Судячи з інтер’єра, ця кімната була імпровізованим салоном для гадань чи чогось у цьому дусі. Його матір завжди презирливо називала це одним словом — «хєромантія». Антикварні меблі, свічки, скляні кулі та статуетки — типовий антураж для справляння необхідного враження на довірливих простачків. Зі смаком і ретельно створений, але антураж. Навіть покійна хазяйка цього салону, провидиця, чи хто вона там, яка чомусь не передбачила приходу власної смерті, також здавалася декорацією, зіпсованою чиїмись безумними руками. Навколо неї, мов крук, кружляв низенький присадкуватий фотограф, діловито знімкуючи труп на плівковий фотоапарат. Він скоса глянув на Олега й нічого не сказав, продовжуючи свою сумну, але звичну справу, міняючи ракурси та корегуючи відстань до тіла. Не бажаючи заважати, Сокіл з дверей тренованим оком окинув кімнату. Що б там не казав розлючений Пасків про його детективні здібності, Олег прекрасно знав ціну їм і собі і не стидався їх застосовувати. Горло жінці перерізали прямо тут — вся кров, що з неї витекла, застигла навколо тіла. «Хоч кораблики пускай», — подумав Сокіл і тут-таки вилаяв себе — гумор у нього став, як у майора. Мабуть, заразився. Що далі?

Безладу не спостерігалося, вбивця явно нічого не шукав. Він прийшов убити, а не грабувати. А от вдарили жертву явно не тут — комір халата напіввідірваний, а на нозі бракує капця. Її сюди приволокли. Звідки?

Олег вийшов з кімнати і після секундного вагання рушив на кухню.

Окрім Денисенка, там були ще двоє — зовсім молоденький міліціонер, котрий щось строчив у журналі, і солом’яноволоса дівчина років двадцяти п’яти, яка сиділа біля столу над чашкою паруючого чаю, затуливши долонями очі. Сокіл і сюди не став заходити, обмежившись коротким оглядом з порога. Стіна над плитою і деінде підлога були заляпані коричневим — кавою, зрозумів він, принюхавшись. Під столом лежав другий капець вбитої гадалки. Скло у вікні кухні, за спинами оперативників, було висаджене — лише в двох кутках залишилися викривлені, неначе ятагани, скалки.

Денисенко, здається, зрадів його появі, бо наблизився і довірчо пробурмотів на вухо:

— Це Тамара Стяжко, помічниця убитої. Вона знайшла тіла. І схоже, сполохала вбивцю.

— Вже є якісь свідчення? — так само тихо поцікавився Олег. Він був зовсім не проти вислухати Денисенка, доки Пасків займався своїми справами в сусідній кімнаті.

— Негусто. Каже, прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, і доки вовтузилася із замком, почула жіночі скрики, а потім дзвін розбитого скла. Вбігла у квартиру і побачила, що хазяйка, Мстислава Ковальська, мертва, а та друга, її клієнтка, уся закривавлена, повзає поруч і кричить, що хтось напав на неї з ножем.

— Куди подівся нападник?

— З лементів відвідувачки виходить, що вистрибнув через оце вікно.

— Через вікно? — здивувався Сокіл. — Тут другий поверх!

— Насправді не так уже й високо. До того ж під вікном проходить газова труба, за яку можна учепитись і спокійно зістрибнути на землю. Або за решітки на балконі — теж поруч. Який-небудь нарік, що об’ївся амфетамінів, узагалі б висоти не помітив.

— Навряд чи це був наркоман.

— Так чи інакше — він явно дременув сюдою, — відказав Денисенко. — Унизу, у дворі, валялися молоток та гостро заточена клюкарза.

— Клю... що?

— Такий інструмент, типу стамески. Використовується для різьби по дереву. Я трішки цікавився свого часу. Перевіримо ці штуки на наявність відбитків.

— Он як, — замислено почухав підборіддя Сокіл. — Слухай, ти не зобов’язаний мені все це викладати...

— Все одно дізнаєтеся, — повів плечима Денисенко. — Та й не знаю, у кого з нас більше шансів схопити цю падлюку. І мені, власне, по фіг, хто це зробить. Аби зробив.

— А ти молодець, — посміхнувся Сокіл. — Не заперечуєш, якщо я поставлю свідку запитання? Всього одне. Доки не з’явився Великий Бос.

— Тільки не тисніть, — прошепотів той, і Олег кивнув у відповідь. Він присів навпочіпки поруч із Тамарою, яка все ще підпирала голову, щось беззвучно бурмочучи.

— Пані Тамаро, — тихо звернувся він до неї, легенько торкнувшись плеча дівчини. — Пані Тамаро, я розумію, як ви себе зараз почуваєте, і розумію, що вам нині не до цього... Мене звати Олег Сокіл, і я хочу, щоб ви відповіли мені всього лиш на одне маленьке запитання. І все. Більше я вас не турбуватиму. Домовилися?

Тамара не змінила пози, і він вже подумав, що нічого не вийде, коли та ледь чутно вимовила:

— Що ви хочете знати?

— Лише одну річ. Та спершу скажіть — ви були подругами з пані Мстиславою? Чи просто працювали на неї?

— Так, ми дружили. Десь років п’ять. Славка була моєю найкращою подругою.

— Тоді ви можете знати... Скажіть мені, якщо так, — вона коли-небудь робила аборт?

Тамара нарешті відірвала обличчя від власних долонь і червоними од сліз і тертя очима глянула на нього.

— А ви звідки це знаєте? Вона нікому не казала, окрім мене!

— Отже, робила, — ствердно сказав Сокіл більше самому собі.

— Так, приблизно два роки тому. Коханець її колишній посприяв, скотина. П’яний був, порвав презерватива. А в неї тоді якраз почалося щось із нирками, якесь загострення. Лікарі казали, що народжувати не можна. От їй і довелося робити аборт, у якійсь там приватній клініці. А той гівнюк, коли дізнався, втік...

— Це ще що таке? — гримнув позаду голос Пасківа. — Я тобі що, дозволяв свідків допитувати, маму твою?!

— Маму не чіпай, — Сокіл звівся на ноги, примирливо здійнявши руки. Так чи інакше, він дізнався про головне. Ще одне співпадіння? Випадковість? О, навряд. Тепер він знав, що робити далі. — Я вже йду.

— От і йди, — злобно кинув Пасків. — Тобі робиш послугу, а ти мерщій на шию лізеш. Подивився і досить, а тепер на хрін звідси. За справу беруться специ.

— Успіхів, — незлобиво буркнув Олег, коли спускався сходами. Шкода, що не вдалося розпитати ту покалічену відвідувачку, може, вона б теж підкинула якусь цікаву інформацію... ну, то було другорядне. Якщо буде потрібно, знайде спосіб і розшукає її в лікарні. Він і так щойно добряче просунувся вперед. Для повноти картини залишалося лише відвідати декого й остаточно розставити крапки над «і»...

Ніна, втомившись чекати його в салоні, порушила обіцянку і стояла біля «б’юїка», притулившись до дверцят спиною. Ну, добре хоч не наважилася й собі піти подивитися на місце злочину. Тендітна психіка Пасківа цього б не витримала.

— Як там? — з найневиннішим виглядом запиталася вона, коли Олег наблизився.

— Дивне питання. Там — кепсько. Але принаймні одна з двох жінок вціліла.

— Ота? — Ніна кивнула у бік будинку. Сокіл озирнувся. Порізану брюнетку під руки виводили з будинку двоє лікарів. Вони підійшли до відчинених дверцят медичного фургона. Доки один з білих халатів висував носилки, жінка ковзнула виснаженим поглядом повз вулицю і раптом зупинилася на Олегові. Він аж здригнувся від виразу болю в її очах, помітного навіть здалеку.

— Так, вона, — дещо із запізненням відповів Сокіл. — Сідай в машину, їдьмо.

— Куди?

— Ти — в агенцію, адже й досі там працюєш. Бухгалтерія вимагає регулярного нагляду. Ну а я збираюся покінчити із ще однією загадкою.

Висадивши Ніну біля «Дерріка», Олег відразу поїхав у автосалон Ратушного. Цього разу він вирішив тиснути до останнього і не залишати ніяких недомовок, хоч би як це було неприємно для старого — адже тепер Сокіл був упевнений, що той збрехав. Один Бог знає чому, але збрехав стосовно своєї дружини. Оксана Ратушна не мала бути винятком. Потрібно все прояснити... якщо замовник все ще хоче дізнатися, хто вбивця. Та й навіть якщо не хоче — тепер цього хотів сам Олег. Справа потребувала завершення.

Петро Ратушний був у себе; про це повідомив один з тих салабонів-менеджерів, що їх муштрували за минулих його відвідин. Сокіл перетнув приміщення салону, лавіруючи між виблискуючими автами, відшукав офіс генерального директора, рішуче постукав і не менш рішуче увійшов, не дочікуючись персонального запрошення.