– Безумовно. Переклад технічний?

– Так. Термінологія досить складна, але незрозумілі моменти я поясню.

– Впевнена, їх буде небагато.

Він глянув здивовано:

– А у вас є стиль, Марго. Зі свого боку впевнений, що ми складемо гарну команду.

– Я теж.

Ми швидко обговорили деталі, умови розрахунку, тривалість робочого дня. Настав час найделікатнішого запитання:

– Ваш графік передбачає бенкети, прийоми?

– А як же без них!

– Моя участь необхідна?

– А як же без вас!

– Гаразд. Чи обмежується моя діяльність перекладацькою сферою? Розумієте, ми дорослі люди, і я вважаю, що краще одразу поставити всі крапки над «і». Таким чином ми уникнемо непорозумінь.

Андрій примружив очі і задумливо всміхнувся:

– А, ось ви про що, Марго! Запевняю, нам потрібен тільки перекладач. Стовідсоткова гарантія.

Я підвелася:

– Тоді – до зустрічі.

Ми потиснули одне одному руки, і я відчула, що він мені не подобається.

Перший день минув з перемінним успіхом. Робота була важкою не так через переклад, як через те, що презентації йшли одна за одною, привертали увагу десятків людей, і постійна циркуляція такої великої кількости незнайомих облич збивала з робочого ритму, бентежила і дратувала.

Мій клієнт був не з тих, за ким сумують. Вельмишановний фахівець з Німеччини виявився товстим велетнем років шістдесяти, який полюбляв роздавати накази, говорити двозначні компліменти і розповідати непристойні жарти. Короткі перерви він використовував для історій зі свого життя, загальний зміст яких зводився до одного: в ліжку він – Казанова.

… Того дня він стояв у першому ряді відвідувачів і впродовж чотирьох презентацій не зводив з мене очей. Німець почав жартувати, бо було очевидно, що цей чоловік вже вчетверте слухає одну і ту саму півгодинну лекцію не через палку любов до комп'ютерів. Я знервовано усміхалася. На п'ятому колі незнайомець зійшов з дистанції і щось довго обговорював з Андрієм. Потім вони удвох підійшли до нас, і цей чоловік кілька разів запитав німця про щось професійне. Як виявилося під час розмови, його звали Станіславом Олександровичем, і керував він не чим-небудь, а досить великою фірмою з програмного забезпечення.

Того вечора Андрій мало не танцював від щастя: Станіслав Олександрович підписав два контракти і обіцяв привести зацікавлених знайомих, що відкривало можливості ще більшого прибутку. Німець теж радів: день удався. А я згадувала очі цього чоловіка, лукаву посмішку, неофіційний за своєю тривалістю поцілунок руки на прощання і раділа, що цей вдалий день уже закінчився.

Наступного ранку Станіслав Олександрович з'явився один, презентацій не слухав, одразу пройшов до Андрія і щось довго з ним обговорював. Вони стояли осторонь, проте краєм ока я бачила, що дивляться вони на мене, і не могла позбутися неприємного відчуття, що й розмовляють вони про мене. Я очікувала великих проблем, однак Станіслав Олександрович був на диво обережним і обмежився лише вишуканими компліментами та своїм неофіційним поцілунком. Андрій також не мав до мене жодних претензій, розмовляв привітно і знову ж таки, дуже обережно. Я здавалася собі коштовною вазою з китайської порцеляни.

Останній день завжди найважчий. Ділова активність сягає апогею, почуття зашкалюють, істерика одного перетворюється на загальну, і цим шаленим балом керує прощання. Прощаються всі: учасники виставки з відвідувачами, керівники з підлеглими, колеги з колегами, знайомі зі знайомими. Ярмарок закривається, іграшки зникають у пакунках, можна витерти усмішку з обличчя і знесилено впасти у найближче крісло. В такий день працюєш на аварійному живленні.

Традиційний конверт уже відпочивав у моїй сумочці. Я теж мріяла про відпочинок. Але контракт був чинним до дванадцятої години, і на мене чекав пишний прощальний бенкет, головною стравою якого, як завжди, були лестощі, приправлені тостами на брудершафт, міцними потисками рук, п'яними обіймами, поцілунками і промовами на тему, «які ж ми всі хороші».

Того вечора Андрій замовив окремий кабінет у найпрес-тижнішому ресторані міста. Про цей заклад розповідали казки. Сама лише назва «Куточок богів» давала зрозуміти, що він для обраних, про що не менш красномовно свідчили ціни…

Я перекладала на автопілоті, байдужа до розкоші довкола, бо тоді найпрекраснішою річчю в світі було моє ліжко. Таке затишне, таке недосяжне… Тим часом німець з Андрієм так захопилися дегустацією міцних напоїв, що перекладати було майже нічого. Вино досить дивно на них подіяло, бо за півгодини їм раптово і дуже терміново було треба… ну просто було треба. Вони вибачились і зникли.

Я заплющила очі, відкинулася на спинку крісла, насолоджуючись хвилинною перервою. До дванадцятої залишалося рівно три години, якихось нещасних сто вісімдесят хвилин. Вони швидко пролетять, заспокоювала я себе, а тоді, опівночі, настане мій час, і я вільна, як птах, теж полечу додому, скину Ці незручні черевики на високих підборах, розпущу волосся і знов стану Попелюшкою. А все інше хай котиться під три чорти, хай цей божественний куточок стає гарбузом, відвідувачі – насінням, яке розпирає його боки, мій шеф заразом з клієнтом – двома пацюками. І хай вони далі виконують свої ролі в цій божевільній казочці. Мені байдуже, байдуже, байдуже! Все одно я знаю, що принца тут немає.

До реальности мене повернуло відчуття, що за мною хтось стежить. Я озирнулася. Поруч у кріслі сидів Станіслав Олександрович.

Добрячий переляк потребує багато енергії. В мене її не було.

– Нудьгуєте?

– Я на роботі.

– Вже ні.

– Ще так.

Він хмикнув:

– Ваших колег немає. Яка робота?

Я знизала плечима, вдаючи байдужість:

– Вони скоро повернуться.

– Мені б вашу впевненість…

Усміхаючись, він нахилився і зазирнув мені в очі. Шукав там страх, обурення, протест, насолоджувався ситуацією, грав. Ну, що ж, треба принаймні дізнатися назву гри та правила. Я спробувала:

– Вибачте, що не привіталася, Станіславе Олександровичу, але Ваша поява була такою несподіваною, що я розгубилася.

Він придивився до виразу мого обличчя і розчаровано протягнув:

– Дивлячись на вас, цього не скажеш.

Я спробувала всміхнутися. Давай, Марго, пограйся з ним у круту! Він тобі швиденько роги пообламує! – Фі, як брутально! Ні, в таких ситуаціях, як ця, треба бути ввічливою. Я спробувала розрядити обстановку:

– Який дивний збіг, що ми зустрілися з вами в цьому ресторані! Ви тут просто відпочиваєте чи у вас свято? І як ви дізналися, що я саме в цьому кабінеті?

Станіслав Олександрович, уважно вдивляючись в моє обличчя, нахилився і повільно вимовив:

– Я тут теж, сказати б, на роботі. Це мій ресторан, Марго. – І не даючи мені отямитися, почав відкривати карту за картою:

– Ваші друзі вже на шляху до аеропорту, проте це ще не означає, що термін вашого контракту закінчився. Ми ж – ділові люди. Я купив у Андрія три години вашого робочого часу. Останні і найдорожчі. Ви взагалі дуже дорога дівчина, Марго. Обійшлися мені в чотири угоди, які я майже подарував вашому шефові. До речі, гарний хлопець, все розуміє, завжди готовий допомогти. Тепер я – ваш шеф, ваш клієнт і ваша робота. Що скажете?

Пауза. Досить довга. Я дивлюсь на підлогу і повільно рахую квадратики паркету, щоб заспокоїти сполохане серце.

– Марго-о-о-о, – тихо покликав Станіслав Олександрович. – Не спіть, повертайтеся до мене. Я спитав, що ви думаєте про те, як ваші друзі вчинили з вами?

Я відкашлялася.

– Вони мені не друзі.

Він відкинувся на спинку крісла.

– І це все? Марго, вас продали, наче партію комп'ютерів, передали з рук у руки, підставили! Хіба це не збудило у вас справжнього вихору емоцій! Ну ж бо, не мовчіть, розкажіть, що ви відчуваєте!

Я ненавиджу тебе. Ненавиджу і зневажаю. От і все, що я зараз відчуваю. Я подивилася йому прямо в обличчя.

– Вам подобається досліджувати поведінку людей у їхній скруті? Це така розвага? Насолоджуєтеся владою, прикриваючи власну неміч?