В гаю далекiм, в гущавинi пишнiй,

Kвiти гранати палкi розцвiтають,

Мов поцiлунки палкi на устах

Iншим палким поцiлункам назустрiч,

Мов поцiлунки рубiнових уст…

Спи, моє серце! нехай там у гаю

Квiти гранати палкi розцвiтають…

Вiтри пiвнiчнi тремтять, затихаючи,

Мiж запашними кущами лавровими,

Наче зiтхання жаги,

Наче тi лаври стрiвання таємнеє

Любо ховають од свiта цiкавого

Листом ласкавим густим…

Спи, моє серце! хай вiтри пiвнiчнiї

В лаврах лагiдник тремтять, затихаючи…

До кипариса магнолiя пишная

Чолом заквiтчаним нiжно схилилася,

Як молода до свого нареченого.

Бiлiї квiти тремтять в темних кучерях,

Але серпанку немає на їх.

Щире кохання не вкрите серпанками…

Спи, моє серце! хай пишна магнолiя

До кипариса стрункого схиляється…

3 темного моря бiлявая хвилечка

До побережного каменя горнеться,

Пестощi, любощi, сяiво срiбнеє

Хвиля несе в подарунок йому;

Течне чоло побережного каменя

Хвилi коханiй назустрiч засяяло.

Пестощi, любощi, сяєво срiбнеє…

Спи, моє серце! хай хвиля бiлявая

До побережного каменя горнеться…

1897, Ялта

Тoваришу мiй! не здивуйте з лiнивого вiршa.

Рифми, дочки безсонних ночей, покидають мене,

Розмiр, неначе химерная хвиля,

Розбивається раптом об кожну малу перешкоду,

Ви даремне шукали б у нього дев'ятого валу,

Могутньої хвилi, що такт одбива течiї океану.

Думки навiває менi тепер Чорнеє море -

Дике, химерне вонo, нi ладу, нi закону не знає:

Вчора грало-шумiло воно

При яснiй, спокiйнiй годинi,

Сьогoднi вже тихо й лагiдно до берега шле свої хвилi,

Xоч вiтер ло горах шалено жене сивi хмари.

Так би й лежала я завжди над сею живою водою.

Дивилась би, як без жалю сипле перли вона й самоцвiти

На побережне камiння,

Як тiнi барвистi вiд хмарок злотистих

Проходять по площинi срiбно-блакитнiй

I раптом зникають,

Як бiлая пiна рожевiє злегка,

Hемов соромливе обличчя красунi,

Як гори темнiють, повитi у бiлi серпанки,

Вони так спокiйно стоять,

Бо їх стереже колонада сумних кипарисiв

Поважних, високих…

….

Я тiльки що знов прочитала

Ваш дужий, неначе у крицю закований,

Мiцно узброений вiрш.

Як же за нього я маю вiддячити вам?

Байку хiба розкажу, а "мораль" ви сами вже виводьте.

Битим шляхом та крутим

Їхали ми на узгiр'я Ай-Петрi;

Вже поминули сади-виногради ряснi, кучерявi,

Що покривають пiднiжжя гори, наче килим розкiшний,

Ось уже лаврiв, поетами люблених,

Пишних магнолiй не видко,

Aнi стрункиx кипарисiв, густо повитих плющем,

Aнi платанiв розкiшних наметiв,

Тiпьки стрiчалися нам земляки нaшi, бiлi берези,

Явори й темнi дуби, до негоди та борвiю звиклi,

Але її вони вже зостались далеко за нами,

Тiльки терни, будяки та полинь товаришили нам у дорозi,

Потiм не стало i їх.

Крейда, пiсок, червонясте та сiре камiння

Скрiзь понад шляхом нависло, неплiдне та голе,

Наче льоди на пiвнiчному морi.

Сухо, нiде нi билини, усе задавило камiння,

Наче довiчна тюрма.

Сонце палке сипле стрiли на бiлую крейду,

Вiтер здiйма порохи,

Душно… води нi краплини… се наче дорога в Нiрвану,

Країну всесильної смертi…

Аж ось на шпилi

На гострому, сiрому каменi блиснуло щось, наче пломiнь.

Квiтка велика, хороша свiжi пелюстки розкрила,

I краплi роси самоцвiтом блищали на днi.

Камiнь пробила вона, той камiнь, що все перемiг,

Що задавив i могутнi дуби,

I терни непокiрнi.

Квiтку ту вченiї люди зoвуть Saxifraga,

Нам, лоетам, годиться назвати її ломикамiнь

I шанувать її бiльше вiд пишного лавра.

1897, Ялта

Гори багрянцем кривавим спалахнули,

3 промiнням сонця захiдним прощаючись, -

Так моє серце жалем загорiлося,

3 милим, коханим моїм розлучаючись.

Геть понад морем, над хвилями синiми

В'ються, не спиняться чаєчки бiлi.

Де тебе мають шукати на безвiстi,

Милий мiй, думи мої бистрокрилiї?

В себе на вежi вогонь запaлила я,

Любий, твого ворiття дожидаючись,

Хай вiн просвiтить по морю дорiженьку,

Щоб не зблудив ти, з чужини вертаючись.

Свiте мiй! буду тебе дожидатися,

В чорну, смутну фереджiю* повитая,

I посаджу кипарисову гiлочку,

Буде щодня вона слiзьми политая.

А як повернешся, я покажу тобi

Той кипарис мiй в садочку квiтчастому,

Здiйметься вiн над всiма мiнаретами

В краї сьому, на мечетi багатому. * Ф е р е д ж i я - покривало магометанок.

Ялта, 5. ХI. 1897

У дитячi любi роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вiк лицарства.

Тiльки дивно, що не принци,

Таємницею укритi,

Не вродливi королiвни

Розум мiй очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможцiв,

Що, сперечника зваливши,

Промовляють люто: “Здайся!”

Погляд мiй спускався нижче,

На того, хто, розпростертий,

До землi прибитий списом,

Говорив: “Убий, не здамся!”

Не здававсь менi величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокiрну

Взяв оружною рукою.

Тiльки серце чарувала

Бранки смiлива вiдповiдь:

“Ти мене убити можеш,

Aле жити не примусиш!”

Роки любiї, дитячi,

Як веснянi води, зникли,

Але гомiн вод весняних

Не забудеться нiколи.

Вiн, було, менi лунає

У безсоннi довгi ночi

I єднається так дивно

3 вiзерунками гарячки:

Мрiє стеля надо мною,

Мов готичнее склепiння,

А гiлки квiток сплелися

На вiкнi, неначе грати.

Од вiкна до мене в хату

Червонясте свiтло впало, -

Чи то вуличнее свiтло,

Чи то полиски пожежi?

Що се так шумить невпинно?

Навiсний, безладний гомiн!

Чи в кровi гарячка грає,

Чи вiйна лютує в мiстi?

Чи се лютий бiль у мене

Тихий стогiн вириває.

Чи то стогне бранець-лицар,

Знемагаючи на рани:

“Хто живий у сьому замку?

Хто тут має серце в грудях?

Другом будь, зiйди на вежу,

Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,

Хто кого перемагає?

Чи над лавами ще в'ється

Корогва хрещата наша?

Коли нi, - зiрву завої!

Хай джерелом кров поллється,

Будь проклята кров ледача,

Не за рiдний край пролита!

Нi, я чую наше гасло

Ось воно все голоснiше…

Зав'яжiть тiснiше рани,

Шкода кров губити марне!..”

Так дитячi мрiї грали

Мiж примарами гарячки.

А тепер? - гарячка зникла,

Але мрiї не зникають.

I не раз менi здається,

Що сиджу я у полонi

I закута у кайдани

Невидимою рукою,

Що в руцi у мене зброя

Неполамана зосталась,

Та порушити рукою

Не дають менi кайдани.

Глухо так навколо, тихо,

Не шумить гарячка в жилах,

Не вчуваеться здалека

Дикий гомiн з бойовиська.

Так i хочеться гукнути,