Офіцер нетерпляче махнув рукою.
— Тепер не час це з'ясовувати. Може, ми й так приїдемо запізно...
Ми доїхали до малинника, залишили «сама» й пішки подалися до бункерів і протитанкового рову.
— Ось гляньте. Тут недавно проїздив автомобіль. Колеса прим'яли траву,— звернув мою увагу офіцер.
Через молодий сосняк ми продиралися навскоси, аби скоротити собі путь. Чому ми поспішали саме в той бік? Адже Скалбана казав про бункери, а вони розтяглися на великій відстані. Згодом, коли вже був час все добре обміркувати, я дійшов висновку, що історія з браконьєром, який тут «наче крізь землю запався», примушувала нас думати саме про це, а не про якесь інше місце.
Вибігши з молодняка, ми побачили чорний лімузин, що стояв на лісовій просіці метрів за сто від нас. Біля нього крутилася Залічка, пильно роздивляючись довкола. Вгледівши нас, вона зойкнула зі страху. На її зойк з-за дерев вискочило двоє чоловіків — Кароль і Гертель. Обидва щось несли в руках і притьмом поклали те «щось» у машину. Поки ми добігли до них, мотор загарчав і чорний лімузин рушив просікою.
Залічка побігла за ним — здається, благала забрати і її, але Гертель не спинився.
— За ними! — вигукнув офіцер.
Ми кинулися туди, де стояв «сам», сподіваючись, що Гертелева машина не дуже випередить нас. Адже на просіці Гертель мусив їхати повільно, аби не поламати ресор. А ми щодуху бігли навпрошки. За нами мчала Залічка, раз у раз зойкаючи, не знати, чи з гніву, чи зі страху.
Нарешті довгонога Залічка догнала нас і, незважаючи на наше заперечення, вскочила в машину.
— Швидше, швидше,— підганяв мене офіцер,— на дорозі ще стоїть курява. Вони проїхали якусь хвилину тому.
Я мерщій рушив з місця.
— Зи не доженете їх, — переможно сичала Залічка за моїми плечима. — У них чудова машина, а у вас старий мотлох…
Ми виїхали на дорогу. Стрілка спідометра почала посуватися праворуч.
Офіцер міліції картав Залічку:
— Ви водитеся з бандитами. Це обурливо. Науковця у товаристві бандитів схоплено на гарячому, під час крадіжки витворів мистецтва!
— Бандити? Крадіжка? — обурилася Залічка. — Адже це ви бандити. То вам не пощастило. Пан Кароль виявився спритніший. Він чудовий детектив, я ніколи не сумнівалася в цьому.
Офіцер на мить аж оторопів.
— Детектив? Бандит, злодій, а не детектив. А чи ви знаєте, хто я?
З цими словами він подав дівчині посвідчення офіцера Головного управління народної міліції.
Залічка майже не глянула на посвідчення. — Воно напевне фальшиве, — сказала вона.
— Що? Що таке? — офіцер тремтів зі злості.
Далі я не зважав на їхню розмову, бо дорога робила гострі закрути.
Ми проминули містечко. Допіру на цехоцінському шосе, коли дорога вирівнялась, я побачив нарешті Гертелевий лімузин. Я натис на газ, і чортеня захитало головою, нагадуючи мені про обережність.
Позад мене Залічка розповідала офіцерові:
— Тільки сьогодні пан Кароль признався мені, що він детектив. Я зустріла його в лісі, коли гуляла там по обіді. Він був у товаристві якогось пана й Терези. Я приєдналася до них, хоча вони казали, що я можу наразитися на небезпеку, бо саме настав час рішучої боротьби з бандитами, які полюють на сховані витвори мистецтва. Йшлося про пана Томаша. Але я не боялася небезпеки. Тоді вони погодилися, щоб я їм допомогла, і пан Кароль нарешті зізнався, що він детектив. Ми пішли до бункерів, пан Кароль відкрив вхід і потім почав виносити з підземелля речі з колекцій дідича Дудіна.
— А що сталося з Терезою? — спитав я Залічку, не повертаючи голови. — Ви ж казали, що з вами була Тереза.
— Мабуть, лишилася в підземеллі, — почув я у відповідь.
Стрілка спідометра показувала сто сорок кілометрів, та мені здавалося, що відстань між «самом» і чорним лімузином ні на крихту не зменшилася.
— Звернули! Звернули на шосе до Торуня! — крикнув офіцер.
Я так натис на гальма, що вони аж задзижчали. Ми теж виїхали на торунське шосе, яке спершу йшло лісом, а тоді наблизилося до Вісли.
Швидкість «сама» знову збільшувалася. Сто п'ятдесят, сто шістдесят кілометрів… Ми наздоганяли чорний лімузин. Потім відстань між нами ще зменшилася, бо Гертель мусив загальмувати, об'їжджаючи кілька підвід.
Тепер ми мчали із швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину. Мій «сам» виявився чудовою машиною.
Ми догнали Гертеля під Торунем. Коли я спробував його випередити, він з'їхав на лівій бік шосе, намагаючись зіпхнути мене в кювет. Та я вчасно загальмував і вже тримався позаду. Невдовзі перед зачиненим залізничним шлагбаумом Гертель мусив спинитись.
Офіцер міліції зіскочив із «сама» і підбіг до чорного лімузина.
— Виходьте! Негайно виходьте! — крикнув він. Перший вибрався з машини Кароль, а тоді Гертель.
— Адже не сталося нічого лихого, — виправдувався Гертель. — Ми нікого не скривдили.
— Ви звинувачуєтеся в тому, що намагалися викрасти твори мистецтва, власність польської держави.
Гертель знизав плечима.
— Вони нікому не належали, бо ніхто не знав, де їх сховано. Ми знайшли це місце, тож Дунінові колекції належать нам. Те, що ми зробили, не можна назвати крадіжкою. Суд нас виправдає.
— Буде видно, — сказав офіцер. — Ви ще відповідатимете за дворазовий напад на Скалбану.
Гертель знизав плечима.
— Прошу пана, — сказав він, — до Скалбани ми поставилися, можна сказати, занадто лагідно. На нього чекає мотузка за вбивство Плюти. Він намагався затягти до будки на острові й мене. Тільки я не Плюта…
— З'явитесь до Повітової комендатури народної міліції дати зізнання, — наказав офіцер. — А тепер перенесіть до нашої машини речі, викрадені з підземелля.
Грабіжники зрозуміли, що програли. Опиратися не було ніякого сенсу, і вони слухняно взялися переносити до «сама» викрадену давню зброю: турецькі ятагани, оздоблені коралями, кілька кинджалів з держаками, прикрашеними коштовним камінням, сагайдак, східний щит і визолочене забрало, поцятковане бірюзою. Крім зброї, вони встигли забрати з підземелля старовинний срібний сервіз, чотири великі визолочені дзбани й визолочену миску.
— А чи багато речей лишилося в підземеллі? — спитав офіцер.
Ми помітили, як Гертель і Кароль крадькома перезирнулися.
— Не обманюйтеся, панове, — застеріг їх офіцер. — Ми знайдемо і дівчину, яка була з вами в підземеллі.
Залічка увесь час здивовано спостерігала, як уявний детектив покірно віддавав украдені речі.
— То ви не детективи? — обурено спитала вона.
На відповідь Гертель тільки знизав плечима. А пан Кароль глузливо посміхнувся.
— Ви мене обдурили! — крикнула Залічка, звертаючись до пана Кароля. — Ви не ловили риби, ви не детектив!
— Ні, люба і наївна панночко, — посміхаючись, ввічливо відказав пан Кароль. — Я ніколи не запевняв вас, що я детектив. То ви самі надумали.
Залічка була така обурена, що показала йому язика, наче ображена дитина. А тоді з великою гідністю сіла до моєї машини.
— Дякуємо за допомогу, — полинув їй навздогін глузливий вигук пана Кароля.
Офіцер міліції перевірив документи обох злочинців і занотував відомості про них.
— З'явіться до Повітової комендатури, — повторив він під кінець. — Якщо цього не зробите, я заарештую вас.
– Єсть, пане комісаре. З'явимося, — пообіцяв Гертель. — Я сидів п'ятнадцять років і не збираюся знову чалапати до в'язниці.
— А тепер назад до лісу, до бункерів, — сказав мені офіцер.
Ми поїхали. Біля входу, схованого в кущах ожини, ми побачили Терезу. Гертель і пан Кароль втекли тоді, коли Тереза ще була в підземеллі. Навантажена старовинною зброєю, вона вийшла нагору й переконалася, що її приятелі десь зникли. Перелякана дівчина чекала тут на них, та замість приятелів побачила ворогів — мене й офіцера міліції.
Зі злості Тереза аж заплакала і цим довела, що вона тільки дурне дівча, яке вплуталося в темне діло. Так само подумав про неї, мабуть, і офіцер міліції, бо відвів мене вбік і прошепотів:
— Одвезіть її, будь ласка, додому. Певно, ми її не притягатимемо до відповідальності. Вона вже дістала науку на все життя.
