратована пані Орей замурмотіла:
— Щоб обіпнути її, треба віддати франків вісім. Вісім та вісімнадцять — це вже двадцять шість! Двадцять шість франків за саму парасольку, та це ж треба не при розумі бути, це ж треба збожеволіти!
Приятелеві, людині незаможній, сяйнула одна думка:
— Стягніть за неї гроші з товариства, де застраховано ваше майно. Страхові компанії платять за речі, що потерпіли від вогню, якщо скоїлося лихо в домі.
Почувши цю пораду, пані Орей відразу ж заспокоїлася; з хвилину поміркувавши, вона звернулася до чоловіка:
— Завтра дорогою до міністерства ти зайдеш до контори «Материнська допомога», хай засвідчать стан парасольки й виплатять страхову суму.
Та пан Орей аж підскочив:
— Анізащо в світі я на це не наважуся! Хай гинуть ці вісімнадцять франків, та й по всьому! Ми з цього не помремо.
І другого дня він пішов із тростиною. На щастя, була гарна погода.
Лишившись удома сама, пані Орей ніяк не могла примиритися з утратою вісімнадцяти франків. Перед нею на обідньому столі лежала парасолька. Жінка все ходила круг столу та не могла нічого придумати.
Страхове товариство не сходило їй з думки, але вона теж не наважувалась іти туди, передчуваючи глузливі погляди службовців, до яких їй довелося б звертатись; бо на людях вона ставала дуже боязкою, червоніючи без причини і бентежачись, як тільки їй треба було говорити з незнайомими.
Проте втрата вісімнадцяти франків завдала їй гострого жалю. Вона не хотіла за них і згадувати, та спомин про викинуті на вітер гроші раз у раз мучив її лютим стражданням. Однак що ж його робити? Минали години, а вона все ж ні на що не зважувались. Аж ось, немов той боягуз; що враз кидається проти небезпеки, вона раптом вирішила:
— Піду. Що буде, те й буде!
Але спершу слід було надати парасольці такого вигляду, щоб нещасний випадок був очевидний і претензія мала підстави. Вона взяла з каміна сірники й пропалила велику, завбільшки з долоню дірку між спицями, а те, що лишилось од шовку, обережно згорнула, скріпила гумовою тасьмою, потім наділа шаль і капелюха і швидкою ходою рушила на вулицю Ріволі, де містилося страхове товариство.
Але кроки її сповільнювались у міру того, як вона наближалась до мети. Що, власне, має вона сказати? Що буде?
Вона дивилася на номери будинків. їй залишалось перейти ще двадцять вісім. Чудово! Ще є час поміркувати. І вона йшла чимраз повільніше. Раптом вона здригнулась. Ось двері, на них золотими літерами виблискує: «Товариство страхування від пожеж «Материнська допомога». Ось уже воно.! На хвилинку вона зупинилася, почуваючи
в собі якийсь неспокій та сором, потім пройшла далі, вернулася, пройшла далі ще раз, знову вернулася.
Кінець кінцем вона сказала собі: «Треба все ж зайти. Чим швидше, тим краще».
А втім, заходячи в будинок, вона відчула, як калатає її серце.
Вона потрапила в простору кімнату, де було багато віконець, у кожному віконці видніла голова схованого за перегородкою службовця.
З’явився якийсь чиновник з паперами. Вона запитала тихеньким, боязким голосом:
— Вибачте, добродію, чи не могли б ви сказати мені, куди саме треба звернутися по страхові виплати за спалені речі?
Він відповів дзвінким голосом:
— Другий поверх, ліворуч. Бюро нещасливих випадків.
Ці слова збентежили її ще гірш; їй заманулося втекти
геть, нічого не казати, поступитися цими вісімнадцятьма франками. Але згадка про цю суму знову трошки підбадьорила її, і, тяжко дихаючи й зупиняючись на кожній сходинці, вона піднялася нагору.
На другому поверсі вона побачила двері, постукала.
Тоненький голос гукнув:
— Увійдіть!
Увійшовши, вона опинилася в якійсь великій кімнаті, де стояли троє поважних чиновників з орденами і розмовляли.
— Що ви бажаєте, пані? — спитав один із них.
Але вона, вже не добираючи слів, забелькотала:
— Я прийшла… Я прийшла, з приводу нещасного… випадку.
Чиновник увічливо вказав їй на крісло.
— Посидьте трошки, будь ласка; за хвилину я буду до ваших послуг.
І, повернувшись до співрозмовників, він провадив далі:
— Товариство, панове, не зобов’язане сплачувати вам більш, як чотириста тисяч франків. Ми не можемо визнати ваші претензії на сто тисяч, які ви вимагаєте від нас додатково. До того ж оцінка…
— Досить, добродію, — перепинив його один із співрозмовників, — справу розв’яже суд. А нам тільки й лишається піти звідси.
І, манірно вклонившись кілька разів, вони вийшли з кімнати.
О, якби вона тільки могла набратися духу, щоб і собі податися з тими двома, вона б утекла, покинувши все чисто! Та хіба ж була вона на це спроможна! Чиновник уже повернувся до неї, і, вклоняючись, спитав:
