Дядько, на лихо Моренові, подав у суд скаргу на нього. Прокурор погоджувався припинити справу, якби ту скаргу забрали назад. Цього й треба було домогтися.

Я вернувся до Морена — і застав його в постелі хворого з турботи та з печалі. Жінка його — кощава, бородата, гостра на язик особа — без угаву лаяла його та картала. Вона ввела мене до чоловіка в кімнату, кричачи мені просто в обличчя:

— Хочете побачити оцю свиню Морена? Ну, так от він, скотина!

І вона стала біля ліжка, взявшись у боки. Я розповів, як стоїть справа, і Морен попросив мене поїхати до тих людей. Місія була не конче приємна, проте я пристав на неї. Бідолаха безперестанку впевняв:

— Правду кажу тобі, я її навіть не обняв, навіть не обняв, Їй-Богу!

Я на те:

— Однаково ти, проте, свиня, та й годі.

І я взяв тисячу франків од нього, обіцяючи вжити їх так, як то мені здасться найкраще, аби залагодити все це діло.

Одначе я не зважився сам іти до її дядька, а запросив собі за товариша Ріве. Той згодився, з умовою зараз же й рушити, бо другого дня по обіді мав якусь невідкладну справу в JIa-Рошелі.

За дві години ми подзвонили біля дверей гарненького невеличкого сільського дому. Відчинила вродлива дівчина — вона сама, певна річ. Я пошепки мовив до Ріве:

— Еге, я починаю розуміти Морена.

Дядько, пан Тоннеле, був як на те передплатником «Світоча» й палким його однодумцем: він зустрів нас, як рідних, вітав, поздоровляв, стискав нам руки, радий та веселий, що бачить у себе- двох редакторів улюбленої газети. Ріве шепнув мені:

— Гадаю, що нам удасться залагодити справу цій свині Моренові.

Племінниця вийшла, і я взявся до делікатної справи. Я натякнув на скандал та лиху славу, що з того всього виникне: висловив думку, що такий брудний процес може зле відбитися на репутації молодої дівчини, бо ж ніхто в світі не повірить, ніби там був поцілунок, та й годі.

Добряга нібито завагався, але він не міг нічого остаточного сказати без своєї жінки, а та мала вернутись додому аж пізно ввечері. Раптом він скрикнув радісно:

— Стривайте, мені прийшла чудова думка! Ви гостюєте в мене, обідаєте, спочиваєте обидва, а як вернеться моя дружина, то вже ми до чогось договоримось.

Ріве опирався, але бажання довести до краю справу отієї свині Морена взяло гору, і ми прийняли запросини.

Дядько підвівся, сяючи з радості, покликав племінницю і запропонував нам усім піти прогулятися по його маєткові.

— А поважні справи, — додав він, — поважні справи ввечері.

Ріве завів з ним розмову про політику. Я ж опинився незабаром на кілька кроків ззаду, в парі з молодою дівчиною. Вона таки була напрочуд гарненька!

Заходячи віддалік, без краю обережно, закинув я про ту пригоду, сподіваючись здобути собі в її особі спільницю.

Та вона, здавалося, зовсім не відчувала ніяковості і слухала мою мову так, ніби все це вельми її цікавить і тішить.

— Подумайте, мадемуазель, — казав я, — про всі ті прикрості, що мають спіткати вас. Вам доведеться стати перед судом, відчути на собі неприязні погляди, говорити перед чужими людьми, розказувати привселюдно про ту нещасливу пригоду в вагоні. Чи не краще, кажучи по щирості, було вам тоді не зчиняти жодної історії, гїоказати тому йолопові його місце і не кликати на поміч службовців, а просто собі пересісти в інший вагон?

— Правда ваша, — засміялась вона, — але ж слухайте-но: я злякалась! А хто злякається, той не вміє вже міркувати. Зрозумівши потім усю ситуацію, я пожалкувала, що зчинила крик. Та не можна вже було вернути! До того ж дурень отой кинувся на мене, як скажений, мовчки, з божевільним обличчям. Я навіть не знала, чого він од мене хоче.

Вона дивилася мені просто в вічі, без сорому і ніяковості. Я сказав сам собі: «Та вона не з боязких, ця дівчина! Розумію тепер, чому та свиня Морен схибнувся».

І я вів далі жартома:

— Згодьтесь, мадемуазель, що йому можна б вибачити:

хто б мав стільки сили, щоб, зоставшись віч-на-віч з такою гарненькою особою, не відчути цілком природного бажання її поцілувати?

Вона ще голосніше засміялась:

— Одно — бажати, друге — чинити. Треба ж і про гречність не забувати.

На цю милу, хоч трошки й загадкову, фразу я спитав раптом:

— Ну, гаразд, а коли б я оце зараз поцілував вас, що б ви зробили?

Дівчина спинилась, оглянула мене уважно — і спокійно промовила:

— Ви! Ви зовсім інший.

Я й сам знав, що я зовсім інший: недарма ж звали мене тоді по всій окрузі «красень Лабарб». Мені було тоді тридцять років.

— Чому ж то так? — спитав я.

JBoHa знизала плечима:

— Ну, по-перше, тому, що ви розумніші за нього… — А потім, глянувши на мене спідлоба: —..і не такі бридкі.

Тоді я, перш ніж устигла вона відхилитись, пристрасно поцілував її в щічку. Вона відскочила, але запізно.

— Одначе ви, бачу, не з соромливих! — промовила дівчина. — Проте не робіть цього вдруге.

А я їй, удаючи тихого та покірного:

— О, нічого б мені так не хотілося, як стати на суд за те, в чому винуватять Морена.

Тут уже вона запитала:

— Чому ж то так?

Я серйозно глянув їй у вічі:

— Тому, що ви одна з найкращих у світі істот, тому, що для мене була б найбільша честь і слава, коли б пішла чутка, ніби я хотів вас звести. Адже тоді б кожен сказав, побачивши вас: «Еге, недарма Лабарбові доводиться покутувати свою провину. Проте він щасливий».

— Та й дивак же ви! — знову засміялась Анрієтта від щирого серця.

Не встигла вона того слова докінчити, як я вхопив її в обійми, жадібно цілуючи скрізь, де тільки міг: у волосся, в чоло, в очі, іноді в уста, у щоки, — бо ж вона, обороняючись од мене, мимоволі лишала незахищеним то те, то інше місце. Нарешті вирвалась, червона та гнівна.

— Ви нахаба, добродію. Каюсь тепер, що слухала вашу мову.

Я вхопив її за руку, трохи зніяковілий:

— Пробачте мені, мадемуазель, пробачте… Я образив вас. Я був брутальний! Не гнівайтесь… Коли б ви знали…

І я даремно силкувався якось виправдатись.

— Нема мені чого знати! — відрізала вона.

Раптом мені блиснула щаслива думка:

— Мадемуазель! — скрикнув я. — Вже цілий рік, як я вас кохаю!

Здивована, вона широко розплющила очі. Я тим часом провадив далі:

— Так, так, вислухайте лишень. Я не знаю Морена, і що там мені до нього! Про мене, хай собі йде під суд, хай садовлять його у в’язницю… Це все мені байдуже! Я побачив вас торік, там он, біля тих граток. Це мене глибоко схвилювало, і відтоді образ ваш завжди зі мною. Вірте мені чи не вірте, воля ваша. Божественно гарною здались ви мені; день і ніч я про вас думав, прагнув знову побачити. Трапилась нагода — випадок з отією свинею Мореном, — і ось я тут. Сталось так, що я переступив межу. Пробачте мені, благаю вас, пробачте!

Вона глянула мені в вічі, вивіряючи, чи правду я кажу, знову ладна всміхнутись, і тихенько промовила:

— От вигадник!

Я підняв руку і щирим тоном (гадаю навіть, що я ft справді був тоді щирий) підхопив:

— Присягаюсь, я вас не обманюю.

— Ну, ще що? — тільки й сказала вона.

Ми були самі, зовсім таки самі; Ріве й дядько повернули в котрусь із алей. Я тоді виголосив ціле освідчення, довге та ніжне, стискаючи й цілуючи її пальчики. Вона слухала мої слова, як щось приємне й нове для неї, непевна, чи вірити тому, чи ні.

Кінець кінцем я відчув справжнє хвилювання саме через те, що говорив; блідий, стурбований, тремтячий, я обережно обняв її стан. Нашіптував тихенько голубливі речі в маленьке, оточене кучерявим волоссям вушко. Дівчина ніби завмерла, охоплена солодкими мріями.

Але от її рука зустрілася з моєю і стисла її. Я дедалі міцніше пригортав тонкий стан, а дівчина, нерухома, піддавалась моїм пестощам. Я діткнувся устами до и щічки — і враз несподівано вони злилися з її устами. Це був довгий-довгий поцілунок; він би тривав ще довше, якби я не-почув за собою: «Гм, гм…»

Вона пурхнула і зникла в гущавині. Обернувшись, я побачив Ріве, що простував до мене. Приятель мій зупинився і поважно мовив: