— Шкода, але цього вона не вміє.

— Чи це ви зробили оцю химеру?

— Ні, мій дядько. Його звали Громилло. Здібний був чоловік, невизнаний винахідник.

— А як вашу машину зареєстровано? Як човен чи автомобіль?

— Як автомобіль.

— Тоді ви плаваєте на воді без дозволу.

— Отак? — здивувався я. — То негайно вертаймо на берег.

— Ні, ні, — вхопив мене за руку офіцер. — Я пожартував. Хоч мушу застерегти, що річкова міліція може мати до вас претензію.

Отак жартуючи, ми перепливали Віслу. Це була дуже приємна подорож: небо вияснилось, яскраво світило пополудневе сонце. На річці, забарвленій у колір неба, тут і там золотіли піщані острівці — вода швидко спадала після недавньої поводі.

Нарешті ми опинилися на тому березі.

Залишивши «сама» в кущах верболозу, я повів офіцера міліції до села, що лежало одразу ж за високою греблею. Нас зустріло люте валування пса на подвір'ї. Ми постукали в двері, але ніхто не відповів. Тоді офіцер натис на клямку. Скалбанина хата була не замкнена. Ми зайшли спершу до темних сіней, звідки ще одні двері вели до кімнати.

Одразу ж нам упав у вічі страшенний розгардіяш. Усе в хаті було поперекидано, наче тут точилася бійка. З роздертої перини повилітало пір я, з розчиненої шафи повипадав скинутий з вішалки одяг. Порожні шухляди старовинного комода валялися по хаті, і все, що було в них, купами лежало долі.

Серед цього розгардіяшу ми не зразу помітили Скалбану. Він сидів у темному кутку хати на стільці, точніше, був прив'язаний до нього вірьовкою. Рот і частина обличчя були зав'язані шарфом.

Офіцер кинувся до Скалбани і зірвав йому з голови шарф.

— Напали на мене. Зв'язали,— вихаркав Скалбана.— Дві години тому. Ми ще можемо їх наздогнати в лісі за Віслою.

— Хто це був? — спитав офіцер.

— Не знаю... Не знаю...— безтямно відповів Скалбана.— Звільніть мене з цих пут, я дожену їх.

Він так зашарпався, що під ним аж затріщав стілець.

— Хвилинку,— сказав офіцер,— зараз ми вас звільнимо. Тільки прошу відповісти: скільки було тут чоловік, хто вони й чого хотіли від вас? Чому тут такий розгардіяш?

Скалбана розлючено зиркнув на офіцера. Він, звичайно, не знав, що цей добродій у цивільному — офіцер міліції. Мабуть, Скалбана гадав, що це хтось із табору антропологів.

— Під три чорти! — вилаявся він.— Ви питаєте про якісь дурниці замість того, щоб розв'язати мене й бігти за бандитами.

— Хто вас зв'язав? — суворо спитав знову офіцер.

— Не знаю. Якихось двоє, я їх зовсім не знаю.

— Чого вони хотіли від вас?

— Чи я знаю? До дідька, розв'яжіть мене! — крикнув Скалбана.— Вони далеко не втекли. Зараз вони в лісі біля давніх бункерів.

— А звідки ви знаєте, куди вони подались, якщо ці люди вам невідомі й ви не догадалися, чого їм треба від вас?

— Я чув їхню розмову... То ви розв'яжете мене чи ні? — заверещав він, бризкаючи з люті слиною.

Офіцер знизав плечима:

— Пане Скалбано,— глузливо мовив він.— Завжди на вас хтось нападає, а цей пан,— він показав на мене,— щоразу визволяє вас. І завжди ви повторюєте ту саму брехню, що не знаєте, хто вас зв'язав і навіщо. Чи не час уже кінчати з цією вигадкою?

На відповідь Скалбана вилаявся. Офіцер знову знизав плечима й почав розглядатися по хаті. Мені стало шкода Скалбани, і я сказав:

— Може, його таки розв'язати?

— Заждіть! — офіцер застережливо підвів руку й нишпорив далі серед розкиданих речей.

— З цього розгардіяшу можна виснувати,— голосно зауважив він,— що ті люди чогось тут шукали і до того ж дуже квапилися. Чого вони шукали, пане Скалбано?

— Не знаю. Я вже казав, що не знаю,— почав тепер бідкатися Скалбана.

— Ви не знаєте? Ви певно не знаєте? — злостиво повторив офіцер.

Нараз він присів навпочіпки й заходився порпатись у паперах, повикиданих з шухляд старовинного комода. Незабаром він витяг кілька давніх, ще довоєнних ілюстрованих тижневиків, і я помітив, що у декотрих з-поміж них були порізані сторінки чи заголовки.

— Пане Скалбано, ви можете пояснити, навіщо вирізали звідси літери? — спитав офіцер.

— Про що ви кажете? — здивувався Скалбана.— Розв'яжіть мене, до бісового дідька. І не верзіть дурниць.

— Не поспішайте! — сказав офіцер, підходячи до Скалбани.— Я з міліції. Заарештовую вас, як звинуваченого в убивстві Нікодема Плюти. Поїдете з нами до Повітової комендатури народної міліції.

Він подав мені знак розв'язати Скалбану.

— І не здумайте тікати,— додав офіцер, недвозначно торкаючись рукою до кишені піджака, де лежав у нього пістолет.

Відтепер Скалбана не відповідав на жодне наше питання. Мовчки вийшли ми втрьох із хати й попрямували до «сама». Офіцер забрав із собою порізані тижневики.

Це Скалбана, як можна було тепер зробити висновок, надіслав анонімного листа про ночівлю Барабашевої зграї на острові. Це Скалбана писав листа до професора антропології. І він написав до Кондраса, вимагаючи залишити незамкненою будку на острові. Та чи означає це, що Скалбана вбив Плюту? Проте офіцер міліції розумівся на цьому, звичайно, куди краще за мене.

Ми посідали в «сама», я за кермо, біля мене Скалбана, а позаду офіцер. Коли машина попливла, офіцер звернувся до Скалбани:

— Раз ви не знаєте, тобто удаєте, що не знаєте, хто вас уже двічі зв'язував, я охоче нагадаю вам ім'я тієї людини: Гертель, Петро Гертель, чи не так?

Скалбана не відповів. А я радісно закричав:

— Авжеж, власник чорного лімузина. Добродій з маленькою борідкою й дуже блідим обличчям.

— Він тепер має борідку? —здивувався офіцер.— Те, що шкіра в нього бліда, зрозуміло. Адже Гертель нещодавно вийшов з в'язниці, просидівши там п'ятнадцять років.

Я натис на педаль прискорювача, бо на нас сунув великий пасажирський пароплав. Я був певен, що встигну проскочити в нього перед носом, скерованим просто на нас.

— У-у-у-у-у! У-у-у-у-у! — застережливо завила сирена на пароплаві.

Раптом у карбюраторі моєї машини щось почало пирхати й кашляти. Мотор нараз замовк, й річкова течія потягла нас просто під ніс пароплава.

— Сто чортів! — закричав офіцер.— Він нас переріже... На палубі помітили, що з нами сталося. Круг пароплава завирувала вода — він почав гальмувати.

— Стрибаймо! — вигукнув офіцер.

Пароплав був уже поруч. Він насувався, наче велика біла скеля.

— Спокійно! — крикнув я.— Ми встигнемо проминути його.

— У-у-у-у-у! — гула сирена.

Я крутнув стерно, щоб «сам» встиг проскочити повз пароплав. А той був уже за кілька метрів од машини і насувався ближче й ближче. Лишилося п'ять метрів... три метри... Ми дивилися на нього наче загіпнотизовані. Промине нас чи вдарить і розтрощить машину?

І тоді Скалбана зірвався з свого місця й пірнув під пароплав. Скористався з того, що нас заскочила небезпека, і втік. Щез у воді. Але течія виявилася дужча за Скалбану, бо коли він виринув на поверхню, то вдарився головою об залізний борт. Певне, Скалбана одразу ж знепритомнів. Я бачив, як течія понесла його під пароплав, туди, де шалено крутилися гвинти. Більше він не виплив, а ми — віддалені тільки на півтора метра — поволі минали пароплав. З палуби лунала міцна лайка матросів на нашу адресу.

Я знову спробував завести мотор. Кілька разів сильно натис на педаль газу — мотор завив, загуркотів і знову рівномірно запрацював.

Пароплав відплив. Мабуть, ще з годину кружляли ми по воді, шукаючи Скалбану, і даремно сподівалися, що він випливе живий або мертвий. Адже це було жахливо: на наших очах загинула людина, а ми були безпорадні. Правда, Скалбана загинув не з нашої вини — він тікав від правосуддя, що чекало на нього, але загинув трагічно й несподівано.

— Він сам себе покарав,— сказав я нарешті.

Далі шукати здавалося мені марно. Ми дісталися берега й виїхали на дорогу.

— Тепер до бункерів,— кинув як наказ офіцер.

— Ви гадаєте, що Скалбана казав правду? Ми зустрінемо коло бункерів Гертеля? Я не зовсім розумію, чому Гертель переслідував Скалбану. Чи він підозрював, що той знає, де сховані скарби?