Так просувався він у південному напрямку. Приблизно у південному напрямку, бо йшов він не за магнітним компасом, а лише за компасом свого носа, завдяки якому обходив кожне місто, кожне село, кожен хутір. Упродовж тижнів не зустрічав він ані душі. І він міг би втішатися заспокійливою вірою в те, що він — сам-один у темному чи залитому холодними місячними променями світі, коли б його точний компас не підказував йому, що це не так.

Навіть уночі у світі були люди. І в найвіддаленіших місцях були люди. Просто вони, мов щурі, позаповзали у свої нори і спали. Вони забруднювали землю, бо навіть уві сні поширювали свої запахи крізь розчинені вікна та щілини домівок, затруюючи природу, полишену, здавалося, на саму себе. Що більше звикав Гренуй до чистого повітря, то чутливіше реагував на людський запах, який зненацька, зовсім несподівано, долітав звідкілясь, гидкий, як сморід старого козла, і видавав наявність десь поблизу вівчарського куреня, чи халупи вугляра, чи розбійницької печери. Отак тікав він світ за очі, дедалі чутливіше реагуючи на людський запах, який зустрічався йому тепер усе рідше. Його ніс вишукував найвіддаленіші місцевості країни, гнав його геть від людей, все енергійніше притягуючи до магнітного полюса максимально можливої самотності.

Цей полюс, тобто найвіддаленіша від людей місцина у всьому королівстві, був у центральному масиві провінції Овернь, приблизно за п’ять днів подорожі на південь від Клермона, на висоті дві тисячі метрів, на верхів’ї вулкана Плон-дю-Анталь.

Гора являла собою величезний конус зі свинцево-сірого каменю, оточений безмежним, сумовитим плоскогір’ям, що лиш де-не-де поросло сірим мохом та сірими приземкуватими чагарями. То там, то сям, немов гнилі зуби, стирчали брунатні скелі та кілька обвуглених пожежами дерев. Навіть у найсвітліші дні ця місцевість була сповнена такого смутку, що й найбільший вівчар цієї найбіднішої провінції не погнав би сюди своїх тварин. А вночі, у блідому світлі місяця, ця забута Богом пустеля здавалася чимось потойбічним. Навіть розшукуваний повсюди овернський бандит Лебрен вважав за краще пробиватися в Севенни, — де його схопили й четвертували, — аніж ховатися на Плон-дю-Канталь, де його напевне ніхто не знайшов би, але де на нього чекала смерть довічної самотності, а вона видавалась йому значно страшнішою. На багато миль довкола гори не було ні людей, ні звичайних теплокровних тварин — тільки якихось кілька кажанів, жуків та гадюк. Упродовж десятиліть на вершину ніхто не сходив.

Гренуй викарабкався на гору однієї серпневої ночі 1756 року. Коли почало світати, він стояв на верхів’ї. Він ще не знав, що його подорож скінчилася. Він думав, що це лиш етап на його шляху до ще чистішого повітря, і крутився по колу, нишпорячи носом по грандіозній панорамі вулканічної пустелі: на схід, де прослалось широченне плоскогір’я Сен-Флур та заболочені береги річки Ріу; на північ, звідки він прийшов, багато днів підряд перебираючись через карстові хребти; на захід, звідки легкий вранішній вітер доносив до нього лише запах каменю та шорстких трав; на південь, зрештою, де на багато миль простяглися вибалки Плон-дю-Канталь аж до темних проваль Трюйєра. Скрізь, у всіх напрямках, панувало однакове безлюддя, але кожен крок у будь-якому напрямку означав наближення до людей. Стрілка компаса крутилася по колу. Орієнтирів більше не було. Гренуй досяг мети. Але разом з тим він потрапив у пастку.

Коли зійшло сонце, він усе ще стояв на тому самому місці, ловлячи носом повітря. З розпачливим напруженням він намагався визначити напрямок, звідки йому загрожував людський дух, — і протилежний напрямок, куди він міг би втекти. Він підозрював, що звідусіль долітатимуть бодай якісь слабенькі людські запахи. Проте тут не було нічого. Тут був тільки спокій, так би мовити, спокій запахів. Навкруги панував тільки схожий на тихий шурхіт одноманітний подих мертвого каміння, сірих приземкуватих рослин та сухої трави.

Гренуєві знадобилося багато часу, аби повірити у відсутність людських запахів. Щастя було таке несподіване. Його недовіра довго чинила опір здоровому глуздові. Він навіть, коли піднялося сонце, закликав на допомогу зір, винишпорюючи очима на горизонті найменші ознаки людської присутності — дах якоїсь халупи, дим вогню, загорожу, міст, отару. Притуливши долоні до вух, він намагався почути посвист коси, гавкіт собаки чи плач дитини. Цілий день просидів він під пекучим сонцем на верхів’ї Плон-дю-Канталь, марно очікуючи бодай найменшого доказу. Тільки після заходу сонця його недовіра поступилася місцем наростаючій ейфорії: він утік від ненависного смороду! Він справді лишився один-однісінький! Він був єдиною людиною на світі!

Його затопила нестримна хвиля тріумфу. Як потерпілий від корабельної аварії після довгого блукання морем екстатично вітає перший населений людьми острів, так святкував Гренуй своє прибуття на гору самотності. Він кричав від щастя. Відкинувши рюкзак, попону й палицю, він тупав ногами по землі, піднімав догори руки, кружляв у шаленому танку, щосили вигукував на всі боки своє ім’я, стискав кулаки, переможно погрожуючи ними всій безмежній країні, що лежала внизу, сонцю, що вже сховалося, так наче це він особисто прогнав його з неба. Він шаленів, як божевільний, аж до пізньої ночі.

Наступних кілька днів він витратив на те, щоб улаштуватися на горі, бо йому було ясно, що він не скоро покине це чарівне місце. Спочатку він пошукав нюхом воду і знайшов її у розколині під верхів’ям, де вона тоненькою плівкою збігала по скелі. Її було небагато, але якщо він терпляче з годину хлебтав її, то цілком задовольняв свою денну потребу рідини. Він відшукав і харч, тобто маленьких саламандр та гадюк, яким відкручував голови і проковтував цілими, з кістками і шкірою. Заїдав він їх сухими лишайниками, травою та журавлинами. Такий неймовірний за обивательськими мірками режим харчування його анітрохи не бентежив. Останні тижні й місяці він уже не бачив їжі, приготовленої людиною, як-от хліб, ковбаса чи сир, а відчувши голод, пожирав усе їстівне, що тільки потрапляло йому під руку. Найменше він нагадував гурмана. Він узагалі не знав ніякої насолоди, окрім насолоди чистим безтілесним запахом. Про комфорт він також не мав жодної уяви, міг би спати і на голому камені. Але знайшов дещо краще.

Поблизу джерела він відкрив природну штольню, яка кількома вузькими звивинами вела в середину гори, доки метрів за тридцять не закінчувалася завалом. Там, у кінці штольні, було так тісно, що Гренуєві плечі торкалися з обох боків каміння, і такою низькою, що стояти він міг, тільки зігнувшись. Але він міг там сидіти, а, якщо згортався клубком, то й лежати. Це цілком задовольняло його потреби у комфорті. Бо таке місце мало неоціненні переваги: в кінці тунелю навіть удень панувала непроглядна ніч, стояла мертва тиша, а повітря дихало вологою, солонуватою прохолодою. Гренуй одразу відчув, що тут ніколи не було жодної живої душі. Заволодівши цим місцем, він відчув майже священний трепет. Охайно розстелив він на землі свою кінську попону, наче укрив олтар, і, лігши на неї, відчув справжнє блаженство. Він лежав у найсамотнішій горі Франції, за п’ятдесят метрів під землею, як у своїй власній могилі. Ще ніколи в житті не почував він себе так безтурботно — хіба що в утробі матері. Коли б навіть зовні згорів увесь світ, тут він нічого б не помітив. Він тихо заплакав. Він не знав, кому дякувати за таке щастя.

В наступні дні він виходив із штольні тільки для того, щоб нахлебтатися води, швиденько звільнитися від сечі й екскрементів та вполювати ящірку чи гадюку. Вночі їх легко було впіймати, бо вони заповзали під кам’яні плити або в маленькі нори, де він безпомилково винюхував їх.

У перші тижні він ще кілька разів піднімався на верхів’я, аби обнюхати горизонт. Але невдовзі це стало швидше обтяжливою звичкою, аніж необхідністю, бо жодного разу він не відчув нічого загрозливого. І тоді він припинив екскурсії; здійснивши все необхідне заради елементарного виживання, він намагався якомога швидше повернутися до свого склепу. Бо тут, у склепі, він, власне, і жив. Це означає, що двадцять годин на добу він сидів у цілковитій темряві, у цілковитій тиші на своїй попоні в кінці кам’яного коридора, обіпершись спиною на купу осипу, втиснувши плечі поміж скелі, — і йому досить було самого себе.