З протилежного боку долини, милі за дві звідси, в підніжжі гір тулилося місто. Здалеку воно не справляло особливого враження: ні колосального собору над будинками, ні могутнього замку, жодної розкішної будівлі, яка привертала б увагу, лише баня невеличкої церковці. Мури міста можна було назвати як завгодно, тільки не неприступними. То тут то там будинки виходили за межі міста, найчастіше вниз, до річки, надаючи йому трохи розшарпаного вигляду. Ніби його дуже часто здавали ворогові й знову відвойовували, але воно стомилося чинити опір усім отим вторгненням, — але не від безсилі, а від недбальства чи навіть од усвідомлення власної сили. Місто справляло таке враження, наче пишнота йому ні до чого. Йому належала запашна чаша величезної долини за мурами, й воно більше нічого не потребувало.
Це непоказне, але самовпевнене містечко мало назву Грас. І ось уже кілька десятиріч воно було безперечною столицею виробництва й торгівлі ароматичними речовинами, парфюмерними товарами, туалетним милом та олією різних сортів. Джузеппе Бальдіні завжди вимовляв цю назву з мрійливим захопленням. Це, мовляв, Рим запахів, земля обітована всіх парфюмерів, і хто не пройшов тутешньої школи, той не має права зватися майстром.
Гренуй дивився на Грас дуже тверезим поглядом. Він не шукав обітованої землі, і його серце не забилося дужче, коли він побачив оце гніздо, приліплене на косогорі. Гренуй прийшов сюди, бо знав, що тут краще, ніж деінде, зможе опанувати майстерність виробництва пахощів. А майстерність йому була потрібна для досягнення власної мети. Діставши з кишені пляшечку зі своїми парфумами, він ощадливо напахався й рушив далі. За півтори години, ополудні, Гренуй був у Грасі. Він пообідав у заїжджому дворі на площі Оз Ер — горішній околиці міста. Площу перетинав струмок, у якому чинбарі мили шкури, щоб потім розстелити їх для просушування. Тут стояв такий жахливий сморід, що деякі мешканці втрачали апетит. Тільки не Гренуй. Він добре знав цей запах, з ним почувався навіть упевненіше. У всіх містах він шукав спочатку квартал чинбарів. Виходячи згодом із такого смердючого середовища в інші квартали міста, він вже не почував себе чужим.
Увесь пообідній час Гренуй тинявся містом. Воно було неймовірно брудне через безліч струмків, що текли в занедбаних рівчаках та канавах, підмиваючи вулиці та провулки й заливаючи їх мулом. У деяких кварталах будинки стояли так щільно, що місця для проходу залишалося з лікоть, і городяни, чвакаючи в багнюці, мусили притискуватись одне до одного, щоб розминутися. Навіть на майданах і найширших вулицях проїхати возом було непросто.
Однак, при всьому брудові, при всій метушні й тісняві, місто клекотало підприємливістю. Гренуй нарахував не менше семи миловарень, добрий десяток парфюмерень та рукавичниць, безліч менших майстерень, де виготовляли дистиляти, помади та спеції, а також сім оптових крамниць, що торгували ароматичними виробами.
Тут і справді були купці, які володіли солідними конторами, хоч розпізнати це серед будинків часто було неможливо: фасади мали з вулиці скромний обивательський вигляд. Проте все, що зберігалося в коморах та величезних погребах, — діжки з олією, штабелі духмяного лавандового мила, балони з квітковою есенцією, винами, спиртом, рулони запашної шкіри, мішки, скрині, ящики з прянощами, — крізь найтовстіші мури Гренуй відчував нюхом усе до найменших дрібниць, — це було багатство, яким не володіли навіть князі. А коли він принюхувався старанніше, то виявляв, що за чолами цих невибагливих міщанських будинків часом ховалися справді розкішні помешкання. Навколо маленьких акуратних садків, у яких росли олеандри та пальми, а серед клумб хлюпотіли фонтанчики, здіймались вікнами на південь розкішні флігелі, а в них — залиті сонячним світлом, оббиті шовковими шпалерами спальні на верхніх поверхах, пишні, оздоблені екзотичним деревом салони та їдальні внизу або й просто на терасах, де й справді, як розповідав Бальдіні, їли золотими ложками, виделками й ножами із фарфорових тарілок. Добродії, що жили за цими скромними кулісами фасадів, пахли золотом і владою, ваговитим багатством; такого насиченого духу Гренуй досі ніде не відчував.
Під одним із таких закамуфльованих палаців він затримався надовго. Будинок стояв на початку Друа — головної вулиці, що перетинала ціле місто з заходу на схід. Тут не було нічого особливого, хіба що з фасаду будинок здавався трохи ширшим і соліднішим, ніж сусідні будинки. Перед ворітьми стояв віз з діжками, їх саме розвантажували, скочуючи на землю з допомогою широкої дошки. Поряд чекав другий такий віз. Якийсь чоловік з паперами зайшов до контори, потім вийшов з іншим чоловіком, і обидва зникли в арці воріт. Гренуй стояв з протилежного боку вулиці й спостерігав цю метушню. Те, що там відбувалося, його не цікавило, але невідома сила не давала зрушити з місця.
Він заплющив очі й зосередився на запахах, які долинали з протилежного боку вулиці. То були запахи барил з оцтом і вином, стобарвний важкий дух комір, дух багатства, що проступав крізь мури, наче золотий піт, і зрештою аромат садка, який, мабуть, був з тильного боку будинку. Було нелегко впіймати ці ніжні пахощі, бо вони лише тоненькими стрічками тяглися понад фронтоном будинку, спадаючи на вулицю. Гренуй вирізнив магнолію, гіацинти, вовче лико і рододендрон… Але там було й щось інше, щось страшенно гарне пахло в цьому садку, такий чудовий запах, якого зроду — хіба що один-єдиний раз — він не відчував… Гренуй мусив підійти ближче.
Він розмірковував, чи варто проникати до садиби в’їзними воротами. Там вешталося так багато людей, що на нього неодмінно звернуть увагу. Він вирішив повернутися трохи назад, щоб знайти якийсь провулок чи прохід з тильного боку будинку. Незабаром побачив міську браму на початку вулиці Друа. Пройшовши брамою, Гренуй звернув ліворуч, горою донизу, попід міським муром. І незабаром відчув дух садка, спочатку ледве-ледве, впереміш із пахощами лугів, потім дедалі сильніше. Тепер він уже знав, що стоїть зовсім поряд. Садок був одразу за муром. Відступивши кілька кроків назад, можна було помітити над стіною верхівки апельсинових дерев.
Гренуй заплющив очі. Садові аромати знову накотилися на нього, окреслені чітко і ясно, ніби смуги веселки. І один, найцінніший аромат, найважливіший для нього, теж був серед них. Від блаженства Гренуя кинуло в жар, а від страху — в холод. Кров шугнула в голову, наче хлопчиськові, впійманому на гарячому, потім відхлинула, тоді вдруге й теж відступила, а він ніяк не міг цьому зарадити. Надто раптово почалася ця ароматична атака. На мить здалося, що час подвоївся чи зник зовсім, бо Гренуй уже не міг утямити, чи було зараз саме зараз, а тут — тут, чи, може, зараз було тоді, а тут було там, на вулиці де Маре в Парижі, вересень 1753-го: пахощі, що долинали із садка, були запахом рудоволосої дівчинки, яку Гренуй тоді замордував. На очах виступили сльози блаженства, коли він знову відшукав у світі цей запах, і Гренуй перелякався до смерті, подумавши, що це йому тільки здається.
В голові запаморочилося, він, мов п’яний, зробив кілька кроків, змушений був обпертись об стіну, щоб опуститись навколішки. Так, збираючи сили й приборкуючи свій дух, він почав вдихати фатальний запах коротшими, менш ризикованими порціями. І виявив, що аромат за муром, хоч і неймовірно схожий на аромат рудоволосої дівчинки, одночасно й відрізняється од нього. Звичайно, той аромат теж належав рудоволосій, у тому не було жодного сумніву. В своїй уяві Гренуй побачив дівчинку, мов на картині: вона не сиділа, а стрибала туди-сюди, розігрівалася й знову охолоняла, очевидно, грала в якусь гру, де треба було швидко рухатися й так само швидко завмирати — до речі, з кимось іншим, чий запах зовсім не обходив Гренуя. Дівчинка мала сліпучо-білу шкіру. Зеленаві очі. Ластовиння на обличчі, на шиї й на грудях, тобто… — Гренуй на мить затамував подих, тоді почав принюхуватися старанніше, намагаючись відтіснити згадку про запах дівчинки з вулиці де Маре —…тобто в цієї дівчинки фактично ще не було грудей! Були ледве помітні зародки персів. Маленькі пухирці груденят, вони пахли так ніжно й легко, засіяні веснянками, й почали набрякати, можливо, лише кілька днів тому, можливо, лише кілька годин… а може, саме в цю мить. Одне слово: дівчинка була ще дитиною. Але якою дитиною!
