— Тільки не думай, що то ти так прекрасно співаєш! — сказала роздратовано котрась із вчительок. І я не думала. Я подумала, що то звукорежисерів так достала тупість попередніх співаків, що вони від мене якнайшвидше відкараскались. (Але ж, курва, я дійсно попадала в ноти! Чого цінувалося зовсім не це, а тільки висота твого сопрано? В мене було мецо. А то й альт. Ацтой, карочє.)

Отже, та Злата була Пташечкою. І в неї теж було розкішне волосся. Через декрет Наталі Петрівни в нас на художці смєшалісь в кучу коні-звєрі, не кажучи вже про вікові категорії і самі групи. Так вийшло, що Злата на якихось прикладних композиціях (на скульптурах ми тепер робили дірки скальпелем в уже готових обломках гіпсових рамок) сиділа зі мною. Ну, прикладна за Кактуса десь такою ж потужною була, як і скульптура, тому розважалися епістолярієм. Грали в записки. Знаєте цю тему? Коли береш і пишеш якесь запитання зверху аркушика паперу, потім це питання загортаєш і передаєш наступному писати відповідь і його запитання. Тобто твого питання не видно. Видно все буде тільки тоді, коли в кінці гри розгорнеться весь аркуш повністю. І відповідь має бути не просто «так» чи «ні», а поширеною. Наприклад, «Так, із задоволенням». Чи «Ні, ніколи в світі, це гидота!» Не всі діти питали щось про секс. Хтось питав іще, чи любиш ти свою маму, наприклад. І в цьому випадку другий варіант відповіді заганяв вас у глибокий просак. Причому гольфівською ключкою, що для просака доволі боляче.

Але ми зі Златою, як канонічні підлітки на початку статевого дозрівання, про маму одне одного не питали. Бо ж скільки є на світі цікавих і ващє непонятних речей: аборти, презервативи, міньєт (оце я досі не знаю, як правильно пишеться) і трах. Сексом у нашому житті ще зроду-віку не пахло, тому інтерес до сороміцьких тем множився на десять у кубі.

Записочки ми писали під носом у Кактуса. Небезпека посилює ржаку. Ржеш, коли вдається все розгорнути й прочитати. Інколи цей мущіна вривався в клас так, ніби стояв під дверима й підслуховував, вичікуючи момента, аби нас зловити на гарячому. Інколи це йому вдавалося. Ми похапцем зминали свої записки і жбурляли їх під стіл. А він не лінувався підіймати. Мабуть, думав, там щось про нього буде. Так всі вчителі в школах думають, бідні. Спускаються до рівня дітей-придурків. Кактусівські ж параноїдальні фобії були підсилені ще й його впевненістю у власній геніальності. Це просто так сталося, що його за життя ще не визнали, але це пройде.

В записках про Кактуса не було нічого. Кактус і секс не римувалося. Може, це його теж розізлило того разу.

— Карпа. Вийди з класу на пару слів, будь ласка… — Ця показна тиха ввічливість віщувала явну хуйню.

— Я вас слухаю?

— Я тут дещо знайшов… — Кактус дістав із нагрудної кишені свого піджачка в кашку нашу пом'яту записочку. — «Ти користувалася презервативами?» — «Так, щодня. Ти хіба ні?» — процитував він своїм гидким голосом нашу зі Златою натхненну польову переписку. Його губи при цьому слиняво ляскали, а шматки сивої щетини хтиво ворушилися в такт.

— Де ви це взяли?! — я почервоніла. В ті далекі часи я це вміла робити.

— Не важливо. — (Таємничий, сука, Кактус.) — Ось чим ви на заняттях займаєтесь?

— А де у вас доказ, що це ми?

— А хто?

— Не ми.

— Ага. Тоді як тобі таке питання… — (Кактус розгладжував зім’ятий папірець так, ніби сам перед тим його пом'яв в безплатному туалеті для підтирання сраки.) — «Злата, ти займалася сексом з Андрієм?» І відповідь: «Ні, бо так робиш ти!»

— А чо це ви вирішили, що я так роблю? Тобто що саме я так роблю?!

— Бо це твій почерк.

— І через це я займалася сексом з Андрієм?

— Так.

— А.

І тут до мене повільно доходить.

— Послухайте. — кажу я. — Яке ви взагалі маєте право розгортати чужі листи?! Це хіба пристойно?

— А чо вони валяються на підлозі в моєму кабінеті?!

Риторичне питання. Я не знайшла, що відповісти на його феодальний аргумент. Що школа мистецтв належить народові? Тоді й записки з її підлоги народові належать. А Кактус, як не крути, теж частина цього народу. Хоч і доволі гівниста:

— А що, як ці ваші записки попадуть в учительську до вас у школу?

— Нащо це їм?

— Ну, а що — хай усі вчителі знають, чим ви тут займаєтесь.

Ми не займаємось, ми тільки пишемо! — ледь не викрикнула я, але вчасно заткнулась.

— Ніні Олександрівні дуже буде цікаво це почитати… — провадив Кактус. Я чомусь собі уявляла Ніну Олександрівну, котра сидить під торшером, у пенсне, вона хилитає тапочкою і скрушно повторює над нашим епістолярієм: «Боже, как гнусна. Как гадка!» І закидає голову, і торшер не падає…

Бідний Кактус чогось вважав — чи вдавав, що вважає — буцімто наші ідіотські записочки можуть навести сексуальне збудження ще на когось, окрім нього.

— Так що скажеш, користувалася презервативом? Цікаво… Що ти ще тут робила?..

І він крутив у своїх ославсько-львівських пальчиках той нещасний листок. Так, ніби ще не вивчив його текст напам'ять. Це зараз я розумію, що на нього можна було би пожалітися за пресинг і непрямі домагання до малолітніх. А тоді було реально страшно, що це прочитає вся учительська. І Юля Марківна думатиме, що ми тікаємо з її математик, щоби десь їбатися безперебійно, мов швейні машинки «Зінгер» зразка 1930-го року.

Найсмішніше те, що бідний Кактус навіть не зміг чітко сформулювати мети свого шантажу. Тобто він не покаже ці записки в учительській, якщо я — що? Перестану їх писати, ніколи не буду сміятися, стану авцою і ябєдою і буду лишатися з ним після уроків на додатковий курс малювання акварельних космонавтів? Думка про перебування з ним наодинці наводила на мене відчуття нудоти й передчуття проносу. Ну, типу, стаєш всебічно чуттєвою особистістю.

Згодом все це утряслося, я вже не пам'ятаю, як саме. Навряд чи він давав це почитати Ніні Алєксандровні, своїй супружниці. Певно, просто носив із собою в туалет. Але не для того, щоби підтиратися.

Близився огляд. Останній у моєму офіційному навчанні на художці. Кактус чогось мене різко полюбив і навіть хотів рекомендувати до львівського худграфу. Якось він, оглянувши мій закінчений живопис, підійшов до мене ззаду, одною тремтячою рукою приобняв, і, диригуючи натхненно другою, прокаркав:

— От бачиш, можеш, якщо хочеш! Тільки ти, головне, це не забудь до вступу все. От якось постав собі, Карпа, вдома, такий глянцевий глечик… Чи вазу, ні, вазу! Коло неї кинь пару яблук, повішай тканину, драпіровку, вистав світло… Просто все. А потім… Потім знасилуй себе цим натюрмортом! Чуєш, знасилуй!!!

На цих його словах до класу увійшла Ніна Олександрівна, його дружина. Кактус кашлянув і сказав:

— От бачите, Ніно Олександрівно, якого ми рівня досягли! — (Ага, всього з ним досягли за півроку, Наталя Петрівна нє в щьот.) — Можна й на худграф рекомендувати! Що ви думаєте?

— Так-так. Думаю, можна.

Так всі й чекали там на мене, знасилувану натюрмортом і врятовану його рекомендаціями, на тому худграфі. Всралася я худграфу. А худграф мені. Добре, що врешті-решт поступила на іняз. Він мені теж так собі всрався, але собі хоч претензій не було. І фіналу на узбіччі Андріївського узвозу, слава тобі Господи.

МУЗИКА В НАШІЙ РОДИНІ

Я І ТАТО

У мене в дитинстві мало було таких історій, як у мого тата. Може, тому, що мене не силували, як всіх порядних дітей, ходити на музику? Мене просто віддали на художню, бо бачили, що для танців я надто тлуста й неповоротка, так що Неля Романівна одного дня точно забила би мене своїм капцем. За традицією вона метала його в найгіршого танцюриста, а ним частіше всього ставала я, причому бальні танці давалися мені ще гірше за народні. В бальних танцях пальці мої ну ніяк не ставали в позицію, що годилася би пальцям благародної дєвіци, а в народних хоч можна було з характером тупотіти, пихтіти і кричати «Гоп!» І головне — не треба було тягти носочок та робити сороміцькі пліє й іншу французьку дурню.