— Це що — заливочка? — виникала, мов з-під землі, іронічна Наталя Петрівна, коли ми з нетерплячки наялозили по мокрому. — Це не живопис, дитино люба, це брудас!

Коли тебе називають «дитино люба» — це дуже страшно. Це значить, що ти майже безнадійний. Часто доводилося перемальовувати все спочатку. Ще й не натри, диви, під час ескізу, бо то вже гарантований брудас вийде.

Але одного дня Наталя Петрівна вийшла заміж. І ще одного ми взнали, що вона йде в декрет. Так що цілий рік — наш випускний рік! — у нас буде якийсь інший вчитель. Мужик. У Львові вчився, у Франківську в художці працював, і не в школі мистецтв, як у нас, а в справжній ХУДОЖНІЙ ШКОЛІ. Типу, модний дядя з міста.

Дядя був родом з Ослав. Села, значно нижчого за статусом від Яремчі, бо то ж у нас все-таки місто, навіть не смт. А Ослави бували Білі і Чорні. Так їх в народі й називали — Кольорові Села. А ще казали так:

— Куда їдеш?

— Та в Югославію.

— В Югославію?

— Ага. Білі Ослави, Чорні Ослави…

Не знаю, кому прийшло в голову прозвати його Кактусом. Якось це надто банально було би що для Крайлюка, що для Шамали. Зуміли ж вони назвати Крайлюкового тата, наприклад, Париж-Дакаром, бо той якось смішно їздив на «жигулях»… Але Кактус то й Кактус. Сива щетина і сиве волосся. Чорно-біле тобто. С сивиною. Міг би бути імпозантним мущінай, якби не мав того, трохи пришелепуватого виразу обличчя. Мабуть, сам він сприймав його за ознаку непересічної творчої особистості.

По-перше, ця особистість відразу дозволила малювати нам космонавтів і айрон-мейденів. Це тхнуло популізмом. Космонавтів та інопланетян малювали будь-які учні будь-якої школи. Не обов'язково художньої.

Кактус вважав себе генієм. Зрештою, це закономірна тенденція в багатьох посередностей. Весь час розказував нам про свої студентські львівські будні і ще про щось таке. Ми позіхали і мало його слухали, тому не пам'ятаю.

Кактус був дико сцикливим. Він підсцикав найбільше хлопців, Крайлюка і Шамалу, що вже доста на той час виросли і могли йому при бажанні неслабо наваляти. Тому у всіх зривах дисципліни він звинувачував мене.

Таку малу, миршаву, вразливу, відмінницю з постійними моральними конфліктами з пєдагоґамі. Серед останніх фігурувала його жонушка. Большая женщіна вєлікой культури. Щоразу, коли хлопці починали свій звичний бєспрєдєл — верещали, чимось кидалися, ледь не матюкалися, їли, плювалися й самовільно виходили з класу, — Кактус підкрадався до мене.

— От бачиш, Карпа, — нависав він ззаду і зверху, дуже характерна позиція сильної духом людини, — це все твоя вина.

— Чого? — торопіла я.

— Це вони перед тобою таке творять. Вони шось роблять, ти смієшся, заохочуєш їх. Вони ще більше роблять. Ти їх розбещуєш! Я все про тебе розкажу в вашій школі, в учительській. Так порядні дівчата не поводяться. Чуєш, не поводяться!

Ну, так. Порядна дівчина мала би заліпити собі рот синьою ізолєнтою (інших тоді не було) і робити вигляд, що ніц не смішно. І що вона їх повністю ігнорує і взагалі уперше бачить. І цей Крайлюк ніколи її не підвозив на модному ровері додому з художки, і про них не ходили в школі плітки, і він не писав на парті І.К. + І.К. = К. Себто, кохання. Це, канєшно, було давно, в юності, коли мені було 11, але я брехала, що 12, але все одно. Любов пройшла, художка лишилася. І чим дебільнішими були їхні вибрики, тим смішнішими. Навіть якщо вони кпинили з мене — є в хлопців такий спосіб взаємодії з дівчатами, — це все одно було дико ржачно. Хоч і образливо.

Коротше, Кактус срав поносиком. І робив мені пред'яви тільки за повної відсутності свідків. (В його дружини були схожі методи — щоби нічого потім довести не можна було… радянська педагогіка рулить.) Варто було Крайлюку з Шамалою повернутися, як Кактус до них заливав соловейком. Їм було абсолютно пофіг. Кактуса розкусили за лічені дні. Він тільки за формою був мужиком. За змістом Наталя Петрівна мала значно більші яйця. (Якщо він їх мав взагалі, то розміром вони не перевершували перепелині. Зварені вкруту, так надійніше.)

— Ми виростемо дужими, як у гаю дубки. Орати поле будемо і сіять залюбки. І сіять залюбки… — Це ми таке співали в класі першому-третьому на Новий рік у школі.

Кльові пісні для діток складали члени спілки письменників, не підкопаєшся. От чого ми не мали вирости хоча би співробітниками конструкторського бюро, викладачами в інституті чи художниками, не ясно. Ясно, що не йшлося про жодну зірковість чи бодай індивідуальні особливості дитини. Дужими — як у гаю дубки. Шо не ясно? Коротше, ми виросли. І до нас у групу вже стали підселяти дітей помолодше. Бо старші позакінчували художку і звалили у свої художні училища. Одна з дєвочок, із якою я дружила, називалася Злата. Її мама була вчителькою скрипки в нашій же школі мистецтв, і мала дуже гарне довге густе волосся. І вела гурток опери. Насправді то була оперета, але я все одно туди ходила. Було круто. Інша вчителька, Галина Андріївна, писала тексти і музику. Але в неї не було про в гаю дубки, тому й вступ до спілки письменників їй не загрожував. Ми робили постановку про Різдво, де я грала не ясно кого. Не Діву Марію, не бійтеся. Духовний ансамбль прийшов у моє життя пізніше. Коли ми співали в церкві «Святу Ніч», баби нам дякували і казали:

— Йой як файно, дівчєтка, заспівали на п’єть голосів. Не то шо тота Руслана верещит не своїм голосом, гейби напудили… — І баби би додали ще «кров би її нагла залєла», але ж у церкві таке казати гріх. Треба хоча би попід церкву вийти.

А коли в нас одного разу був обласний огляд художньої самодіяльності — аж у Франківську був — наша «Осанна» теж там співала. Душещіпатєльний романс «Соловію» і псалом до Благовіщення. І Квітка, зараза, тоді сказала:

— Карпа. Дам шоколадку з горіхами. Плюс коробку «Прометея». Якщо ви всі вийдете там на сцену у своїх голубих пончо. Наталя Михалівна зі святим виразом обличчя (у неї реально було обличчя-анахронізм, таких на іконах малювали по сільських церквах, рум’яних і капловухих… ну і ще на середньовічних портретах херувимоподібних легенів) теж вийде. Вона вам «все-все-все» — настроєчку. І тут ти на весь свій грубий голос маєш заволати: «ЕНЕРДЖААААЙ-ЗЕЕЕЕР!!!» Як у рекламі батарейок. Пойняла?

— Пойняла. Енер-джай-зе-е-ер! — проспівала я для закріплення ноти галерної пісні «Ей ухнєм».

— Давай, Карпо. З Богом. Я в другому ряду сиджу.

— Та ну, якось…

— «Прометей!» І п’ять баксів.

— У.

— І шампанське!

От й усе. Через «Прометей», шоколадку, п'ять баксів і шампанське мали звільнити з роботи святу Наталю Михайлівну. І не дати заохочувального призу ансамблю «Осанна».

Ми вийшли на сцену. Як голубки пошикувалися. Моя партія — четвертого чи п’ятого голосу. Ідеальний голос для «енерджайзера».

— Вже, вже, — вже, — вже… — розклала наші партії по поличках ніжна і невинна Наталя Михайлівна.

— Енерджайзее-ер… — не сильно впевнено пробасила я і побачила страшну річ: Квітки в другому ряді не було.

— Вже сіло сонечко за га-аєм… — Перелякані, здивовані святі очі Наталі Михайлівни я не забуду до похилого віку.

Ми доспівали до кінця. Здається, люди в залі подумали, що то їх колективно проглючило про енерджайзер. Про всяк випадок нам вручили приз глядацьких симпатій…

А опера була ще в дитинстві, як ви розумієте. Тоді мене ще не цікавило шампанське. Мене цікавив «Прометей». І жахливо-зелений лікер «Ківі».

На опері, крім Різдвяної теми, до якої Наталя Петрівна наробила купу крутих декорацій і костюмів, ми ще мали постановку «В чужому пір'ї». Про те, як пташечка звалила в далекі краї й ходила в модному пір’ї, поки її не замучила ностальгія. В мене була роль Ночі. Якраз вночі цій пташечці було найгірше. Потім вона покаялася, зрозуміла, чого їй хочеться насправді і полетіла додому. А я вічним другим голосом запевняла її, що всьо кльово, чувіха, твою вину змив щирий жаль. Там теж були хороші тексти. Марійка Підгірянка написала. А музика чия була — виробництва Галини Василівни чи фірмова, я хоч убий не пам'ятаю. Ми ще цю оперу у Франківську для радіо записували. І всіх діток переписували по сто п'ятдесят разів, а мій зоряний час в студії тривав недовго. Записали з першого дубля, як після того й триває.