У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.
У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.
28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.
Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін скерував юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.
У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.
Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...
Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Пути-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Последний бой”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.
“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2
В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.
Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...
Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.
– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..
Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...
Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...
Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.
Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.
Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...
Пташинський знову взявся за “Капітал”...
Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.
На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.
Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...
Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...
За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.
Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...
До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...
Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...
– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...
У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товаріща” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко1, заворг Бєлєнькій, працівник Одеської губчека Кошелєв, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.
– Ми сабралі вас, – почав “товаріщ” Свистун, – так как настало врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскова, партійнова апарата і общєствєнних організаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний2, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєжьє...
Свистун зачитав директиву “центра” про необхідність у найкоротший термін покінчити з “бандітізмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного і совєтського апаратів, “ліквідувати бандитське вогнище в Холодному Яру”.
