– А чого мені в поле? – питає Їжачиха.

– Знаєш, я з Зайцем маємо бігати наввипередки.

– Чи ти, чоловіче, з глузду з’їхав? – скрикнула Їжачиха. – Ти з Зайцем хочеш наввипередки бігати?

– Авжеж хочу. І ти мусиш мені допомогти.

Що мала Їжачиха робити? Зібралася й пішла з чоловіком.

А дорогою Їжак і мовить до неї:

– Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»

Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.

Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов борозною на другий кінець.

Приходить, а Заєць уже там.

– Ну, що ж, біжімо? – питає Заєць. – Ну, раз… два…

Один став в одну борозну, другий— у другу.

Заєць крикнув «три» і рушив сам, як вихор, нивою.

А Їжак пробіг, може, з три кроки, потім притаївся у борозні і повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг на кінець ниви, аж тут Їжакова жінка з другої борозни кричить йому назустріч:

– А я вже тут!

Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.

– А це ж як могло статись? – скрикнув Заєць. – Біжім ще раз, назад!

І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха на спину. Їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:

– А я вже тут!

Розлютився Заєць: «Що за диво? Щоб кривоногий Їжак мене випередив?» І, не тямлячи себе з досади, крикнув:

– Ану, ще раз біжім!

– Про мене Семене, – мовив їжак, – біжім хоч десять разів, мені байдуже.

Побіг Заєць, а знизу знову чує:

– Я вже тут!

Біжать ще раз угору— знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а Їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на середині ниви впав на землю і сконав на місці.

А Їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І живуть, мабуть, і досі, коли не померли.

Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.

Пасся раз Осел на пасовиську та якось наблизився до лісу, а за пнем сидів Вовк, вискочив до Осла й хотів його роздерти. А Осел, дарма що його за дурня вважають, зараз надумав, що йому зробити. Вовк до нього біжить, а він усміхається так радісно, кланяється йому низенько та й каже:

– От добре, от добре, пане Вовче, що ви прийшли. Я вже тут вас шукаю-шукаю!

– А нащо я тобі здався? – питає Вовк.

– Та, бачите, громада послала мене за вами і пильно наказала: «Йди і без Вовка до села не повертайся!»

– А нащо я громаді здався? – питає Вовк.

– А ви й не знаєте? Адже у нас у селі старшину вибирають.

– Ну, так що з того, що вибирають?

– Не то біда, що вибирають, – каже Осел, – а то біда, що нікого не можуть вибрати. Вже всі господарі пересварилися проміж себе, а далі кажуть: «Тут хіба один Вовк із лісу може старшиною бути». Як сказали це, так на цьому й погодились і вислали мене, щоб я вас зараз привів до села. Таке-то діло.

Почувши таке, Вовк аж хвіст угору підняв з радості. Зараз виліз на Осла, сів йому на спину та й їде до села. А коли приїхали до села, Осел закричав своїм дзвінким голосом, з хат повибігали люди, та, бачачи, що Вовк на Ослі верхом їде, кинулися з палками, ціпами та дрючками та й давай його молотити. Били, били, ледве Вовк живий із села втік.

Біжить неборака та все оглядається, чи іде люди за ним не біжать. Аж коли вже села не стало видно, Вовк побачив копицю сіна, вискочив на неї, простягнувся і ліг спочити. А спочиваючи, почав голосно сам до себе говорити:

– Мій тато старшиною не був, мій дід старшиною не був, і чого ж то мені, дурному, раптом забажалося старшиною бути? Ех, шкода, що нема тут якого порядного хлопця, щоби мене здоровенним буком полупцював та розуму навчив.

А під копицею сидів здоровенний парубок з вилами в руках. Почувши це, як вискочить, як потягне Вовка разів з десять по хребту, аж Вовк і дух спустив.

Ішов Кабан у Київ на ярмарок. Аж назустріч йому Вовк.

– Кабане, Кабане, куди йдеш?

– У Київ на ярмарок.

– Візьми й мене з собою.

– Ходімо, куме.

Ішли, йшли, аж назустріч їм Лис.

– Кабане, Кабане, куди йдеш?

– У Київ на ярмарок.

– Візьми й мене з собою.

– Ходімо, куме.

Ішли вони, йшли, аж назустріч їм Заєць.

– Кабане, Кабане, куди йдеш?

– У Київ на ярмарок.

– Візьми й мене з собою.

– Ходімо, братику.

Ось вони всі йдуть. Ішли, йшли, аж уночі наскочили на яму, глибоку та широку. Кабан скочив— не перескочив, а за ним і всі інші поскакали і всі разом у яму попадали. Що робити, треба ночувати. Зголодніли вони, а вилізти нема куди, їсти нема чого. От Лис і надумав.

– Нумо, – каже, – пісні співати. Хто найтоншим голосом потягне, того ми й з’їмо.

От вони й затягли. Вовк, звісно, найгрубше: у-у-у! Кабан трохи тонше: о-о-о! Лис ще тонше: е-е-е! А Зайчик зовсім тоненько запищав: і-і-і! Кинулися всі на бідолашного Зайчика, розірвали його та й з’їли. Та що там їм із того Зайця за наїдок? Ще не розвиднілось як слід, а вони вже знов такі голодні, що ледве дихають.

Знов Лис загадує:

– Нумо пісні співати. Хто найгрубшим голосом потягне, того ми з’їмо.

Почали співати. Хотів Вовк тонесенько затягнути, та як завиє грубо: у-у-у! Тут всі кинулись на нього та й роздерли.

Лишилося їх двоє: Кабан і Лис. Поділилися вони вовковим м’ясом. Кабан швидко з’їв свою частину, а Лис трошки з’їв, а решту сховав під себе. Минув день, минув другий. Кабан голодний, нема чого їсти, а Лис усе в куточку сидить, витягає по шматочку м’ясо та й їсть.

– Що це ти, кумочку, їси? – питає його Кабан.

– Ой, кумочку, – зітхає Лис. – Що маю робити?! Свою власну кров п’ю з великого голоду. Зроби й ти так само. Прокуси собі груди та й висмоктуй помалу свою кров, то побачиш, що й тобі легше стане.

Послухав дурний Кабан. Кликами розпоров собі груди, та поки дійшов до того, щоб напитися своєї крові, то увесь кров’ю підплив та й помер. От Лис тоді й кинувся на його м’ясо і ще кілька днів мав що їсти. Та далі не стало й кабанячого м’яса. Сидить Лис у ямі, й знов йому голод допікає. А над тією ямою стояло дерево, а на дереві Дрозд гніздо в’є.

Дивиться Лис на нього з ями, а далі почав промовляти:

– Дрозде, Дрозде, що ти робиш?

– Гніздо в’ю.

– Нащо тобі гніздо?

– Яєць нанесу.

– Нащо тобі яйця?

– Дітей виведу.

– Дрозде, Дрозде, коли ти мене з цієї ями не визволиш, то я твоїх дітей з’їм.

– Не їж, Лисику, зараз тебе визволю, – просить Дрозд.

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса з ями добути. От він щодуху полетів лісом, почав збирати палички, гіллячки та все в яму кидає. Кидав, кидав, поки Лис по тих паличках із ями виліз. Думав Дрозд, що він піде собі геть, та де тобі! Лис ліг під Дроздовим деревом та й говорить:

– Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

– Вивів.

– Ну, а тепер нагодуй мене, а то я твоїх дітей поїм.

– Не їж, Лисику, я вже тебе нагодую.

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як йому Лиса нагодувати. Далі надумав і каже Лисові:

– Ходімо зо мною!

Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.

– Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисові,– а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.

Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.