— Капітанові терміново потрібна лікарська допомога,— відрубав офіцер, підтримуючи Горна.
Ні форма в усіх трьох, ні зброя, ані поведінка чи мова не викликали жодних підозр. — Я зараз подзвоню в роту...
— То буде пізно. Йому потрібна негайна допомога! — сказав офіцер з орденами.
— То, може, допомогла б та арештована лікарка? — нагадав есесівець-вартовий.
— Давайте її сюди! — наказав офіцер.
У клопоті й поспіху жоден з трьох вартових навіть не подумав про якусь-то перевірку документів.
— Лейтенанте, ви лишаєтесь тут, а ми з вартовими й без вас упораємося. Ходімо мерщій.
Вартовий пішов по коридорах попереду, за ним один з прибулих повів «ледве живого» капітана Горна, ще один вартовий замикав цей кортеж. Передній заскочив у якісь двері і швидко вийшов з ключем. Його пропустили знову наперед, і, доки дійшли, він уже встиг відімкнути двері арештантської, увімкнув світло.
Кімната яскраво освітилася великою лампою. Майже в ту ж мить на дивані підвелася літня, посивіла жінка.
— Ви лікар? — запитав той, що ввів хворого капітана.
— Я арештант, а не лікар,— тихо відповіла жінка, зітхнувши. Але встала з дивана, бо на нього вже садовили хворого. Він впав головою на зім'яту подушку.
— Капітане! Капітане Горн! Ось лікар. Зараз вона огляне... Негайно огляньте хворого! — розпоряджався есесівець. І ще раз звернувся до ледве живого капітана: — Капітане, можете сказати лікареві, що там у вас?
Хворий відкрив очі і виразно скліпив повіками. Він може говорити з лікарем. Есесівець відійшов геть. Повернувшись, жестом вирядив обох есесівців і сам вийшов за ними, щільно причинивши двері. Лікар зітхнула, взяла стілець і підсіла до хворого.
— Що з вами, хворий? Я ж арештований і, здається, засуджений вашими... лікар.
— Ми знаємо про це,— прошепотів хворий, підводячи голову.— Пробачте, з вами говорили не зовсім чемно. Це маневр...
Лікар аж відсахнулася з несподіванки. Навіть на двері обернулася — машинальний жест, бо на якусь допомогу чи роз'яснення не сподівалася звідти. До того ж там, за дверима, в коридорі, щось сталося страшніше. Ойкнув і впав на підлогу чоловік, незграбно гекнувши. А хворий уже сидів, навіть посміхався:
— Пробачте, пані лікарко... У ваших же інтересах ні на що не зважати! Ви мусите коритися нам: вас звільняють звідси друзі. Коріться найменшому рухові руки. Ніякий я не хворий. Як тільки відчиняться двері, негайно ж виходьте звідси. Вам покажуть, куди йти. На стрілянину і ні на що не зважайте. За рогом праворуч, у провулку, буде наше авто. Слухайте уважно: ми знаємо, що ви вмієте керувати авто. Сідайте і — повний газ! Виїздіть на набережне шосе. Там теж ні на що не зважайте. Виїздіть на тридцять шостий кілометр, біля шляху праворуч у ліс, і спиніть машину. Негайно ж виходьте на той бічний лісовий шлях. Вам допоможуть ваші хороші друзі. Ви готові?
— Просто не збагну. Коли це той самий жарт, що й з братом...
— Пані лікарко, з такими справами нам не до жартів! Отже, повний газ і на тридцять шостому, не забудьте, на тридцять шостому кілометрі.
Рвучко розчинилися двері. Капітан Горн схопився з дивана, в руках уже був кольт. Лікарка теж підвелася з стільця і, помітивши кивок голови капітана, пішла в двері. В коридорі лежав труп одного з вартових есесівців. Десь за зачиненими дверима знов чути кректання, тяжкий стогін, падіння. Лікарка переступила труп і озирнулася на капітана. Він перехопив її погляд — кивнув головою.
Підійшовши до виходу, лікарка ще раз для певності озирнулася. Побачивши такий же заспокійливий кивок голови капітана, відчинила двері. Спочатку відсахнулася, але пересилила страх, переступила ще один труп і пройшла повз вартового есесівця, який на колінах стояв з піднятими перед маузером руками, з кляпом у зубах.
Не слухаючи і не помічаючи більш нічого, лікарка швидко збігла по східцях, повернула за ріг вулиці. Через хвилину хлопнули автомобільні дверці, завив стартер, загуркотів мотор. Авто зірвалося з місця і понеслося вулицею. Мить, і воно вже мчало по набережній. Незабаром машина зникла в передранковому мороці.
— Прикінчити й цього, а чи...— запитав офіцер у капітана Горна.
— Залиш. Буде кому розказувати...— махнув рукою капітан Горн.
І швидко зійшли по східцях. Незабаром на подвір'ї комендатури пролунав постріл, почулися тривожні крики, галас...
А капітан Горн і його товариші в ту ж мить уже були за рогом, де тільки-но стояло авто.
— За мною і тихо: ми патруль... Стріляти тільки в крайньому разі. Візьміть, капітане, свій берет. Чудово діяли! Доведеш капітана до Річардо. А сам... на службу! Ні хвилинки запізнення!
Капітан Горн навіть озирнутись не встиг, як лейтенант кудись зник. Мимоволі лапнувся за цього, що лишився.
— Може, мені повернутися туди? — нагадав про себе лейтенантові СС.
— Ні, тільки наступної ночі і... лише зі мною. Той помилуваний нами напевне ж упізнає вас.
Десь на побережжі знов пролунало кілька пострілів.
— Чи не в авто з лікарем стріляють там? Давай, капітане, швидше! За мною в провулочок і не шкодуйте ніг! У комендатурі почалося.
Лікарка уважно стежила за кілометражними тумбами на трасі. Здалося, що чула якісь постріли позаду. Після тридцять п'ятого кілометра послабила газ, пригальмувала. Аж тепер повірила, що все це не гра. Якісь постріли десь далеко чула, коли спиняла мотор, але ж навколо все мовчало. На тридцять шостому кілометрі мусить бути просіка і дорога праворуч. Ось і стовп, а згодом і просіка. Авто вже котилося по інерції. Лікарка лише торкнула педаль гальма, воно й стало. Вийшла з машини, озирнулася. Попрямувала дорогою упевненою ходою. Стрілянина в місті трохи непокоїла. Десь же там її відчайдушний рятівник-капітан... Раптом почула, як хтось включив мотор. Мимоволі озирнулася, хоч і чекала чогось подібного: це авто мусять негайно ж відвести звідси. Авто заревло натужно і рушило далі по шляху. На його місці стояв якийсь чоловік. Помітивши жінку, кинувся наздоганяти її
— Доброго ранку, мадам Зельда. У нас все гаразд! — озвався, не спиняючись.
— Доброго ранку. Дякую, не скаржусь і я. Тільки не розумію. А де той німецький льотчик, мій рятівник? Там така стрілянина зчинилася.
— Ми чекали тієї стрілянини значно раніше. А з капітаном ви побачитесь завтра, коли... ніщо не перешкодить. Осюди, прошу, лісом пройдімо. Ви не стомилися?
— О, ні, дякую. Все це так загадково.
— Не так загадково, як чітко. Добре підготувалися. Поки що ніби все гаразд. Можу вам сказати й решту плану. Зараз ми йдемо до лісника на дільницю. Він оселить вас на дві-три доби в одній з своїх мисливських хаток. Це цілком безпечно. Вас доглянуть там... Потім переведуть уночі до одного льотчика, де й оселять на довший час. Можливо, згодом вивеземо кудись далі. У всякому разі фашистам уже вас не дістати.
— А хто ж той капітан, коли це не таємниця?
— Колишній гітлерівський льотчик. Чудовий і вірний товариш. Ви, здається, мусили б пам'ятати одного поляка, друга Каспара Луджіно по іспанських подіях.
— Як же, добре пам'ятаю. Де він?
— Він організатор вашого звільнення з гестапо і друг того льотчика! Відтепер бореться разом з нами в загоні «Вільна Франція».
Молочна завіса ледве ворушилася під подувом легенького вітерця над островом. З ранкового туману подекуди проглядали густі віти дерев, кручі. Океан неначе підкрадався до тої серпанкової пелени і знесилено ревів хвилями. Туман поволі відступав у зарості, знімався хмарою догори. На узбережжі широка піщана коса справді огинала майже половину острова прекрасним пляжним поясом. Завернувши востаннє і примірившись, літак зайшов на посадку і майстерно приземлився. Не виходячи з кабіни, льотчик оглянув місце посадки, прикинув у думці, як буде злітати, потім підійшов до радиста, який уже ввімкнув радіоапаратуру.
— Алло, говорить Адамсон. Літак «Ефір-47», «Ефір-47»! Так, так, Адамсон. Чудово приземлилися. О'кей! Піонери? Записуйте, так, так записуйте: четверо радянських хлопчаків і дівчинка... категорично відмовилися повернутися на комуністичну батьківщину! Так, відмовилися, це я вас запевняю. Познімали червоні піонерські галстуки і в сльозах молять забрати їх, врятувати від комунізму! Так, так, четверо хлопців і дівчинка. О'кей, всі як один відмовилися повертатися в Совєти. Везу їх на базу «Корсар»! Підготуйте кореспондентів. Адамсон. О'кей!
