Львів зустрів Олега останнім осіннім сонечком, і це лише додавало приємності — наче поцілунок коханої жінки після довгої розлуки. Зграйки прибуваючих та відбуваючих краян викликали приязну посмішку; метушливі таксисти сновигали туди-сюди, від самого перону і аж до виходу з вокзалу, закликаючи: «Хто бажає таксі? Прошу, машина недорого!», але Сокіл на те не купився. Пройшовши кілька десятків метрів до битої життям кнайпи «Марта», біля якої завжди стояло кілька непоказних стареньких автівок, він махнув рукою, і темно-сині брудні «жигулі», верескнувши спрацьованими гальмами, слухняно зупинилися на вимогу високого, ставного пана в доброму англійському строї. Олег не став питати, скільки йому буде коштувати шлях додому, — він важко гепнувся на переднє сидіння, усе ще тримаючи в руках дорогоцінну валізу, повернувся до водія і механічно, не отямившись від довгої подорожі та іншого життя, промовив:

— Погулянка-стрит, пліз.

— Ось не видрючувався б ти, Сокіл, — порадив йому густий бас дядька Міська, уже двадцять років, як його близького — через дві хати — сусіда. — Буде тобі стрит, буде й сквер. І то зі знижкою. Як ся маєш, синку?

Олег засміявся і, перекинувши валізу через голову на заднє сидіння, міцно обійняв старого.

— Ви тут яким дивом? Завжди ж у центрі стояли...

— Ну то й з центру людям часом до потягів треба, чи нє? — дядько Місько почухав потилицю крізь свого незмінного шкіряного картуза. — Ну, готовий до правдивої галицької їзди? Мамця, певно, жде... потішимо!

Потраскане авто зірвалося з місця так хутко, ніби мало в баку реактивне пальне, і, підстрибуючи, помчало вузькими львівськими вулицями. Погулянка, де родина Соколів мала двоповерховий приватний будинок, була однією з околиць Львова — зеленою, лісистою і достатньо тихою для усамітнення. Олег шалено скучив за нею, за маминою кавою, за черешнею, чиє гілля завжди зазирало у вікно його кімнати, і саме зібрався помріяти про все це і ще про сотню приємних речей, однак водій не дрімав. Сокіл вже й підзабув, який балакучий дядько Місько.

— Ну то як тобі велося на чужині, синку?

— Та нічого собі, — ухильно відповів Олег, щиро сподіваючись, що горда за нього ненька не встигла розбазікати на всю Погулянку про останню синову пригоду. Сусіди завжди підсміювалися над ним через його хобі — щоправда, незлобливо, та мало приємного, коли над тобою потішаються, хоч би й добром. Дядько помовчав, і Сокіл уже почав подумки вітати себе з тим, що минулося, коли почув знайоме скептичне плямкання. Його він не забув. Це був дуже, дуже поганий знак. Місько йому не повірив.

— Нічого, кажеш? А ось матуся твоя повідала, жи ти й там трупа знайшов, га?

— Так, і трупа, і вбивцю, — холодно зронив Олег.

— Ну то люкс! Тільки... що є доброго в тих кримінальниках, аж ти на них хворий?

Сокіл заскрипів зубами, гарячково міркуючи, що би такого відказати, аби й дядька не образити, і цей допит припинити. На його щастя, попереду замаячили оранжеві жилети дорожніх робітників разом зі знаком «Об’їзд», і Місько, ураз забувши про далеку Англію, заходився крити матом місцеву владу, одночасно хвацько викручуючи кермо для повороту.

Незважаючи на ремонт дороги, втішена мамця побачила своє дорогоцінне чадо на двадцять хвилин раніше, ніж обіцяли їй закони фізики, що стосувалися швидкості руху. Лише тільки зойкнули гальма біля хвіртки, а пані Катерина Сокіл уже вискочила з дверей будинку, по-спринтерськи подолала тридцятиметрову бетонну доріжку і зі щасливим лементом «Дитинко моя!» вчепилася в сина, як потопельник у рятівний круг. Дядько Місько, навідріз відмовившись від грошей, дістав у подарунок пляшку джину і відбув до праці, украй собою задоволений, а мама, відправивши двометрову дитину «мити руки з дороги», заходилася лагодити сніданок.

Вони говорили про все і ні про що — на знайомій з дитинства кухні, де Олег наминав другу добрячу миску фірмового червоного борщу з пампушками, а мати то присідала поруч, то зривалася з місця, вишукуючи по засіках, що б ще таке смачненьке поставити на стіл, і в результаті за кілька хвилин уся стільниця зникла під розмаїттям домашніх наїдків. Він розповідав про своє життя-буття в Оксфорді, про тамтешні звичаї та звички, про підводні камені роботи викладачем, про ту кримінальну загадку, в яку втягнувся мимоволі, але без опору, і про те, як її вдалося розплутати. Мама слухала, кивала, між іншим ділилася новинами зі свого життя-буття, розповіла про квартирантів, які якраз позавчора з’їхали, звільнивши три кімнати, і переймалася більше за втому сина з дороги, аніж за всі зароблені ним гроші. Коли нарешті пані Катерина вирішила, що її дитя наїлося, як то має бути, вона без оголошень подалася стелити йому ліжко. Олег потупцяв за нею, на ходу невпевнено опираючись:

— Та я не сонний... Я в поїзді спав.

— Як то спання, так я королева англійська, — відрізала мати, вправно заправляючи ковдру у квітчастий підодіяльник. — Встигнеш ще з козами на торг.

— А ти як знаєш, куди я спішу? — Противитись нестримному бажанню прилягти хоч на хвильку було дуже важко — Сокіл не стримався і позіхнув.

Мама хмикнула.

— Важко сказати. Мабуть, дедукція. Відпочивай.

Ще не встигли затихнути за дверима мамині кроки, а Олег уже спав — солодко і міцно, так, як спиться лише вдома, коли все добре, а буде ще краще.

Здоровий ранково-денний сон забрав у нього п’ять годин, а поки він прокидався, вбирався та обідав (вийти від мами Каті голодним не вдалося б і самому Полю Бреггу), минула ще година. А ще ж треба було привести машину до ладу... його красуню, яка цілих три роки не бачила сонячного світла. Тому до детективної агенції «Деррік» Сокіл дістався добряче за третю і був готовий до того, що на вулиці Коцюбинського він побачить у кращому разі замкнені двері та єхидних дворових котів, яких у незліченній кількості підгодовував його партнер, а в гіршому — іншого власника та іншу організацію. Однак, до чималого подиву Олега, табличка з назвою, хай і дещо кособоко, але висіла на місці, та й сама агенція працювала. У грудях ворухнулося щось схоже на ностальгію, коли він потягнув на себе риплячі двері й увійшов усередину, до вузького напівтемного коридорчика.

Три м’які дерматинові стільці, призначені для клієнтів на випадок черги (якої на його пам’яті ніколи не було), були так само порожні й навіть вкрилися товстим шаром пилу. З інших дверей, що вели власне до офісу, лунали голосні звуки телевізора. Зі кілька секунд Олег ідентифікував, що дивляться «Серце Ангела». Оце так вони працюють, виявляється. Ну зараз він комусь дасть чортів.

Сокіл зупинився у дверному отворі й окинув оком офіс, уперше за три роки. З його останнього візиту тут мало що змінилося, принаймні у кращий бік. Хіба що вицвіли шпалери, одна з люмінесцентних ламп під стелею почала блимати, а прибиральниця, судячи зі стану підлоги, скоротила собі робочий графік до одного разу на місяць. Всередині знаходилися троє. Борис Лупибатько, його помічник і, до цього моменту, цар і бог агентства, сидів, задерши ноги на шефів дубовий стіл, і зачаровано дивився, як Мікі Рурк допитує бідолашного лікаря. Рада Петрик, рудоволоса секретарка, мляво розписувала нігті у своєму кутку, байдужа до перипетій фільму. А в центрі кімнати виписувала кола величезна чорна муха.

— Схоже, в цього хлопця справи йдуть куди краще, ніж у нас, — перебільшено грізно мовив Сокіл з порога.

Це треба було бачити! Борис сіпнувся, наче стілець, на якому він сидів, був електричним і хтось врубав напругу. Той рипнув, хитнувся, але Лупибатько таки уникнув падіння на підлогу і встиг скочити на ноги з круглими від подиву очима.

— Га? Олеже? Босе! Це ви!

— Олегу Миколайовичу! — залементувала й собі Рада, схопилася зі свого місця і через дві секунди повисла в нього на шиї. — Ах же ж ви!.. Без попередження! А ми тут без вас геть ніяк...

— Це я бачу. — Від міцних Радиних парфумів закрутило в носі, тому Сокіл відсторонив її і потис руку Борису, котрий все ще витріщався так, неначе бачив привида батька Гамлета. — Ну що — розповідайте.