— Не вірю жодному слову, — похитала головою Ніна. — Справжній серійний маніяк ніколи не буде змінювати свій стиль. Це все схоже на якусь імітацію. Для чого б тому Окозбирачу вбивати чоловіка? Немає сенсу.
— Сенс є, — відповів Сокіл, — якщо той чоловік міг вивести на вбивцю. А беручи до уваги, що цей Ясинський був директором «РепроМеду», а також одруженим із жінкою, яка єдина нібито вціліла після зустрічі з маніяком, а потім дивовижно зникла...
— Думаєте, це все вона? — спитав Лупибатько.
— Ще не знаю. Якщо вважати її винною, то в такому разі те, що ми бачили, — звичайне прибирання свідка, який міг би вивести на її слід. Вона могла знати, що вчора ми відвідували Ясинського. Може, слідкувала. Той був геть п’яний, і ми б все одно нічого з нього не витягли... якби не те фото, візит дійсно був би марним. От вона і вирішила швиденько прибрати колишнього, на випадок, якщо ми повернемося знову, а той виявиться тверезим і все викладе. Навряд чи в неї лишилися романтичні почуття до людини, яка засадила її до психушки.
— Звучить логічно.
— Та одна річ все ж бентежить.
— Яка? — поцікавилася Рада.
— Для чого тоді було вирізати Ясинському серце й очі? Він-то явно не робив собі аборта, якщо дотримуватися цієї лінії. Якби йому відтяли, перепрошую, яйця, я б ще зрозумів...
— Я ж кажу — імітація, — тихо мовила Ніна. Олег почув.
— Мабуть, ти маєш рацію. Можливо, дійсно вбила вона, а того хлопця просто попросила прибрати тіло... але, як на мене, це сумнівно. Як щодо такого варіанта: той загиблий хлопець був, скажімо, її коханцем і на її прохання й зробив цю брудну роботу. А ритуал із серцем і очима — то лише хід, аби заплутати міліцію...
— Щось не схоже, що міліція дуже заплуталася, — уїдливо заявила Ніна. — Навпаки, їй суттєво полегшили завдання. В мене інша версія: а якщо чоловік також підпадав під її схему? Тобто вийняти поганцеві очі, бо не бачив свого щастя під самим носом, а серце — за ту ж саму безсердечність, з якою він їй зрадив і відправив до будинку для божевільних. Годиться?
Сокіл пожував губами.
— Інколи жіночий погляд на речі може стати в нагоді, — визнав він, помізкувавши. — Можливо, можливо... Гаразд, панове. Поки що мусимо діяти в тому ж напрямку — треба знайти жінку з фото. Гадаю, я з’їжджу до відділка, поговорю зі слідчим. Нам би їх допомога в пошуках не завадила. Наскільки я пам’ятаю, Сазоненко мужик тямущий, може зрозуміти. Якщо він ще, звісно, справу не закрив. З них станеться... Коротше, спробуємо заручитися підтримкою органів. Якщо ж ні...
— Будемо шукати самі? — припустив Лупибатько.
— Доведеться. Може, підключимо Ратушного... але то на крайній випадок. Борю, тобі таке завдання: поки мене не буде, обдзвонюєш психіатричні лікарні Львівської області. Почни з Кульпарківської. Представляйся якоюсь медичною шишкою і шукай відомості про колишню пацієнтку на прізвище Ясинська. Коли лікувалася, коли виписали, діагноз, і все таке. Теоретично вони не мають права надавати таку інформацію, але сам знаєш, як воно у нас на практиці.
— Зрозумів, — кивнув Борис.
— Коли щось нариєш — дзвони мені, — підсумував місію Сокіл. — Може, мотнемось туди і поговоримо з лікарями віч-на віч. Ми вже близько до розгадки, печінкою чую, тож сьогодні доведеться добряче побігати.
— Менше пива пийте увечері, шефе.
— Красно дякую, Радочко, за турботу. До речі, для тебе також завдання є. Для тебе і для Ніни.
— І яке ж? — встрягла Ніна, невимушено посміхнувшись. — Ми теж кудись поїдемо допитувати гарних хлопців, схожих на майора?
— Люба, чи в тебе смак такий кепський, чи уявлення про гарних чоловіків трохи кривувате. То, мабуть, після італійця. Але все одно — ні. Ви обидві будете сидіти в агенції, пити каву і нікуди не втручатися. За жодних обставин. Якщо Борі знадобиться ваша допомога, дозволяю діяти лише в рамках мережі Інтернет. Ще можете за нас помолитися — це, кажуть, допомагає... Усім все ясно?
Борис, Рада і навіть Ніна синхронно кивнули.
— І питань немає? Тоді до справи — з Богом!
* * *
Слідчий Сазоненко виявився на місці, у своєму кабінеті зі спартанським совдепівським інтер’єром, за столом, заваленим розкритими папками, і з написаною на лиці заклопотаністю. А коли розгледів Олега, котрий цілеспрямовано просунувся у двері, до неї додалася ще й виразна неприязнь, яку старий навіть не став приховувати.
— А, Сокіл, здоровенькі були, — безбарвно привітався він, неначе востаннє бачив колишнього підлеглого лише вчора, а не п’ять років тому. — Ти по справі, чи як? У мене тут зараз писанини по горло...
— Авжеж по справі, Вікторе Петровичу. Ходити до міліції розважатися — то не моє хобі. Я у вас багато часу не заберу. Увійти дозволите?
Зітхнувши, Сазоненко зачохлив свою кулькову ручку.
— Заходь вже. Присідай.
Сокіл увійшов, сів і спробував посунути стільця ближче до столу, забувши, що всі меблі прибиті до підлоги. Вкотре подумки вилаяв кляту казенщину, якої ніколи не терпів.
— Я по справі Окозбирача, — почав він.
— Так, мені казали, що ти теж нею займаєшся, — перебив Сазоненко. — Шкода, хлопче, але ти не встиг. Розслідування завершене, справу я закриваю. Якщо ще не чув...
— Та бачив я новини, — роздратовано відказав Олег. — Слухайте, це ж дурня. Той хлопець не може бути Окозбирачем.
— Це ж чому? Бо так вирішив ти? Чи твоя подружка-бухгалтерка? Знаю я про ваше шоу з італійським різником...
— Різьбярем, — автоматично виправив Сокіл, про себе проклявши Пасківа аж до сьомого коліна. Довбаний майор виявився тріплом, не гіршим за базарну бабу-пліткарку.
— Перш за все тому, що вбивство Ясинського різниться від чотирьох попередніх. Ті жертви були жінками.
— Так, я це пам’ятаю.
Олег питально звів брови.
— І вам не здається дещо дивним, що цього разу забили чоловіка?
— Анітрохи, — пхикнув Сазоненко. — Це ж психопат, синку. Нашою логікою їх не зрозуміти. Не раджу ламати мізки, бо теж здурієш.
— Не дочекаєтесь, Петровичу. Ви ж провели обшук у помешканні цього водія? Знайшли зброю? Або видалені органи жертв?
— Слухай, Сокіл, — почав дратуватися Сазоненко. — У кожній оселі є слюсарний інструмент, яким за бажання можна витнути очі, серце, нирки, кишки і все, що забажаєш. І в хаті цього хлопця він теж був. Тут не йдеться про вогнепальну зброю, а тому все просто. Господи, якщо людина буйний шизофренік, вона тобі очі голими пальцями вичавить.
— Ви не...
— Слухай далі! — підвищив голос слідчий. — Про органи жертв. А якщо цей навіжений їх засмажив і з’їв? Не думав про це?
— Господи боже, Петровичу...
— Що, скажеш, такого не буває? Ще й як буває! Навіть кіно є про одного такого вилупка, бачив? От і цей хлоп теж явно був канібалом, жер серця та очима закушував. То що мені тепер — шукати його лайно в каналізації і відсилати на аналіз?
— Ну й телепень, — пробурмотів Сокіл.
— Що кажеш? — нашорошив вуха Сазоненко.
— Кажу, ви пропустили інший варіант. Особисто я вважаю, що той загиблий хлопець міг бути співучасником справжнього Окозбирача. Він лише прибрав того, хто міг допомогти вийти на слід реального вбивці, от і все. Ба більше — я підозрюю, що Окозбирачем може бути близький родич загиблого Олексія Ясинського. А точніше, його дружина.
Це подіяло. Сазоненко важко нахилився через стіл, пильно вглядаючись в Сокола.
— І звідки такий висновок?
— Довго розповідати, але якщо треба буде, я поділюся. Ця справа замішана на абортах та людині, в якої поїхав дах на цьому ґрунті. Всі жертви, окрім, звісно, останньої, робили аборт, і скоріше за все, робили в одній і тій самій клініці. Директором тієї клініки і був загиблий Ясинський.
Він зробив паузу, очікуючи реакції, але слідчий так само мовчки дивився на нього через стіл. Олег вирішив, що його нарешті слухають, і продовжив:
— Так от, за поки що не підтвердженими даними, цей Ясинський два роки тому якимось чином упік свою дружину до психіатричної клініки. Але найдавніше те, що вчора ця його дружина була на місці злочину, у квартирі гадалки. Пам’ятаєте жінку, якій порізали груди?