«Що ж виходить? – думала принцеса. – Я і справді видужую? Певно, це найкращий курорт серед усіх, що існують. Лікувальна водичка, виявляється, має неймовірну силу. Але я звідси так скоро не поїду, бо ж веселощі тільки починаються. Цей закордонний принц – а ким же йому бути, як не принцом, – дуже мені до вподоби. Сподіваюсь тільки, що його борода не почне рости, а то він просто поїде звідси».

Увечері у великій бальній залі принцеса й тінь танцювали разом. Вона рухалась дуже легко, а він – ще легше. Дівчині ще ніколи не доводилось бути в парі з таким танцівником. Вона розповіла йому про свою рідну країну, й виявилось, що він її знає і раніше там уже бував, щоправда, принцеса тоді десь мандрувала. Він зазирав до вікон її батьківського палацу – і найнижчих, і найвищий, – тож бачив дуже багато різного, й тепер вільно відповідав на запитання принцеси, та ще й сипав натяками, які її просто вражали. У неї склалось враження, що він – найрозумніша людина на світі; принцеса відчула, що тепер ставитиметься з глибокою пошаною до його знань. Чим більше вони танцювали, тим більше він їй подобався. Зрештою вона закохалась. Тінь одразу це помітила – було очевидно, що вона просто пронизує його поглядом. Під час наступного танцю принцеса відчула, що готова йому зізнатись у своїх почуттях, але розважливо стрималась. Вона подумала про свою країну, про королівство, про народ, яким згодом доведеться правити. «Він розумний чоловік, – подумала вона про себе, – це, звісно, добре. А ще він неймовірно танцює, це теж радує. Але чи має він ґрунтовні знання? Важливе питання. Треба його випробувати».

   І принцеса заходилась задавати тіні запитання, на які й сама не знала відповіді. Натомість дивний незнайомець багатозначно скривився.

   – Ви не знаєте відповіді, – сказала принцеса.

   – Я вивчав дещо із цієї тематики ще з дитинства, – відповів він. – Гадаю, навіть моя тінь, що стоїть он там, біля дверей, зможе відповісти на ваші запитання.

   – Ваша тінь? – перепитала принцеса. – Ну що ж, це була б велика несподіванка.

   – Я не можу стверджувати цього з певністю, – зауважила тінь, – але все ж таки схиляюсь до того, що він зможе відповісти. Він супроводжував мене роками, стільки від мене чув, тож, думаю, цілком можливо, що зможе відповісти. Але ваша королівська величність має дозволити мені зауважити ще одну річ. Він дуже пишається тим, що скидається на людину, тож щоб підтримати його хороший настрій і отримати від нього правильні відповіді, до нього варто звертатись, як до людини.

   – Я постараюсь зробити все так, як ви кажете, – промовила принцеса.

   Тож вона підійшла до вченого, який стояв на порозі, й завела з ним бесіду про Сонце, про Місяць, про зелені ліси, про людей на батьківщині й на далекій чужині. І учений ввічливо й з гідністю підтримував розмову.

   «Цей незнайомець мусить бути просто дивовижною людиною, якщо в нього настільки розумна тінь! – подумала вона. – Якщо він стане моїм обранцем, це буде справжнім подарунком долі для моєї країни й народу. Що ж, так я і зроблю».

   Незабаром тінь і принцеса заручились, але домовились не казати про це нікому ні словечка аж до повернення дівчини на батьківщину.

   – Ніхто про це не повинен знати, – сказав наречений. – Навіть моя власна тінь.

   Він мав цілком вагомі причини, щоб так казати.

   І принцеса повернулась до країни, якою правила. Її супроводжувала тінь.

   – Послухай, друже, – мовила тінь до вченого. – Тепер я досягнув такого багатства і влади, про які людина може хіба що мріяти, тож можу зробити тобі особливий подарунок. Ти житимеш у моєму палаці, кататимешся зі мною в королівському екіпажі, ще й отримуватимеш платню – тисячу золотих на рік. За це ти маєш погодитись, щоб кожен називав тебе тінню, й ніколи не ризикнеш казати, що ти насправді людина. Один раз, коли я сидітиму на освітленому сонцем балконі, ти муситимеш лягти біля моїх ніг, як це роблять зазвичай тіні. Адже я мушу тобі сказати, що збираюсь одружитись із принцесою – наше весілля призначене на вечір.

   – Ні, ну це вже повне безглуздя, – сказав учений. – Я не можу й не буду погоджуватись на таку дурницю. Це все одно що обдурити цілу країну, разом із принцесою. Я викрию цей обман – заявлю, що я людина, а ти – просто тінь, одягнута в людське вбрання.

   – Тобі ніхто не повірить, – відповіла тінь. – Будь розсудливим, або ж я покличу варту.

   – Я іду просто до принцеси, – сказав учений.

   – А я встигну добратись туди першим, – заперечила тінь, – і ти потрапиш до в’язниці.

   Так і сталось. Вартові охоче послухали наказ тіні, адже знали про те, що він – наречений принцеси.

   – Ти тремтиш, – сказала принцеса, коли тінь з’явилась перед нею. – Щось сталось? Тобі сьогодні хворіти не можна, адже ввечері відбудеться наше весілля.

   – Зі мною сталася найприкріша річ, яку тільки можна собі уявити, – заходилася скаржитись тінь. – От лишень подумай: моя тінь збожеволіла! Певно, його бідолашний маленький мозок не зміг витримати непомірного навантаження. Він вигадав собі, ніби це він – справжня людина, а я – лише його тінь.

   – Ох, який жах! – зойкнула принцеса. – Його забрали під варту?

   – Звісно, вже забрали. Але я боюся, що він ніколи не одужає.

   – Бідолашна тінь! – промовила принцеса. – От же йому не пощастило! Мабуть, буде милосердно звільнити його від цього жалюгідного існування. А ще, коли я думаю про те, як часто зараз нижчі чини повстають проти вищих, то схиляюсь до міркувань про те, що його треба тишком-нишком прибрати.

   – Мені навіть важко думати про це – він служив мені вірою-правдою, – важко зітхнувши, промовила тінь.

   – У тебе дуже шляхетне серце, – промовила принцеса й присіла в реверансі перед своїм обранцем.

   Увечері яскраві вогні освітили місто, гучно пахкали гармати й солдати віддавали честь. Це було по-справжньому величне весілля. Принцеса і тінь вийшли на балкон, щоб постати перед народом. Їх зустрічали гучними вигуками. Але учений уже не чув цих святкувань.

Янгол

 Коли помирає добре дитя, янгол Господній сходить із небес, бере дитину за ручки, розгортає свої білосніжні крила і летить разом із дитиною повз усі місця, які вона любила під час свого життя. Потім вони збирають великий букет квітів і несуть його разом до Всевишнього, адже квіти на небесах можуть розквітнути ще краще, ніж на землі. І Всевишній пригортає квіти до Свого серця, а цілує лиш одну квітку, яку вподобає найбільше. Тоді обрана квітка отримує голос і починає співати – приєднується до хору, що славить Господа.

   Це все розповів янгол Господній, коли ніс померлу дитину на небеса, і дитина слухала розповідь, наче уві сні. Вони вже проминули всі добре знані місцини, де малюк зазвичай бавився, й побували у пишних садках, де буйно квітнули чудові квіти.

   – Які ж квіти нам обрати, щоб узяти із собою на небеса і посадити там? – запитав янгол.

   Поблизу ріс витончений, пречудовий трояндовий кущ, проте чиясь зла рука зламала стебло, й тепер бутони, що майже розпустились, зав’яли й засохли, звисаючи з розлогих пагонів.

   – Бідолашний трояндовий кущ! – промовила дитина. – Давай заберемо його із собою на небеса, хай квітне там у садку Господа.

   Янгол узяв трояндовий кущ, а потім зібрав ще й цілий букет чудових квітів, не забув і про скромні зозулині черевички та кілька стебел жовтцю.

   – Ми зібрали вже багато квітів, – промовило дитя. Але янгол похитав головою.

   Уже споночіло, й у великому місті запанувала тиша. Янгол ширяв понад вузькими вуличками, де громадились великі купи соломи, попелу й сміття з будинків тих людей, що переїжджали. Повсюди валялись уламки тарілок, шматки штукатурки, шмаття, старі капелюхи й інший непотріб, що зовсім не тішив око. Посеред цього безладу янгол вказав на шматки розбитого горщика для квітів і грудку землі, що випала з нього. Земля трималася купи завдяки корінцям засохлої польової квітки.