Раптом він нахилився і вхопив мою руку. Блискавичні рухи, бездоганна координація. Його пальці стиснули мій зап'ясток так сильно, наче хотіли його розчавити. Завтра неодмінно будуть синці. Доведеться носити блузку з довгими рукавами. Чи, може, браслет прикриє? Навряд…
Наші погляди зустрілися. Він по-справжньому розлютився. Мабуть, не треба було цього казати.
– Не треба було цього казати, Марго. Відповідати запитанням на запитання – привілей, якого ви собі не можете Дозволити. Не тут, не зараз.
Зненацька він почав сміятися, голосно, нестримно. Цікава людина. Все в нього по-справжньому: і сміх, і лють. Одне за одним і так швидко.
Яка бурхлива життєва енергія!
Станіслав Олександрович закашлявся.
– Прекрасна жінка, професійний перекладач, талановита актриса, цікаво, що ще? Ви добре граєте, Марго. Чесно, зовні нічого не помітно, проте з вашим пульсом вам не впоратися. Обережніше, а то й до двохсот підскочить! Мені тут не треба нещасних випадків.
– Тоді не лякайте мене.
– Не можу, Марго. Нічого не можу з собою вдіяти, це так приємно. – Він знов засміявся.
Через його сміх я не почула, як у двері постукали. Ввійшов офіціант, прибрав зі столу і знов накрив, але тепер уже на двох. Поставив свічки і зник. Я провела його тягучим поглядом.
– Не треба, дитинко, вас іще не ґвалтують.
Все він помічає, лукавий диявол! Я спробувала пом'якшити ситуацію:
– Цього я не боюся, ви не схожі на чоловіка, який ґвалтує жінок. Таке в мене враження. До речі, я ж зовсім нічого про вас не знаю. Розкажіть мені щось цікаве, я впевнена, ви гарний співрозмовник.
– Браво, браво! – Він почав плескати в долоні, наче в театрі. – «Нагадай агресору про те, що ти – жива людина. Говори з ним, намагайся зробити все, щоб він тебе почув і почав відповідати». Правило номер один. Марго, ви часом не працювали у підрозділі швидкого реагування, га? Ну, там, чорні берети, морська піхота? Скажімо, після дитячого садка – перед школою? Така витримка… Ні? Що ж, вип'ємо за… комунікацію!
Він налив собі коньяку, мені, на моє прохання, шампанське. Я суто символічно надпила. Він – до дна. Налив ще, випив. Цікаво, на що він перетвориться, коли сп'яніє? Важко уявити щось емоційніше. Він і так – сама велика крайність. Дякувати Богові, про мій келих він забув. Можливо, це мені допоможе. Можливо…
– Розслабтеся, Марго, ви не на прийомі у Папи Римського. Розпустіть Ваше чарівне волосся, розстебніть жакет, зніміть черевики. Давайте, я вам допоможу!
Він швидко підвівся, підійшов до мого крісла, впевненими рухами почав виймати шпильки з моєї зачіски. Це настільки збило мене з пантелику, що я майже не пручалася. Станіслав Олександрович звільняв мої довгі кучері обережно і лагідно. Так робила мама у дитинстві. От тільки мама не пестила його так жадібно, не цілувала і не занурювала в нього обличчя.
– Яка розкіш! Ти – прекрасна, дитинко. Андрій сказав, що тобі всього двадцять один. Це правда?
– Так.
– Така молода… Я вдвічі старший. Але твоя правда: жінок я не ґвалтую. Мені подобається їх ламати. Подобається відчувати, як вони помалу скоряються моїй волі і самі йдуть мені до рук. І ти прийдеш, бо в мене є гроші, багато грошей. А ти створена для розкоші. Ти заслуговуєш на багатство, на те, щоб тебе одягали, як гарну ляльку, вдовольняли всі твої примхи.
– Більше я ні на що не заслуговую?
– На що ще? Більше нічого не залишилось. Гроші – це все, моя дитинко, все. Влада, яку вони дарують, – для чоловіків, прекрасні речі – для не менш прекрасних жінок.
– А почуття?
Він згідливо кивнув головою:
– Їх теж купують. – Раптом на його обличчі з'явився здивований вираз. Він кинув на мене швидкий погляд. – Чи ти… Оце так так! – Станіслав Олександрович зареготав. Знов по-справжньому і від душі. Налив собі, випив, витер сльози з очей і, все ще час від часу усміхаючись, звернувся до мене, як старий досвідчений батько до своєї дитини:
– Ти дуже схожа на мою дочку. І вона юна, і теж вірить, що в світі ще існують справжні почуття. Почуття, яких не купити за гроші, які дарують як нагороду за те, що ти просто ходиш цією землею, за те, що ти колись народився і колись умреш. Вона така ніжна, така солодка…Завжди була моєю улюбленицею. Я пестив її у дитинстві, вона любила мої руки.
Раптом він посерйознішав, різко нахилився до мене, стиснув моє обличчя між долонями і притягнув до себе. Його очі опинилися в сантиметрі від моїх. Він заговорив, і я відчула, як рухаються його губи, рухаються майже на моїх губах, створюючи звуки, складаючи їх у слова та передаючи мені. З вуст у вуста.
– В неї так само бездонні очі. Два збурені океани. Сумні і пристрасні. Очі, які вірять у кохання. Такі очі треба виривати, бо вони дарують надію, яка ніколи не справдиться. Чуєш? Ніколи! Вона любила мене. Любила! Любила мої пестощі, мої поцілунки, любила залазити до мене в ліжко рано вранці і читати мої газети, любила одягати мої речі і сидіти в мене на колінах. Чому вона відмовляється від мене тепер? Що я зробив чи чого не зробив? Я віддав їй все! Що їй ще потрібно? Що?
Він накинувся на мене, якось по-звірячому рикаючи, почав цілувати жадібно, грубо, кусаючи губи. Ми сповзли з крісла і впали на підлогу. Я пручалася, проте це йому подобалося і тільки додавало сил. Нарешті мені вдалося звільнити одну руку. Вона впала не на ковдру, а на щось тверде.
У певних ситуаціях думки не поспішають за подіями, вони неповороткі та повільні. Якусь мить я вивчала незнайомий предмет пальцями, доки зрозуміла, що то був мій черевик. Доволі важкий, з тонким залізним обцасом, який прозвали «шпилькою». Я стиснула його в руці, замахнулася і раптом захолола від страшної думки: «А що, як уб'ю?». Станіслав Олександрович наче прочитав мої думки. Він перехопив мою руку, видер черевик і відштовхнув мене від себе. Боже мій, я була така вдячна йому за це! Як я злякалася того, що могла зробити, того, про що й думати не мала права.
Ми сиділи на підлозі і важко дихали. Станіслав Олександрович підвівся і, про всяк випадок, забрав другий черевик, який лежав біля мого крісла. Підійшов до столу, налив собі, випив. Так, уже друга пляшка. Хто це тут рахує? Марго, як неґречно! Мій внутрішній голос докірливо поцокав язиком. – Заткнися! Для мене це важливо!
Станіслав Олександрович дуже сп'янів. Він стояв, помітно похитуючись. Повернувся до мене.
– В-вдарити хотіла? Чого ж не в-вдарила?
Я відвела погляд.
– Боялася вбити.
– А хотілося?
Слина заповнила рот, у вухах дзвеніло. Я не витримала і по-чоловічому сплюнула на підлогу. Вперше у житті. Клянуся. Дивне відчуття.
– Хотілося.
– За що? – Він випив ще, потім узяв пляшку, сів на бильце крісла і почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне – не зупиняйся!
– За те, що я занадто полюбляю жінок?
– Не знаю. – Я знизала плечима. – Може, за те, що ви полюбляєте не тих жінок?
– Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти – хоч куди глянь – саме те, що треба. От тільки д-д-дивачка. – Його язик починав плутатися. – Важка… ди… – Він позіхнув. Тебе ламати й ламати. Проте… так навіть цікавіше. Стривай! Ти що ж…
Він похлинувся коньяком і зайшовся кашлем, який раптово перейшов у божевільний регіт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, міцно заплющені очі, слина тонкою цівкою струмить з куточків розкритого чи то в смертельній агонії, чи то в спустошливій істериці рота, великі руки стиснуті в кулаки, тіло вигнулося дугою, кожен м'яз – напнута струна, і не зрозуміти, хто грає на цьому інструменті: чи сміх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має значення? Те, як болісно здригалися його плечі, не мало нічого спільного ні з радістю, ні з сумом. То була мова його хвороби. Саме так вона розмовляла зі світом. Повірте мені, я – лінгвіст, я знаю.
Я тихенько сиділа на підлозі і чекала, коли минеться напад. На якусь мить мені стало його жаль, але, коли він заспокоївся, я побачила його обличчя і пошкодувала за марно витраченим співчуттям. Кожен з нас своїми вчинками будує собі персональне пекло. Може, його кара – довічні веселощі?
